— Гарний... — він ледь не сказав «сон», але це прозвучало б зневажливо, — образ.
Беатріс чи то жалісливо застогнала, погоджуючись, чи то придушено скрикнула від болю. Вона налягла на нього всією вагою власного тіла, але Пітер тримав її, намагаючись не ворушитися.
Навскоси проти того місця, де вони сиділи, була цукерня. Незважаючи на пізню годину, там досі відбувалася жвава торгівля. П’ятеро покупців стояли в черзі до каси, а ще декілька розглядали товари. Пітер дивився, як молода, ошатно вбрана жіночка оберемками згрібала продукти зі стелажів. Велетенські коробки праліне, довгі тонкі коробки з пісочним печивом, шоколадні батончики «Тоблерон» завбільшки з гумовий кийок. Притискаючи все це до своїх грудей, жінка подріботіла за пілон, що підтримував стелю крамниці, немовби хотіла пересвідчитися, чи не виставлено ще якого товару зовні. А потім просто пішла геть, у бік жіночих вбиралень, пірнувши у круговерть перехожих.
— Я щойно став свідком злочину, — прошепотів Пітер у волосся Беа. — Ти бачила?
— Так.
— Я гадав, ти задрімала.
— Ні, я її також бачила.
— Нам варто її затримати?
— Затримати? Тобто здійснити громадянський арешт?
— Може, принаймні повідомити про неї працівникам крамниці?
Беатріс сильніше притиснулася головою до плеча коханого, тоді як жіночка на їхніх очах зникла за дверима вбиральні.
— Хіба це комусь допоможе?
— Може, це нагадає їй, що красти погано.
— Навряд чи. Якщо її спіймають, вона просто ненавидітиме людей, які це зробили.
— Отже, як добрі християни, ми маємо просто дозволити їй утекти з краденим?
— Як добрі християни, ми повинні поширювати любов Христову. Якщо робитимемо все правильно, ми створимо людей, які не захочуть чинити лихе.
— Створимо?
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Надихнемо. Навчимо. Покажемо шлях, — вона підвела голову й поцілувала Пітера в брову. — Саме те, що ти й збираєшся робити. Під час цієї місії. Відважний мій чоловіче!
Він зашарівся, вдячно проковтнувши комплімент, як спрагле маля. Досі Пітер і не усвідомлював, як це йому було потрібно саме зараз. Величезне почуття розпирало йому груди так, що, здавалося, вони вибухнуть.
— Я — в молитовню, — промовив він. — Ти зі мною?
— Трохи пізніше. Йди перший.
Він підвівся й попрямував без вагань до каплиці. Це було єдине місце в Гітроу, Ґатвіку, аеропортах Единбурга, Дубліна й Манчестера, яке Пітер міг відшукати без жодних труднощів. Завжди то було найпотворніше, найнеохайніше приміщення в усьому комплексі — не порівняти з блискучими вуликами торгівлі. Але там була душа.
Відшукавши й цього разу молитовну кімнату, Пітер уважно переглянув почеплений на дверях розклад: ану ж він потрапив саме на причастя. Але тут воно відбувалося рідко — найближче було заплановано аж на четвер на третю годину дня. На той час він буде бозна-як далеко звідси, а для Беатріс почнуться довгі місяці самотності в ліжку, яке з нею ділитиме хіба що Джошуа.
Пітер, легенько відчинивши двері, ввійшов. Трійко мусульман, які стояли навколішки в кімнаті, не звернули на нього уваги. Вони дивилися на аркуш паперу, прикріплений до стіни, із надрукованим на комп’ютері, схожим на дорожній знак зображенням великої стрілки. Стрілка вказувала на Мекку. Мусульмани кланялися, закидаючи озаддя високо в повітря й цілуючи тканину барвистих килимків, наданих адміністрацією аеропорту. Ці троє були бездоганно одягнені: у костюмах, шитих на замовлення, із дорогими годинниками на руках. Їхні начищені туфлі з лакової шкіри було відставлено вбік, а стопи в шкарпетках аж вигиналися в дугу від завзяття, з яким вони били поклони.
Пітер кинув оком за завісу, що розділяла приміщення посередині. Як він і очікував, там була закутана в сіре жінка, також мусульманка, що творила той самий безмовний обряд. Із нею була дитина, на диво добре вихований хлопчик, одягнений як маленький лорд Фонтлерой. Він сидів коло материних ніг і, не зважаючи на її доземні поклони, читав комікси. Про Людину-павука.
Пітер підійшов до шафи, де лежали Святі Книги й брошури. Біблія (видання місії «Гедеон»), окремо Новий Заповіт і Псалтир, Коран, пошарпана книжка індонезійською мовою — мабуть, також Новий Заповіт. На нижній полиці, поряд із «Вартовою баштою» свідків Єгови та газетами «Армії спасіння», лежав оптимістично великий стос брошурок. Логотипи на них здалися Пітерові знайомими, і він нахилився, щоб роздивитися. Вони належали дуже великій американській євангелістській церкві. Їхній лондонський пастор проходив співбесіду для цієї самої місії. Власне, Пітер зустрівся з ним в аміківському передпокої, коли пастор виходив у гніві. «Збіговисько пройдисвітів», — прошипів він, прямуючи до виходу. Пітер гадав, що йому теж відмовлять, але натомість... його вибрали. Чому його, а не когось із церкви, з купою грошей і політичним впливом? Пітер досі не знав. Розгорнувши одну з брошурок, він одразу побачив звичну нісенітницю про нумерологічне значення трьох шісток, штрих-коди та Вавилонську блудницю. Можливо, справа була саме в цьому: АМІК шукав не фанатиків.
