Коли ми зайшли до головного будинку, місіс Орчардсон узялася в боки та почала все оглядати. Хоча батько оздобив оселю доволі просто, вона все одно дуже відрізнялася від тієї хати, яка була тут спочатку. Однак місіс Орчардсон бачила все це вперше. Вона походжала туди-сюди. На всіх вікнах висіло павутиння, кам’яні плити під вогнищем вкривав грубий шар сажі. Цератові скатертини на столах не змінювалися роками, навіть тоді, коли мама жила з нами. У вузенькому охолоджувачі для вугілля ми тримали вершки та прогірклу олію, що тхнула, мов болото на дні ставка. Ми звикли до цього, як і до всього іншого. На стінах висів усілякий мотлох, що залишився після мисливських пригод: леопардові та левові шкіри, довгі спіралеподібні роги куду, страусові яйця завбільшки як людський череп. У кімнатах не знайшлося б нічого витонченого чи розкішного, але нам було добре й без усіх цих витребеньок.
— Місіс Орчардсон погодилася бути нашою економкою, — пояснив батько, поки леді стягувала рукавички. — Вона житиме тут, у головному будинку. Тут достатньо місця.
— О, — все, що я змогла вимовити, бо почувалася так, ніби хтось ударив мене піддих. Ми дійсно мали кімнату, яку могли б використати як спальню, але там зберігалися цвяхи, коробки з парафіном, консерви й інші речі, якими не користувались або яких не хотіли бачити. Ця незайнята кімната означала, що ми не потребуємо економки. І де тепер залишатимуться на нічліг наші гості, якщо ця жінка, зовсім не гість, у ній житиме й почне все змінювати на свій лад?
— Чи не прогулятися тобі до стайні, поки ми тут все влаштуємо? — звернувся до мене батько тоном, який не залишав вибору.
— Чудово, — мовила місіс Орчардсон. — Я поки приготую чай.
Я йшла подвір’ям і тихо лютувала. Світ навколо стискався й тріщав по швах, і все через прибуття місіс Орчардсон, хоч би ким вона була та хоч би що збиралася тут робити. Коли я повернулася, леді вже переодяглась у просту спідницю, блузку з закачаними до ліктів рукавами, а зверху пов’язала чистий білий фартух. На її чоло впало пасмо шовковистого волосся, коли вона доливала батькові в чашку з чайника, з якого валувала пара. Батько вмостився в одному зі зручних крісел та поклав ноги на низький столик. Він дивився на місіс Орчардсон так, наче вже давно її знав.
Я глянула на них. Мене не було десь годину, а ця жінка вже скрізь залишила частку себе: чайник був новий, церата відмита, павутиння зникло, мов ніколи й не висіло тут. Усе здалося їй на милість без умовлянь чи спротиву. Здавалося, чинити їй опір неможливо.
Батько сказав, що я повинна звати її місіс О. У наступні дні вона розпакувала свої великі валізи та знову натоптала їх речами з будинку: запилюженими мисливськими трофеями, непарними фігурками та одягом, який залишила мама. Все це було частиною її плану з керування «важким судном» — двоє її улюблених слів. Вона любила порядок, мило й такий розклад, щоб кожна година була чимось зайнята. Ранки призначалися для навчання.
— Мені треба на виїздку, — спершу заявляла я, цілковито впевнена, що батько стане на мій бік.
— Гадаю, деякий час вони зможуть обійтися без тебе, чи не так? — рішуче відповіла вона вже першого ранку, а батько сухо кашлянув та швидко вийшов із дому.
Протягом тижня місіс О переконала батька, що мені потрібно взуватися. Ще за кілька тижнів мене втиснули в англійську сукню замість шука, вплели стрічки у волосся та заборонили брати їжу руками. Я не повинна була користуватися рунґу і вбивати змій, кротів і птицю, або їсти з Кібії та його родиною. Мені також не можна було полювати на бородавника чи леопарда з арапом Маїною. Я мусила отримати належну освіту та вивчити «королівську» англійську.
— Знаю, що надто довго дозволяв тобі рости без нагляду, — сказав батько, коли я прийшла просити, щоб мені дали спокій. — Я бажаю тобі добра.
Йому довелося залишати мене без нагляду, але це було чудово. Нові порядки були б добрі для звичайного життя, якого я ніколи не знала.
— Будь ласочка... — я почала скиглити, але тут-таки й замовкла. Зроду не була улесливою чи тонкосльозою та й розуміла, що батько все одно свого рішення не змінить. Якщо я справді бажаю змін у стосунках із місіс О, доведеться робити це самій. Покажу їй, що я не клубок павутиння в кутку чи річ, яку можна просто витерти або почистити, а гідна суперниця. Вивчу її звички та вподобання, йтиму її слідами, аж поки не знатиму, хто вона, як її перемогти й що потрібно, аби повернути моє щасливе життя.
