Вона рушила вперед, повільно, сантиметр за сантиметром наближаючись до перелюбу. «Мадам?» — повторив лакей, що притримував двері, здивований її повільною ходою.
Готель вабив її. Вона вже бачила пишні кольори у фойє, що звістували розкіш. Вона могла уявити, як шампанське виграє у богемському кришталі, фуа-гра, фазанів. Приглушене світло у кімнаті, накрохмалена постіль. Вона зашарілася. Він чекав усередині, одразу за дверима. Можливо, він її вже побачив і саме підводиться їй назустріч. Вона знову завагалася, зважуючи, що отримає, а що втратить. Може, усе лишиться, як було, і це буде ще гірше. А тоді вона подумала про дітей, про Тедді, найдорожчого свого хлопчика. Чи ризикне вона своїм життям у статусі його матері? Заради цієї авантюри? Жах згасив полум'я гріха. Бо то, звісно, гріх, подумала вона, не треба себе дурити. Аби вірити у гріх, не треба вірити у Бога (Сильвія була атеїсткою, хоча в тому й не зізнавалася).
Вона з трудом узяла себе в руки й дещо зверхньо кинула швейцарові:
— Перепрошую, я щойно згадала, що маю призначену зустріч деінде.
І вона втекла швидким кроком, із гордо піднесеною головою — ділова жінка з порядною цивілізованою метою, може, іде на зустріч філантропічного товариства, а може, й на політичну зустріч, хай там як, не на побачення із коханцем.
На концерт! Перед нею сяйнули яскраво освітлені двері Віґмор Голлу, як теплий маяк у безпечній гавані. Музика заграла майже одразу — один із моцартових квартетів, присвячених Гайднові, «Полювання». Дотепно, — подумала вона, — вона лань, він — мисливець. Але зараз лань на свободі. Не те, щоб вирвалася, — вона сиділа на поганенькому місці в останньому ряду, затиснута між дещо обшарпаним юнаком і старшою пані. Але, врешті, за свободу завжди треба платити.
Вона часто ходила на концерти з батьком і добре знала присвячені Гайднові квартети, але втеча надто її приголомшила, щоб дослухатися до Моцарта. Сильвія й сама піаністка, але останнім часом на концерти не ходила, бо вони надто болісно нагадували про життя, яким воно могло бути. Коли вона була маленька, вчитель казав, що вона могла б «концертувати», якби старанно вчилася, але потім, звісно, було банкрутство, їхня велика поразка, і фортеп'яно фірми «Бехштейн» безцеремонно вивезли і продали приватному покупцеві. Перше, що вона зробила, коли переїхала до Лисячого закутка — це замовила фортеп'яно фірми «Бьозендорфер» як весільний подарунок від Г'ю. Як-не-як, шлюб — велика втіха.
Після антракту грали «Дисонанс». Коли пролунали перші, ледве чутні акорди, вона безгучно заридала. Старша пані дала їй носовичок (слава Богу, чистий і випрасуваний), щоб вона втерла сльози. Сильвія пошепки їй подякувала. Цей тихий діалог її підбадьорив. Після концерту жінка наполягла, щоб Сильвія лишила носовичок собі. Обшарпаний юнак запропонував провести її до таксі. «Які ж незнайомці ласкаві», — подумала вона, але гречно йому відмовила, про що згодом пожалкувала, бо у сум'ятті звернула на Віґмор Стріт не туди, а потім знову не туди, і врешті опинилася у геть неприємному районі, озброєна лише шпилькою для капелюха.
Колись вона почувалася в Лондоні як удома, але зараз місто було їй чуже — брудне хтиве жахіття. Але ж вона охоче спустилася в це коло пекла. Чи вона при здоровому глузді? Вона хотіла лише повернутися додому, проте натомість блукала вулицями, як причинна. Коли нарешті вибрела на яскраво освітлену людну Оксфорд Стріт, зітхнула з полегшею. Вона сіла в таксі і незабаром уже чекала на платформі на потяг, мовби поверталася після прогулянки по магазинах і кав'ярнях із друзями.
— Господи, — сказав Г'ю, — я вже думав, що це грабіжник. Ти ж казала, що заночуєш у місті.
— Було так нудно, — протягнула Сильвія, — я вирішила, що краще поїду одразу додому. Містер Вілсон, директор станції, підвіз мене своєю бричкою з поні.
Г'ю придивився до розпашілого обличчя дружини, до її шалених, як у перевтомленого бігового коня, очей. От місіс Шоукросс була не шляхетним скакуном, а доброзичливим ваговозом. Що, на думку Г'ю, інколи було навіть краще. Він торкнувся губами щоки Сильвії.
— Мені шкода, що твої плани не склалися, але я радий, що ти вдома.
