— Рятівник ви наш!
Домінік аж засяяв, коли двигун закашлявся і ожив. Він упав на коліна перед фермером, здійнявши руки над головою, як до молитви, і торкнувся лобом асфальту. Віола не знала, чи закинувся він кислотою, — з ним тяжко було сказати, бо ціле його життя було нескінченним тріпом, як не вгору, то вниз.
Віола зрозуміла, що в нього був маніакально-депресивний психоз, лише після того, як цей етап її життя добіг кінця. Діагноз наздогнав Домініка запізно — уже після смерті.
— Не треба перед потяг вискакувати, — легковажно пояснювала Віола на репетиції жіночого барабанного соул-гурту в Лідсі, де вона заочно здобувала магістерку з жіночих студій на тему «пост-контркультурного фемінізму». («Овва», — сказав Тедді). У вісімдесяті саме на півночі розгоралася революція.
— Смішко і йолоп, — сказав фермер своїй дружині, коли дістався додому. — Ще й багатий. Від багатих такого не чекаєш.
— А чого ж від них чекати? — мудро сказала дружина.
— Мені хотілося притягнути їх сюди, викупати й пригостити яєчнею з беконом.
— Мабуть, вони з комуни, — сказала дружина. — Бідні діточки.
«Діточки» прибрели на ферму кілька тижнів тому. Спершу дружина фермера вирішила, що це цигани послали дітей жебрати, і думала вже їх прогнати, коли впізнала мешканців сусідньої ферми. Вона запросила їх до себе, пригостила молоком і пирогом, дозволила погодувати гусей і показала їм доїльну кімнату.
— Я чув, що вони вживають наркотики і танцюють голі під місяцем, — сказав фермер. (Це була правда, хоча в реальності все було не так цікаво, як на словах).
Фермер не зауважив Берті і поїхав. Вона сиділа на краю і гречно махала вслід «моррісу майнору».
Берті хотілося б, щоб фермер забрав її до себе. Її заворожували акуратні поля, які бачила крізь щілини у паркані, — лискучі корови й білі кошлаті овечки виглядали так, мовби їх щойно помили. Вона бачила, як фермер у фетровому капелюсі роз'їжджає ошатними полями на червоному тракторцеві, як у книжці.
Якось вони із Сонні лишилися без нагляду й забрели на ферму, тоді жінка фермера пригостила їх пирогом із молоком і назвала «бідолашними крихітками». Вона показала їм, як доять великих рудих корів (чудо!), а потім вони пили ще тепле молоко прямо в доїльні, а потім дружина фермера дозволила їм погодувати великих білих гусей, котрі ґелґотіли й шипіли так, що Берті й Сонні почали й собі істерично реготати, а гуси вертілися навколо них. Усе було чудово, доки не з'явилася Віола, як грозова хмара, щоб забрати їх додому, і запанікувала, побачивши гусей. З якоїсь загадкової причини гусей вона ненавиділа.
Берті вдалося сховати пір'їну, яку принесла додому, мов талісман. Ці відвідини видавалися казкою, вона хотіла б знову потрапити на чарівну ферму. Чи щоб її туди привезли на старенькому «моррісі майнорі».
— Я дуже хочу їсти, мамо.
— Ти завжди їсти хочеш, — радісно відказала Віола, намагаючись своїм прикладом показати, що не конче треба весь час скімлити. — Спробуй сказати «Мамо, я голодний, у нас є щось поїсти, будь ласка?» Що б то подумав містер Гречність?
Цей загадковий містер Гречність постійно псував Сонні життя, особливо коли доходило до їжі.
Хай би що Сонні казав, це перетворювалося на скаргу: Віола подумала, що в його імені крилася велика іронія. Вона весь час намагалася його привчити не розкисати.
— Усміхнися, і до тебе потягнуться! — казала вона, розмахуючи руками й роблячи веселу міну.
Так робила її вчителька акторської майстерності у школі в Йорку. Дівчаткам здавалося, що це дурниці, проте тепер Віола зрозуміла, як важливо видаватися життєрадісною, навіть коли тобі невесело. По-перше, так легше добитися свого. По-друге, так матері не хотітиметься щоп’ять хвилин тебе придушити. Звісно, сама вона своїх порад не слухала. Їй давно вже не до усмішок. Здається, їй завжди було не до усмішок.
— Я їсти хочу, — ще затятіше повторив Сонні.
Коли він злився, то шкірив зуби, виглядало жахливо. Якщо його довести, то він ще й кусався. Віола досі із жахом згадувала, як минулого року вони вирішили у день народження Сонні навідати її батька на півночі. Домінік, звісно, до них не приєднався — родина не в його стилі.
