Авґуст натомість почувався самовдоволено. Він боронитиметься до останнього. Невинний чоловік на лаві підсудних, він обстоюватиме свої права. Його сестра Філліс, яку мати звала блакитною панчохою, весь час просторікувала про «права пересічного громадянина». «Узяти, наприклад, мене, — подумав Авґуст, — куди вже пересічніше».
— У мене, знаєте, права є, — затято торочив він. І урочисто додав: — Мене зухвало скривдили.
Так його брат Лайонел, якого Філліс звала занудою, сказав після якоїсь дурної сварки з подружкою.
— Господи, — сказав батько, — ти ж не Едмон Дантес.
— А це хто?
— Ти просто головою не думаєш, — вів батько далі. — Усі, в кого є хоч одна клепка, зрозуміли б, чим все закінчиться.
— Я думав: хочу побачити, що там по той бік, — відповів Авґуст.
— Скільки разів ця фраза ставала прологом до катастрофи? — спитав містер Свіфт, не звертаючись ні до кого конкретно.
— І що ж було по той бік? — не стрималася місіс Свіфт.
— Ну… — Авґуст перекинув льодяник за іншу щоку, аби дати собі час на роздуми.
— Чи то, бува, не перука місіс Брустер? — спитав містер Свіфт тим тоном, яким говорив у суді, коли треба було натякнути, що відповідь він і так вже знає.
— Звідки мені було знати, що це її перука? То була просто перука! Може, вона просто собі там лежала! Звідки мені було знати, що місіс Брустер лиса? Ти ж он носиш перуку, а не лисий!
— То в суді. Я надягаю перуку лише в суді, — містерові Свіфтові урвався терпець.
— І ти не знаєш, куди пес заніс перуку? — спитала місіс Свіфт у сина.
Саме в цю мить Джок увірвався до кімнати з радісним гавкотом. На ньому досі були плями зеленої фарби. Місіс Свіфт…
— О Господи, — застогнав Тедді, і книжка впала на підлогу.
Іззі вкрала його життя. Як вона посміла? (Він справді не винен у тому інциденті з фарбою). Вона вкрала його життя, усе перебрехала й зробила з нього геть іншого хлопця, дурного, з дурними пригодами. З дурним, дурним, дурним псом — вест-гайленд-вайт тер'єром із хитрою мордою й чорними очима-намистинами. У книжці навіть були ілюстрації, схожі на пародії, від того було тільки гірше. Авґуст був обшарпаним зухвалим школярем із кашкетом на потилиці й ріденькою чілкою на очі; з його кишені завжди звисала рогатка. Книжка була у м'якій зеленій обкладинці, на якій золотими літерами написано: «Пригоди Авґуста», Дельфі Фокс — такий, виявляється, в Іззі «псевдонім». І посвята: «Моєму небожеві Тедді, моєму власному любому Авґустові». От дурня.
Найбільше його засмутило те, що в Авґуста був тер'єр. По-перше, це неправильна порода, по-друге, це нагадувало йому про жахливу трагедію — його Триксі померла перед Різдвом. Тедді ніколи не думав, що переживе її, тож страждав не лише від горя, а й від шоку. Коли він повернувся після першого семестру в інтернаті, Триксі вже не було — її поховали під яблунями, обіч Боцмана.
— Ми сподівалися, що вона дотягне до твого повернення, друже, — сказав Г'ю, — але вона не витримала.
Тедді здавалося, він ніколи не змириться з цією втратою. Може, він і не змирився, але за кілька тижнів після виходу «Пригод Авґуста» Іззі нагрянула до них із черговим подарунком — крихітним цуценям тер'єра, на дорогому нашийнику якого було написано «Джок». Тедді впирався, як міг, щоб не полюбити цуценя: тим би він не лише зрадив свою любов до Триксі, а й прийняв жахливу художню версію свого життя. Проте, звісно, марно: вже незабаром цуцик знайшов місце у його серці.
Утім, Авґуст переслідував його у тій чи іншій формі до кінця життя.
Зайшовши до кімнати, Урсула підняла книжку з підлоги й почала читати вголос.
«“Це що, Авґуст?” — театрально прошепотіла міс Слі на вухо містерові Свіфтові. Люди з сусідніх рядів почали зацікавлено озиратися».
Із чого ж складався Тедді? Справді, не з равликів і слимаків: він складався з багатьох поколінь Бересфордів і Тоддів, що зійшлися в холодному ліжку студеної осінньої ночі, коли батько піймав золоту нить материного волосся й не відпускав, доки не витягнув їх обох до далекого берега (у них було багато евфемізмів на позначення цього акту). Коли вони завмерли у кораблетрощі подружнього ліжка, кожного трохи спантеличила несподівана пристрасть іншого. Г'ю відкашлявся й пробурмотів: «Що, спізнали далекі глибини?». Сильвія не відповіла, їй здавалося, що мореплавні метафори зайшли задалеко.
Проте піщина все ж потрапила до мушлі (це вже метафора Сильвії). Перлина, якій судилося стати Едвардом Бересфордом Тоддом, почала рости й урешті прийшла на світ напередодні Великої війни — а тоді малий годинами безжурно лежав у своїй колисці, не вимагаючи ніякого товариства, крім срібного зайчика, що звисав із її дашка.
Його мати — велика левиця, що на м'яких лапах крокує домом, захищаючи їх усіх. Батько був більшою загадкою: він щодня зникав до іншого світу («Банку»), а потім до світу ще ширшого і віддаленішого («Війни»). Сестри любили Тедді, гойдали, підкидали, обсипали поцілунками. Брат уже вчився у школі, де йому прищепили належний стоїцизм, тож лише хмурився на малого, коли приїздив додому на канікули. Мати горнулася до нього й шепотіла: «З усіх дітей ти мій найулюбленіший», — він розумів, що це правда, і йому було шкода інших. (Сильвія думала: яка ж то полегша — нарешті осягнути, що таке любов).
Принаймні вони всі були щасливі — у цьому він не сумнівався. Лише згодом він зрозумів, що не все так просто. Щастя, як і життя, вразливе, мов серце пташки, мов мерехтіння дзвоників у лісі, проте Лисячий закуток, доки існував, був його омріяною Аркадією.
— Мамо, я їсти хочу.
Віола була надто зайнята, аби підтвердити, що його почула: вона дивилася на море. Тягнувся обшарпаний хвіст пекуче-спекотного дня.
— Проведемо день на пляжі! — із завзяттям оголосив Домінік уранці.
Завзяття було аж надмірне, мовби день на пляжі міг докорінно змінити їхнє життя. Не минало й дня, щоб йому не спала на думку чергова блискуча ідея, і більшість із них вимагала від Віоли певних зусиль. («Я тобі кажу, Домінік вигадує по шість неможливих речей до сніданку!». Дороті розчулено засміялася, мовби це було добре). Віолі здавалося, що без усіх цих ідей жилося б легше. Їй було тільки двадцять вісім, але вона вже стомилася. Двадцять вісім — винятково незручний вік: вже не юна, а як зрілу ще ніхто її не сприймає всерйоз. Їй і досі на кожному кроці розповідали, що їй робити, це її дратувало. Здавалося, вона не була владна ні над чим, крім власних дітей, та й для того доводилося вести нескінченні переговори.
Щоб здолати ці п’ять миль, вони позичили вантажівку в Дороті, але та зламалася за милю від пляжу (що й не дивно).
Немолодий, на вигляд кволий пан у старенькому авто «моріс майнор» зупинився і мить почаклував під капотом, після чого вантажівка завелася, як новенька. Рятівник виявився їхнім сусідом, фермером з місцевих — і він, і його «моріс майнор» були міцніші, ніж здавалося. Упізнали його тільки діти, але нікому про це не сказали, так їх притомила спека й загальний відчай — вони вже втретє за місяць застрягли невідь-де через цю вантажівку.
— Усе одно доведеться їхати в майстерню, — пояснив фермер, — це лише тимчасова міра.
Домінік, як завжди, знайшовся із черговою премудрістю:
— Чоловіче добрий, у цьому світі все тимчасове.
Фермерові згадалися непорушні гори, зірки у небесах і лице Бога, проте сперечатися він ні з ким не збирався. Вони були кумедні — діти-нечупари, мов вікторіанські жебраки, суворо сиділи на краю сидіння з матір'ю, розпатланою юною Мадонною в костюмі, як для маскараду.
Добираючи своє псевдо-циганське вбрання — бандана у рустикальному стилі, чоботи, довга оксамитова спідниця, гаптований індійський жакет із дзеркальцями — Віола не врахувала, що збирається на пляж спекотного ранку, який звістував іще спекотніший день. Вона заморилася, збираючи все необхідне для цієї прощі — їжу, напої, рушники, купальники, ще їжу, ще рушники, одяг на зміну, відерця, совочки, ще їжу, ще одяг, рибальські сіті, маленький м’ячик, ще напої, великий м’яч, крем від засмаги, капелюхи, вогкі ганчірочки у кульочку й ковдру, на якій сидіти — і просто натягнула перше, що трапилося під руку.
— День добрий, — привітався старий, припіднявши фетровий капелюх.
— Що, справді? — сказала вона.
Батько сімейства, нездара в механіці, тим часом прикидався юродивим чи просто блазнем і витанцьовував на дорозі, як скоморох. На ньому була фарбована вдома футболка і джинси в латках навіть там, де латки були зайві, — Віолу це дратувало, бо латки нашивала саме вона. Стилістично ціла родина була безнадійно старомодна, це зауважив навіть фермер. Він не раз дивився в лице відразливому майбутньому: молодь вештала містечком у пірсингу й подертому шматті, що трималося на булавках, наряджалася як пірати чи бандити часів Англійської громадянської війни. Сам фермер, коли був їхнього віку, вдягався, як його батько, і навіть про таке не задумувався.
— Ми — діти шістдесятих, — повторювала Віола згодом, мовби це робило її цікавішою. — Діти квітів!
Хоча насправді, коли шістдесяті добігали кінця, Віола ходила в ошатній сірій формі квакерської школи, а її волосся не торкалися ніякі квіти, крім дитячих вінків із зірваних на шкільному футбольному полі маргариток.
Вона підкурила тонку самокрутку і похмуро подумала, що, здається, в неї погана карма. Глибоко затягнулася і, як зворушливо-відповідальна мама, підняла підборіддя, щоб видихнути дим понад головами дітей. Коли Віола вперше завагітніла (Сонні), то навіть не уявляла, що на неї чекає. Вона, здається, доти навіть не бачила немовлят, не те що на руках не тримала. Їй здавалося, що це — як завести кошеня чи максимум цуценя. (Виявилося, все геть не так). Коли за рік вона завагітніла знову (цього разу народилася Берті), це можна було виправдати хіба що інерцією.