айближчим часом Кокетка мала ожеребитися. Вона круглішала й дедалі більше нагадувала діжку. Нове життя штовхалось у неї всередині та вже намагалося вийти назовні. За час вагітності її хутро потьмяніло. Кобила здавалася втомленою і млявою, лише те й робила, що деколи жувала пучечки люцерни, які я їй приносила.
Для мене час до народження лошати тягнувся дуже довго. Думки про нього допомагали годинами сидіти в тісному взутті на заняттях із латини. Одного разу вночі, коли я міцно спала у своїй хатині, мене збудив Буллер. Конюхи залишили свої ліжка, батько також не спав. Я впізнала його приглушений голос та швидко вдяглася, думаючи лише про Кокетку. До належного терміну було ще двадцять днів, зазвичай порушення термінів означало, що лоша буде кволим і хворобливим. Однак передчасних пологів могло й не статися, адже батько завжди знав, що робити.
Крізь щілини у дверях стайні на подвір’я пробивалося світло від кількох олійних ламп. Високо над головою в небі кружляли зірки, серед них висів важкий і яскравий серп місяця. Далеко в лісі й зусібіч навколо гули нічні комахи, та біля стайні було тихо. Надто тихо. Навіть коли я наблизилася до загороди Кокетки, ще не здогадалася, чому стоїть така тиша, поки не побачила батька. Він підвівся та рушив назустріч.
— Тобі не варто на це дивитися, Берил. Іди назад у ліжко, — зупинив мене батько.
— Що сталося? — слова застрягали у мене в горлі.
— Лоша мертве, — тихо промовив він.
Серце в мене зупинилося, всі надії за мить розбились, адже Аполлон тепер ніколи не стоятиме на своїх хистких ніжках, мов новонароджене жирафеня. Ніколи не побачить лісу й високих скель, не гасатиме зі мною схилами, так і не пізнає життя на «Ґрін Гіллз». Батько ніколи не приховував від мене жорстоких ударів життя на фермі, тож я стримала сльози, вислизнула з його рук та протиснулася наперед.
Кокетка лежала в кутку напівтемної стайні. На землі позад неї сіно злиплося, двоє конюхів намагалися все це прибрати. Крихітне лошатко, вкрите слизом, теж лежало там. Точніше, те, що нагадувало лошатко. В нього не було очей і більшості м’язів на морді, щось вигризло йому шматки тіла. Живіт роздертий, нутрощі випали назовні, й це означало єдине: приходили гігантські мурахи сіафу — чорні комахи з величезними тулубами, які пожирали здобич із моторошною швидкістю.
— Вона ожеребилася так тихо, що ніхто не почув, — батько підійшов до мене й поклав руку на плече. — Можливо, лоша вже народилося мертвим, не знаю.
— Бідолашна Кокетка, — я повернулася до батька та припала головою до його грудей.
— Вона сильна, — відповів батько. — З нею все буде гаразд.
Але як же тепер? Кокетчине лошатко вмерло. Мурахи більше нічого не зачепили — лише знівечили його, кволе та безпорадне, й зникли в пітьмі. Чому? Я подумки ставила це запитання знову й знову, неначе хтось міг мені відповісти.
Наступного ранку я навіть думати не могла про заняття й утекла з дому. Пробігла вздовж пасовиськ вузькою стежиною, що круто петляла схилом донизу. Коли дісталася села кіпів, легені вже горіли від браку повітря, а босі ноги геть подряпало гілля терну й посікли леза слонової трави. У цій місцині мені нарешті стало трохи ліпше. Так бувало завжди, навіть коли я ще ледь діставала до засувки на хвіртці. Тернина, якою скріплювали огорожу, сягала плеча високого вола. Цей пліт захищав від небезпек із хащі все, що мало будь-яку ціну, — хатини в низовині, дітей, найкращих волів, кудлатих кіз, які постійно бекали, почорнілі горщики для приготування їжі над вогнем.