— Як це — родина не в його стилі? — не зрозумів батько. — У нього ж є родина. Ти. Діти. Не кажучи вже про його батьків.
Домінік «не спілкувався» з батьками — Тедді це тяжко було зрозуміти.
— Я маю на увазі весь цей традиційний стиль, — сказала Віола. (Так, вона зловживала словом «стиль»).
Якби він не був батьком її дітей, Віола, може, навіть захоплювалась би тим, як легко Домінік звільняє себе від будь-якої відповідальності, утверджуючи своє право на самореалізацію.
Сонні вже готовий був забитися в істериці, коли дідусь допоміг йому задути свічки на торті. Віола приготувала торт зранку на батьковій кухні й виклала згори цукерками «З Днем народження, Сонні» — проте так нездало, що батько вирішив: прикрашала торт Берті.
— А коли торт? — скиглив Сонні.
Його (їх усіх) змусили з'їсти нудні цільнозернові макарони з сиром, які приготувала Віола, — на думку Сонні, це була їжа не для свята. Крім того, торт був його.
— Містерові Гречність не подобається твій тон, — сказала Віола.
Тедді не знав, хто такий містер Гречність, але, здається, той перебрав на себе батьківські обов'язки.
Віола розрізала торт і поклала шматочок перед Сонні, який метнувся вперед, мов гадюка, і вкусив її за руку — як про неї, безпричинно. Навіть не задумуючись, вона вдарила його по лицю. Від шоку він змовк, секунда тяглася, як вічність, і кімната зачаїла подих, чекаючи на апоплектичний рев. Що і сталося.
— Він мене вкусив, — почала виправдовуватися Віола, побачивши вираз на обличчі батька.
— Господи, Віоло, та йому ж п'ять років.
— Хай вчиться себе контролювати.
— І ти вчись, — сказав батько і взяв Берті на руки, мовби вона потребувала захисту від материнського насильства.
— А ти чого чекав? — різко спитала Віола у Сонні, щоб приховати, як їй прикро і соромно за свою огидну поведінку. Крик перейшов у скигління, вимазаним шоколадним тортом обличчям Сонні котилися сльози гніву й образи. Вона спробувала взяти сина на руки, проте щойно вона його обняла і підняла, його тіло зсудомило, воно перетворилося на жорстку дошку, яку неможливо втримати. Коли вона опустила його назад на землю, він дав їй копняка.
— Ти ж не думаєш, що можеш просто так копатися й кусатися, і тобі нічого за це не буде? — сказала Віола поважно, як старомодна нянечка, щоб не видати, які емоції бушують у неї всередині. Усередині лютував демон. Демон часто говорив вустами Поважної Нянечки. Містер Гречність відступав перед Поважною Нянечкою.
— А от і думаю! — ревів Сонні.
— І не сподівайся, — спокійно проказала Поважна Нянечка, — бо тоді прийде поліцейський, забере тебе до в'язниці й посадить на багато років.
— Віоло, господи, тримай себе в руках. Він ще маленький, — батько простягнув Сонні руку і сказав: — Ходімо, знайдемо тобі цукерку.
Він завжди був голосом здорового глузду. Ба навіть Голосом Здорового Глузду: у Віоли в голові батько здобувся на старозавітні великі літери. Його голос не стихав ніколи. Вона вперто відмовлялася визнати, що це — тривожний шепіт її сумління.
Лишившись за столом сама, Віола розплакалася. Чому все завжди закінчувалося саме так? Чому завжди вона в усьому винна? Усім завжди було байдуже до її почуттів. Наприклад, їй ніхто не пік тортів на день народження, принаймні останнім часом. Колись батько, звісно, пік їй торти, але його домашні дари її не тішили — вона хотіла такий торт, як на вітрині «У Террі» чи «У Бетті», пекарень, що стояли по протилежні боки площі Св. Єлени, як подружжя у сварці.
На п’ятдесятиліття Віола замовила собі торт від «У Бетті» — «У Террі» давно вже пішла з поля бою. На білому тлі тонкими бузковими літерами вивели «З п’ятдесятиліттям, Віоло!» — попри нетонкі натяки, Берті так і не зрозуміла, який це важливий ювілей. На той час Віола прожила вже на три роки більше, ніж її матір — не те, щоб вона прямо рвалася перемогти у цьому змаганні. Мама відійшла у таке примарне минуле, що годі й намагатися його сягнути. Що менше Віола пам’ятала маму, то більше за нею сумувала.