От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
— А в торбинку!
Смерть у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
________________
Гуцул Дументій ніколи не ходив на ярмарок, не мав що продавати і не мав за що купувати. Жив собі в горах і часто думав із заздрістю про тих, хто щотижня їхав із чимось до міста.
Дументієва жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так годувала, що за рік з пацяти виросла велика льоха.
«Ото аж тепер я піду на ярмарок так, як усі порядні ґазди», — думав з насолодою Дументій.
Нарешті настав довгожданний день. Дументій прив’язав мотузку до задньої ноги льохи.
— Дивись, аби тебе не обдурили. Лічи гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія аж за село.
— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що з міста, аби я їх не обдурив, — відповів чоловік згорда.
Про Дументієву льоху вже знали три купці-шахраї, які скуповували в людей худобу, а потім її перепродували іншим. Вони порадилися, як мають ошукати Дументія, і чекали з нетерпінням, щоб вивів льоху з села.
Купці-шахраї стояли на чималій відстані один від одного.
Коли Дументій підійшов до першого, той спитав:
— Що, вуйку, на ярмарок гоните козу?
— Агій на твоє лице! Це ж тобі не коза, а льоха, дурню... — відтяв йому попри саму шкіру Дументій.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав льоху далі. Підійшов до другого купця. Той вигукнув на всю горлянку:
— Дай Боже щастя, вуйку!
— Дякую вам.
— На ярмарок женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.
— Тисячу лей, — відрубав Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося й розмовляти з ним.
— Даю двісті...
— Давай мамі своїй... — скипів гуцул і сіпнув сердито за мотузку.
Цілу дорогу прислухався до льохи, як вона рохкає, розглядав її, обмацував, чи немає у неї рогів. Бували хвилини, коли в голові гейби якась мряка сіялась, і Дументій вже сам не знав, що в нього на мотузці — чи коза, чи льоха.
«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька за півдурно. Най люди не сміються!»
Підходить до третього купця-шахрая.
— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?
— Щоб тебе смерека втєла! — лютував Дументій.
— Я не про смереку, вуйку, а про козу. Скільки правите? — спитав спокійно купець.
— Сімсот лей... — пробелькотів Дументій.
— Даю триста, — і купець схопився за гаманець.
— Давай, бо я бачу, що світ пішов навиворіт. Я вже не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шлях трафить! Давай...
Не порахувавши навіть грошей, Дументій вернувся додому.
Жінка вийшла йому назустріч і спитала:
— За скільки продав льоху?
— За триста лей...
Вона аж сплеснула в долоні:
— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза, — сказав винувато гуцул. .
— Перехрестися, дурню! І йди туди, куди віддав льоху. — Жінка схопила колотач і кинулась, як оса, до нього.
Злякався Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться Підійшов до верби, зрізав гілку, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і подався до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і сказав господарям:
— Даю тобі сто лей. Я зараз прийду до твоєї ресторації їсти-пити зі своїми друзями. Коли поїмо і нап’ємось, я свисну в оце свистало, а ти крикнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!» — Зрозумів?
— Зрозумів.
Після цього Дументій довго шукав-розшукував купців-шахраїв. Нарешті таки знайшов і сказав їм: