— Дякую, що заступився. Не хочеш випити? Мені б не завадило.
Ми пішли до бару по пляшку й келихи, а потім вийшли з ними на одну з нижніх веранд. За рогом рельєфної рожевої стіни я розгледіла майданчик для гри в крокет, де яскраво розфарбовані ключки лежали в траві, а кулі чекали на чийсь блискучий удар. Носії та коридорні в білих рукавичках сновигали туди-сюди з головних дверей і назад, але нас майже цілком укривала тінь.
— Ніколи не думала, що вийду заміж, — сказала я Бою, коли він налив кожному.
Віскі заспокійливо хлюпалося в невисоких келихах.
— Мені було б набагато краще самій.
— Ти не мусиш мені нічого пояснювати.
— У всякому разі не впевнена, що змогла б це зробити.
Поки ми кілька хвилин сиділи в тиші, я дивилася на його обличчя та руки. У напівтемряві вони здавалися сіруватими й плямистими від тіней, ласкавими з вигляду. Його сережка була єдиною світлою цяткою, мовби перехоплювала промінь з якогось іншого місця або часу.
— Я більше не намагаюся зрозуміти людей, — сказав він. — У коней та овець набагато більше цього клятого глузду.
Я кивнула. Завжди думала так само.
— Вважаєш мене зовсім дурною через те, що обрала цей шлях? Стати тренером, я маю на увазі...
Він похитав головою.
— Ти намагаєшся вдавати невразливу, і це має сенс. Жінці завжди доводиться працювати вдвічі більше заради кожної дрібниці. Не впевнений, що зміг би так само.
Він підпалив цигарку та затягнувся, її кінчик спалахнув червоним у темряві. Бой випустив дим та глянув на мене:
— Насправді, я думаю, що ти доволі хоробра.
Хоробра? Сподіваюся, так. Я поглянула на нього, на грубі браслети зі слонового бивня, на кістяний підвісок, що звисав із шиї на шкіряному ремінці, як у місцевих жителів. Він носив сорочку барви морської хвилі, тимчасом як усі тут носили хакі. Зважаючи на все, він ще той тип, але він був тут. І я знала, що він хоче мене. Все це промчало в голові за частку секунди, я потягнулася до його цигарки та відкинула її до блідо-рожевої стіни. Бой нахилився до мене, відкриваючи мого рота своїм, язик був гарячим і гладеньким. Я не думала про опір чи про будь-що інше. Однією рукою він торкався до моєї блузи спереду, а іншою прослизнув між моїх колін із гарячим натиском, на який неможливо було не відгукнутися. Прагнення дотику, прагнення цього, здавалося, підіймалося звідкілясь з-під споду. Можливо, воно завжди там було, спало, мов звір. Я не знала. Я провела рукою по його стегнах, вигинаючись під ним, і припала ротом до його шиї.
— Ти небезпечна, — прошепотів він.
— Ти про Джока?
— І страшенно молода.
— Хочеш припинити?
— Ні.
Тієї ночі ми більше не розмовляли. Відчуття його шкіри та губ ніяк не пов’язувалися з рештою мого життя. Це нічого не означало й не мусило мати жодних наслідків — чи то мені так здавалося. Звуки ночі підіймались у прохолодне повітря за стіною веранди, і всі думки про обачність вислизнули геть.
оли я повернулася в «Істлі», було вже пізно. Занадто збуджена, щоб заснути, я впала на розкладачку, але все-таки задрімала. На світанку встала та пішла працювати, як завжди. Мусила готуватися до наступних перегонів, і все що було в мене з Боєм, а до того — з Джоком, полишило мої думки. Все одно я не знала, що з ними обома робити.
Джок з’явився лише тоді, коли моя друга кобила — Шедоу Кантрі — вже пробігла та посіла поважне третє місце. Він поводився не так, як учора, не грівся більше в промінні моєї слави, а зачекав, поки натовп розійдеться, і лише по тому підійшов, ніби між нами нічого не сталося. Втім його трохи випередили Кокі Біркбек і худорлявий чорнявий хлопець, зовсім не схожий на Брора Бліксена. Його звали Бен, і він виявився чоловіком Кокі.
Якщо Кокі й помітила мій зацікавлений погляд, то не виказала цього. Натомість вона привітала мене з перегонами, а далі Джок пояснив, що Бен хоче серйозніше зайнятися кіньми, й запропонував нам випити вчотирьох.
Я чекала на те, що Джок знову щось утне: схопить мене, як учора, або почне погрожувати, попереджати... Я чекала від нього чого завгодно — аж до натяків, що він якось дізнався про нас із Боєм Лонгом. Але, здавалося, його цікавили самі лишень справи.
— Коли Бен знайде потрібного коня, ти його тренуватимеш, — сказав Джок, коли ми влаштувалися з коктейлями в барі.
— Якщо лишень Деламер зможе без вас обійтися, — додав Бен. — До того ж мені подобається та частина країни. І я вже пригледів одну ділянку землі поряд із вашою.
Ми домовилися про те, коли вони зможуть приїхати до нас та оглянути Нджоро, а далі Кокі дала всім зрозуміти, що ділові розмови їй не цікаві, вибачилася й сказала, що нам — дівчатам — краще пересісти за інший столик. Коли ми сіли так, що нас не можна було почути, вона сказала:
— Вибач, якщо вчора ми з Бліксом тебе налякали. Нам не завжди вдається залишитися наодинці. Таке трапляється, коли обоє вже у шлюбі.
Вона скривилася, скинула свій капелюшок-клош, пригладила медвяне волосся.
— Ми познайомилися з ним під час сафарі, на яке він брав нас із Беном. Блікс завжди спокушає чужих дружин, якщо йому на це часу не бракує. Гадаю, йому подобається, як вони тремтять від страху... перед смертельною небезпекою.
Вона підняла шовкову брову.
— Не думаю, що він мав на увазі щось довготривале, але минуло вже два роки.
— Це досить довго для заплутаних стосунків. Бен щось підозрює?
— Здається, так, але нам вистачає смаку, щоб про це не говорити. В нього також є свої «заплутані стосунки».
Вона двозначно посміхнулася.
— Ти вже чула цей жарт: «Ви одружені чи живете в Кенії?»
— Смішно, — похитала я головою. — І водночас трохи страшно.
Ще день тому чорний жарт Кокі мене б не стосувався, але тепер...
— Кохання завжди така халепа?
— Можливо, не скрізь, але тут усе інакше. Тут якось так повелося, що або в тебе є інтрижка, або ти з’їжджаєш з глузду... Однак обережність залишається найважливішою річчю. Можна робити що завгодно, але певні особи не повинні про це дізнатися. І найсмішніше те, що мова не завжди йде про чоловіка чи дружину.
Я повільно всотувала її слова. Все це було для мене новим дорослим уроком життя у світі, який завжди був десь далеко від мене і де все відбувалося з іншими.
— І ти залишиш усе, як є?