— Ходім до ресторації, бо я вам повинен поставити могорич.
Купців-шахраїв не треба було двічі просити — охоче пішли за Дументієм.
Зайшли в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину господар виставив перед ними всілякого добра і напоїв. Коли вони наїлися і напилися, Дументій витягнув із пазухи пищалку і засвистав щосили.
— Заплачено, пане добродію! — крикнув господар і вклонився Дументієві.
Перейшли до другої ресторації. Там теж добре понапивалися.
Гуцул витягнув з пазухи пищалку і засвистів.
— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.
Подалися до третьої ресторації. Наїлися, напилися. І там Дументій витягнув із пазухи свистало.
—Заплачено, пане добродію, — розплився в посмішці господар.
Купці-шахраї дуже здивувалися. Їм сподобалося Дументієве свистало. Захотіли собі його придбати.
— Вуйку, що ви хочете за тоту пищалку?
— Е-е-е, вона в мене чарівна, я не продаю.
— Ми вам заплатимо стільки, скільки схочете, — умовляли гуцула.
— Давайте три тисячі лей.
Купці-шахраї не думали довго. Витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші і побіг до жінки.
Купці-шахраї повешталися трохи по ярмарку. Коли добре зголодніли, пішли до ресторації. Наїлися, напилися, а потім один з них дістав з кишені свистало і почав свистіти. Господар ресторації мовчки дивився на свистуна.
— Чому не кричиш, що уже заплачено? — спитали.
Господар ресторації мовчав. Тоді всі три купці-шахраї свистіли по черзі так, що аж почервоніли. Їх оточили люди, як комедіантів.
— Заплачено? — питали купці.
— Ні. Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші за те, що з’їли і випили, — сердився господар ресторації.
Купці-шахраї зрозуміли, що Дументій обдурив їх, бо в другій і третій рестораціях їм теж відповіли:
— Ви нам не свистіть, а гроші платіть...
Поїхали в гори до Дументія. Той побачив їх здалеку і дуже злякався. Покликав жінку і сказав:
— Я лягаю на стіл а ти засвіти свічки та й голоси наді мною, як над мерцем.
— Добре, чоловіче.
Ліг гуцул на стіл, склав руки на грудях, а жінка засвітила свічки та й плаче:
— Ой, ой, ой, не покидай мене, чоловічку! Звідки я маю тебе визирати, Дументійку? Яким ти файним чарівником був у наших веселих горах. Нащо ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити без тебе?
Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися, їх ще дужче розібрала злість. Один схопив макогін і почав ним так бити по миснику, по вікнах, що за хвилину валялись на долівці одні черепки.
Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі:
— Звідки ви дізналися, — спитав, — що коли макогоном ударити по горшках, то воскресають мертві?
— Хіба від цього воскресають? — здивувалися купці.
— Ади, я воскрес. Самі видите...
— Тоді продай нам оцей макогін...
— Давайте тисячу лей.
Купці-шахраї заплатили гроші, взяли «чудодійний» макогін і пішли у світ шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори і було чути плач.
— Що сталося? — спитали.
—Умерла цариця, — відповіли люди.
Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем на коліна і промовили:
— О, пресвітлий царю, ми дізналися про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Ми можемо воскресити царицю, але за те ти нам даси мішок золота.
— О, мої вірні піддані, я вам дам три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю.
— Добре, царю... Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, — сказали купці-шахраї.
Цар їх послухав, і за якусь мить у покоях не залишилось жодної душі.
Витягли купці-шахраї «чудодійний» макогін із торби і почали завзято бити ним по вікнах, дзеркалах, скляних шафах. Скло летіло аж на голову цареві, який стояв перед палацом з усіма придворними.
Купці-шахраї переходили з одного покою в інший і розбивали все, що тільки могли. Нарешті дійшли до царської кухні і потовкли там кришталеві горшки й миски.