— І цілий місяць котові під хвіст? — вигукнула Кокі. — Ці люди щодалі поводяться все безглуздіше.
— Так, але водночас і стають дедалі багатшими, ось у чім річ. Гроші змушують думати, що все можна купити. З нами були п’ятдесят носіїв. Їм також потрібно було щось заплатити, і я вже почав думати, що той чоловік зовсім з глузду з’їхав і може відмовитися від розрахунку, коли настане час.
Він похитав головою.
— У всякому разі, коли ми поверталися назад, то помітили дещо дивне. На краю озера спав самотній слон, його голова лежала на величезному мурашнику, й він хропів, як скажений.
— Привид чотирибивневого, — здогадалася я.
— Навіть ще більше диво.
Блікс усміхнувся, і усмішка здалася мені надзвичайно привабливою.
— Трибивневий — єдиний у світі, наскільки мені відомо. Його лівий бивень роздвоївся, тобто з однієї заглибини, з одного кореня виткнулося два нарости. Це було щось дивовижне.
— Напевно, той чоловік був у захваті.
— Клієнт? Можна було б припустити, але ні. «Він покалічений» — сказав цей упертюх. Звісно ж, покалічений... можливо, якесь спадкове каліцтво. Але клієнтові було настільки гидко, що навіть не схотів того слона фотографувати.
— Ти жартуєш, — сказала Кокі.
— Ні. Саме так і було.
Він клацнув пальцями по своєму келиху, підвереджуючи цим власну думку.
— Вони жадають чогось надзвичайно дикого, але справжня природа жахає їх. Вона дуже непередбачувана.
— Що ж, сподіваюся, ти отримав платню, — сказала Кокі.
— Ще трохи й не отримав би, — засміявся він. — Але коли ми поверталися до міста, то не знати як заблукали, і в нас було обмаль води.
— Оце так, — розсміялася Кокі, — ти вмієш розповідати дивовижні історії, любий.
— Справді? Тоді я можу продовжити та розповісти ще безліч. Він багатозначно на неї глянув, і з того, як зустрілися їхні погляди, я зрозуміла: якщо вони досі не коханці, то незабаром ними стануть.
— Піду освіжуся, — сказала я.
— Пришли нам офіціанта, гаразд? Не хочу тут пересохнути.
— Доктор Тарві вислав новий рецепт? — спитала я. — Чи повторите старий?
— Ха, а вона мені подобається, — сказав Блікс. — Перспективна.
Я збиралася повернутися до «Істлі» непоміченою, але майже біля виходу побачила Джока, який прямував до мене зі скляним поглядом.
— Що ти робиш, Берил? — гаркнув він. — Я тебе скрізь шукаю.
— Я просто вийшла подихати свіжим повітрям. Що в цьому такого?
— Ми зараз у місті. Який, по-твоєму, в мене вигляд, коли я сиджу сам і чекаю, поки ти не знати де тиняєшся?
Він боляче схопив мене за руку.
— Я не зробила нічого поганого. Зрештою, це мій день.
Я спробувала вирватись, але помітила, що дехто з цікавістю на нас поглядає. Це додало мені хоробрості. Увага сторонніх, напевне, змусить його поступитися.
— Тихше, — попередив він. Але я вирішила, що з мене досить. Коли він знову потягнувся до моєї руки, я вирвалась і майже налетіла на Боя Лонга. Я його навіть не помітила.
Він швидко глянув на мене та на Джока, оцінюючи ситуацію, і поцікавився:
— У вас тут усе гаразд?
— Все чудово, чи не так, Берил? — звернувся до мене Джок.
Я ніколи його не кохала, це правда, але тепер навіть не могла пригадати, коли він мені подобався. Я була повністю виснажена фізично й морально.
— Іди спати.
Він пожирав мене поглядом. Напевне, був здивований моїм спротивом.
— Ти чув, що вона сказала, — мовив Бой. — Час по домівках.
— Це тебе не обходить.
Квадратна щелепа Джока смикнулася вбік. Рот перетворився на вузьку лінію.
— Твоя дружина на мене працює, тож, думаю, обходить.
Я була впевнена, що Джок на нього кинеться. Він був набагато вищий і міцніший, міг би впоратися з Боєм однією рукою, але щось усередині в нього клацнуло, й він передумав.
— Будь обережна, Берил, — крижаним тоном промовив він, не відвертаючи погляду від обличчя Боя. По тому розвернувся та пішов геть.
— Чудово, — сказав Бой, коли Джок пішов.
Я відчула неспокій у його голосі.