Того дня тото брали участь у грі-тренуванні з луком і стрілами. Стояли навколішки на покресленій рисками землі та намагалися влучити в мішень, зв’язану з листя. Кібії стояв у середині ланцюжка, й хоча його чорні очі зацікавлено на мене глянули, хлопець грав далі, а я сіла поряд. Більшість тото були гарними стрільцями по нерухомій мішені. Стріли вони робили з обструганих гілок із гострими вістрями, які відразу застрягали, варто лишень було влучити. Я спостерігала за хлопчиками і вже не вперше мріяла бути однією з кіпів. Звісно ж, не дівчиною з нескінченними кухонними обов’язками, важкою поклажею в кошиках, водою в глеках, приготуванням їжі та догляданням немовлят. Їхні жінки переносили на собі всі речі, розпушували землю, ткали й орали. А ще вони доглядали тварин, поки воїни полювали або готувалися до полювання. Жінки змащували чоловікам ноги топленим салом, вищипували їм волосся на грудях пінцетами, дістаючи їх із торбинок на шиї. А тото, які зараз стріляють, стоячи навколішки, одного дня цілитимуться не в гарбуза, а в чагарникову свиню, антилопу чи лева. Що може бути більш захопливим?
Коли кожен достатньо натренувався, один зі старших тото узяв іншу, трохи меншу мішень, також зроблену з листя, але скручену в круглу форму, схожу на гарбуза, та підкинув її в повітря подалі від себе. Хлопці вистрелили — деякі стріли впали, але більшість увіткнулась у мішень. З тих, які схибили, з реготом кепкували, але ніхто не здався. Гарбуз підкидали знову й знову, аж поки всі тото влучили. Лише тоді гра скінчилася.
Коли Кібії нарешті підбіг до мене та сів поряд, я розповіла йому про те, що сталося з лошам. Він і досі тримав свій вигнутий лук і кілька тонких стріл.
— Сіафу — це лихо, — сказав він і встромив стрілу в тверду землю.
— Навіщо вони потрібні? Який бог створив таке?
— Нам цього не можна знати, — хлопець знизав плечима.
— Однак можна хоча б запитувати.
Я глянула на нього й проковтнула грудку в горлі. Не збиралася плакати — не перед Кібії. Слабкість і безпорадність не для цього місця. Сльози лише спустошують душу. Я встала, розправила плечі й попросила Кібії дати мені свого лука ненадовго, лише спробувати.
Батько казав, що місіс О буде нашою економкою, але ще з першого дня вона поводилася так, наче була кимось іншим: батьковою дружиною або моєю мамою. На все мала власну думку й особливо наголошувала на моїй упертості. Кілька місяців вона силкувалася бути мені за гувернантку, аж поки батько не почав шукати когось іншого з міста.
— Емма не повинна битися з тобою, щоб утримати за столом, Берил, — сказав він. — Так негоже.
Я відчула, що в мене раптом спалахнули вуха.
— Мені не потрібна гувернантка, я сама вчитимуся.
— Усе вже влаштовано. Ось побачиш, це буде на краще.
Для мене знайшли тепер іншу, теж просто жахливу леді на ім’я міс Льо Мей, а потім ще одну, по тому, як у ліжку міс Льо Мей якимось дивом опинилася мертва чорна мамба. Загалом невдачі спіткали трьох гувернанток і кількох вихователів. Здавалося, батько вже збирався облишити ці марні спроби. Вчителі більше не приїздили, тож я почала думати, що перемогла. Приємно почуватися таким гарним бійцем.
Наприкінці жовтня мені виповнилося дванадцять. Невдовзі по тому батько влаштував подорож на кілька днів, лише для нас двох. І хоча вона була діловою і стосувалася лише батькових справ, я все одно раділа, що не залишилася вдома з місіс О.
Ми потягом дісталися до Найробі, де батько владнав дещо в банку. Коли все було скінчено, ми сіли на коней та рушили на північ, до Кабете, щоб відвідати батькового друга Джима Елкінґтона. Він мешкав на своєму ранчо, на краю заповідника «Кікуйю». Дорогою я наспівувала пісеньки мовами суахілі та банту. «Twendi, twendi, ku piganu» («їдьмо, їдьмо воювати») — була однією з моїх улюблених бойових пісень. Нарешті стомилася від власного голосу й попросила батька щось розповісти. Зазвичай він мовчав, беріг слова, неначе боявся, що їх украдуть, але в дорозі він був не проти побалакати.
Інколи батько розповідав мені давньогрецькі міфи, які пам’ятав із часів свого навчання в Ітоні: про титанів, героїв і різних богів, а ще змальовував захопливі картини пекла. Іншого разу він оповідав про війни між племенами масаї та кікуйю: про запеклі бої, підступні нічні напади й перемоги. Навчав полювати й виживати. Щоб зупинити розлюченого слона, потрібно поцілити йому поміж очей: якщо не влучиш у мозок — не житимеш і вдруге вже не вистрілиш. А зустрінеш гадюку — починай якомога тихіше задкувати, відступай потрошку та гляди, щоб тебе не опанував страх. Від смертоносної чорної мамби треба відразу втікати: людина здатна її обігнати, але не виживе після її укусу.