Тишу в приміщенні було перервано оголошенням із гучномовця, схожого на скойку молюска: «„Союзні авіалінії“ змушені повідомити, що рейс АВ31 до Аліканте, на жаль, досі затримується через технічні причини. Наступне оголошення буде о двадцять другій годині тридцять хвилин. Прохання до пасажирів отримати свої талони на харчування. „Союзні авіалінії“ ще раз просять вибачення за незручності».
Пітерові здалося, що він навіть почув, як зовні долинув жалібний стогін натовпу, але це, мабуть, йому тільки причулося.
Він розгорнув «Книжку відвідувачів» і, гортаючи її здоровенні, як у гросбуха, сторінки, переглядав записи, начеркані один під одним мандрівниками з усього світу. Записи ці не розчарували його. Власне, вони ніколи його не розчаровували. Лише сьогоднішні примітки зайняли три сторінки. Деякі було писано китайськими ієрогліфами, декотрі — арабським письмом, але більшість — англійською, котрісь — кульгавим почерком, деякі — ні. Тут, у цій плутанині закарлючок, був Господь, він вилився на папір чорнилом кулькових ручок і наповнювачем фломастерів.
Коли Пітер потрапляв до аеропорту, його завжди приголомшувало, що геть уся величезна багатоповерхова споруда видавалася майданчиком для мирських насолод, галактикою споживацтва, де віри й релігії просто не існувало. Кожна крамниця, кожен рекламний щит, кожен дюйм будівлі, аж до заклепок і зливного отвору в унітазах, випромінювали переконання, що ніхто тут не має жодної потреби в Богові. Багатолюдні черги за перекусом і цяцьками, нескінченний потік пасажирів, за якими спостерігають відеокамери, — усе було дивовижним доказом того, якими по-справжньому різноманітними є люди, якщо не зважати: всі вони були схожі тим, що, здавалося, не мали віри й жили в режимі «вільного польоту» у прямому й переносному значенні цього слова. І водночас усі ці орди ловців знижок, медовомісячних молодят, засмаголюбів, директорів підприємств, заклопотаних своїми бізнес-угодами, модницями, що кидаються затято торгуватися за кожну обнову... нікому й на гадку не спаде, як багато їх прослизало до цієї кімнатки, щоб написати щиросерді послання до Всемогутнього й до своїх братів у вірі.
Любий Боженько, забери, будь ласка, все погане з нашого світу — Джонатан.
«Дитина, мабуть», — подумав Пітер.
Наступний запис був закреслений так, що розібрати нічого не можна було. Найпевніше, злісна, нетерпима відповідь на попереднє повідомлення мусульманина, яку видалив інший мусульманин або доглядач молитовні.
Пітер закрив книжку. Руки його тремтіли. Він знав: цілком імовірно, що протягом наступного місяця він помре. Або, навіть якщо переживе подорож, ніколи не повернеться додому. Це був його сад Гетсиманський. Пітер міцно заплющив очі й почав молитися, щоб Бог повідав, чого Він хоче від нього. Чи не послужить Пітер Його меті більше, якщо зараз схопить Беатріс за руку, побіжить із нею до виходу, потім до парковання, сяде в авто й примчить додому, перш ніж Джошуа встигне помітити, що він поїхав.
Замість відповіді Бог дав Пітерові змогу послухати істеричне белькотіння власного внутрішнього голосу, що луною перекочувалося під склепінням його черепа. Потім, позаду, почувся бренькіт дрібних монет, коли один із мусульман підстрибнув, узуваючи свої туфлі.
Пітер обернувся. Мусульманин, виходячи з кімнати, ввічливо кивнув йому. Жінка за завісою підфарбовувала губи, мізинцем чепурила вії, вкладала пасма волосся, що вибилися з-під хіджаба. Стрілка на стіні легенько затріпотіла, коли мусульманин широко розчинив двері.
Пітерові руки більше не тремтіли. Йому було даровано розуміння. Це не був сад Гетсиманський, він прямував не на Голгофу — його очікувала велика пригода. Його обрано з-поміж тисяч інших, щоб здійснити місіонерський чин, важливішого за який не було відтоді, як апостоли вирушили завойовувати Рим силою любові. І Пітер докладе всіх своїх зусиль.
Беатріс не було там, де він її залишив. На декілька секунд він подумав, що вона занепала духом і втекла з термінала, аби не прощатися. Він відчув, як сум огорнув його. Але потім помітив її трохи далі, ближче до кіоску, де продавали каву й пиріжки. Беа сиділа навкарачки на підлозі, а обличчя її було сховане за волоссям, що вільно спадало донизу. Перед нею присіла, також навкарачки, дитина — опецькувате хлоп’я, чиї гумовані в поясі штанцята надималися над невдало прихованим підгузком.
— Дивись-но! У мене... десять пальців! — казала вона малюкові. — А в тебе скільки пальчиків? Теж десять?
Опецьок сунув свої рученята Беа, майже торкнувшись її. Вона вдала про око, ніби рахує, а потім вигукнула:
— Сто! Ой ні, таки десять!
Хлопчик засміявся. Старша дитина, дівчинка, соромливо стояла позаду, смоктала кісточки пальців і все позирала на матір, але та не дивилась ані на своїх дітей, ані на Беатріс, зосередивши всю увагу на якомусь ручному пристрої.
— О, привіт! — побачивши Пітера, промовила Беатріс.
Вона відкинула волосся й заправила його за вуха.