Коли вона сиділа перед дзеркалом і виймала шпильки з шевелюри, на неї накотилася нова хвиля розпачу. Вона боягузка, і тепер навіки прикута до цього життя. Г'ю підійшов до неї ззаду й поклав руки їй на плечі.
— Ти така гарна, — прошепотів він, гладячи їй волосся. Вона ледве стрималася, щоб не відсахнутися. Г'ю з надією додав: — Ходімо до ліжка?
— До ліжка, — радісно погодилася вона.
«Але ж річ не лише у пташці», — розмірковував Тедді, лежачи у ліжку й чекаючи, доки прийде сон: розбуялі думки відганяли нічне забуття. Іззі не просто урвала пісню жайворонка. (Пожерла). Річ у поколіннях пташок, які прийшли б після нього, а тепер не народяться. Ніхто не проспіває їхніх чарівливих пісень. Пізніше він вивчить термін «геометрична прогресія», а ще згодом — «фрактал», проте тоді він просто уявляв дедалі більшу пташину зграю, що тяглася у майбутнє, яке ніколи не настане.
Ідучи спати, Урсула зазирнула до його кімнати й виявила, що брат не спить, а читає «Скаутинг для юнаків».
— Заснути не можеш? — спитала вона з байдужим співчуттям людини, яка також страждає на безсоння.
Почуття Тедді до сестри були майже такі само прямолінійно-прості, як до Триксі, що спала біля ліжка й тихо скавчала уві сні.
— Мабуть, їй кролики сняться, — сказала Урсула й зітхнула. Їй було п'ятнадцять років, і вона була схильна до песимізму, їхня мати вперто заперечувала б, але в неї була така сама вдача.
Урсула вмостилася на ліжку Тедді й стала читати вголос:
— Тримай обладунки напоготові весь час, коли не спиш. — (Може, ідеться про материні «обладунки гречних манер», — подумав Тедді). Урсула сказала: — Думаю, це метафора. Не могли ж лицарі цілий день бряжчати обладунками. Коли я думаю про лицарів, завжди згадую Бляшаного Лісоруба з «Чарівника країни Оз».
Вони всі любили цю книжку, проте Тедді стало прикро, що сестра подарувала йому такий образ, бо тепер «Ідилії короля» і «Смерть Артура» розвіялися в нього на очах.
Пугукнула сова — гучно, майже агресивно.
— Здається, на даху, — сказав Тедді.
Якийсь час вони дослухалися разом.
— Що ж, солодких снів, — нарешті сказала Урсула. Вона поцілувала його в лоб.
— Добраніч, — сказав він, укладаючи «Скаутинг для юнаків» під подушку.
Попри те, що сова й далі тягла свою жаску колискову, він майже одразу провалився у глибокий невинний сон тих, хто ще не втратив надії.
Все почалося доволі невинно, чи бодай так здавалося Авґустові.
— Усе завжди починається невинно, — зітхнув містер Свіфт, хоча він і не був певен, чи збігається Авґустове визначення невинного із загальнолюдським.
— Але ж я в цьому не винен! — затявся Авґуст.
— Так на твоєму надгробку й напишуть, любий, — сказала місіс Свіфт, підводячи погляд від шкарпетки, яку саме латала. Шкарпетка, звісно, була Авґустова. («Що він з ними робить?» — не розуміла вона).
— Хай там як, мені звідки було знати, що все так складеться? — спитав Авґуст.
— Кожна дія має наслідки, — відповів батько. — Просто короткозорі люди на це не зважають.
Містер Свіфт був правником. У суді він днями трудився, аби засудити винних, і словесні дуелі його тішили. Це мимоволі позначалося на його родинному житті: син вважав його досвід несправедливою перевагою.
— Невинний, доки не доведено зворотнього, — пробурмотів Авґуст.
— Тебе спіймали на гарячому, — спокійно сказав містер Свіфт. — Тобі не здається, що це — достатній доказ вини?
— Та не було там гаряче. Подумаєш, трошки зеленої фарби, — обурився Авґуст. І урочисто додав: — Ваша честь.
— Припини, — пробурмотіла місіс Свіфт, — не забивай мені баки.
— Як я можу забивати тобі баки? — спитав він, обурений черговим звинуваченням. — Адже, щоб тобі забивати баки, треба, щоб у тебе були баки, не можна забивати того, чого в тебе немає. А баків у тебе немає. Ergo, — урочисто сказав він, висмикуючи слово з якогось далекого закутку науки, — не можу я їх забити.
Від цих аргументів місіс Свіфт легше не стало. Вона махнула рукою, мовби намагалася позбутися набридливої мошви, й повернулася до шкарпетки.
— Інколи, — пробурмотіла вона, — я не знаю, чим так прогнівила богів.