Коли батько їздив верхи, то мав на собі хакі — легку бавовняну сорочку й штани барви піску. Такі чоботи, як у нього, десь в англійській сільській місцевості полірували б до блиску, але тут вони були вкриті шарами червоного пилу. Того дня, коли ми їхали до станції Кабете, батько захотів розповісти мені про левів.
— Лев розумніший від природи, ніж більшість чоловіків, — почав він і скинув свого крислатого капелюха. — У лева також більше хоробрості й рішучості, ніж у чоловіка. Він боротиметься за те, що йому належить, не зважаючи на розміри й силу суперника. А якщо в суперника є хоч крапля страху — вважай, він уже мертвий.
Я хотіла, щоб він говорив і говорив, увесь шлях до Елкінґтона й навіть далі. Думала собі так: якщо уважно слухатиму батькові розповіді, то одного дня знатиму все, що знає він.
— А якщо два однакові леви боротимуться за територію чи за самку?
— Спочатку вони оцінюватимуть один одного, зважуватимуть власні можливості. Лев дуже обачний, коли йдеться про рівного супротивника, але навіть якщо сили нерівні, він все одно не відступатиме. В нього нема страху, розумієш, такого, як ми собі уявляємо. Він такий, який є, йому диктує сама природа.
— Цікаво, чи стосується це лева Елкінґтонів, — зауважив Бішон Сінґх, наш конюх із племені сикхів. Він теж подорожував з нами, їхав слідом за батьковим помічником Кімутаї.
— А я вам скажу, ця клята тварина змушує мене нервувати, — відповів батько. — Це неприродно — так утримувати звіра.
— А мені подобається Падді, — втрутилась я, бо пригадала, як одного разу на моїх очах Джим Елкінґтон чухав свого лева, мов кошеня. — Він добрий лев.
— Що лише доводить мою думку, — мовив батько, а Бішон Сінґх позаду лише поцокав язиком.
— Можна взяти левеня в савані й виростити з нього домашню тварину, як це робили Елкінґтони, або тримати його в клітці. Таке теж дехто робить. А можна й на волі тримати, щоб лев був як Падді. Можна годувати його свіжим м’ясом, і тоді він ніколи не навчиться полювати, можна його мити, й він набереться людського запаху — як кому заманеться. Однак потрібно розуміти, що цим змінюємо природу, перетворюємо її на щось інше, а неприродним речам не можна довіряти. До того ж, ніколи не знаєш, що перед тобою. Оце й бентежить найбільше. Бідолашна тварина, — знову повторив батько та здмухнув пилюку з носа.
У будинку Елкінґтонів були вітражні вікна та чарівна веранда, що виходила на цілком дику місцевість. Звідси розгорталася панорама на тисячу або й більше кілометрів незайманої Африки. Коли на цій терасі смакуєш бутерброд або п’єш чай, починає здаватися, що висиш на межі світу, цей краєчок повільно хилиться й може впасти будь-якої миті, а ти полетиш у прірву разом із ним, і, можливо, ніхто навіть не знатиме, що ти взагалі колись існував.
Джим Елкінґтон був гладким, червонощоким і стриманим чоловіком. Його дружина носила солом’яне канотьє та білі плоєні блузки, які завжди мали бездоганний вигляд, навіть коли за поясом у неї стирчав батіг із сиром’ятної шкіри. Цей батіг тримали для Падді, який блукав маєтком, ніби своїм власним. У певному сенсі то й була його територія. Врешті-решт хто міг кинути йому виклик? Колись він нагадував цуценя з товстими лапами та кумедно боровся з Джимом на газоні, але тепер став уже дорослим. Грива потемнішала й лисніла на сонці. Батіг нині видавався бутафорією.
Останнього разу, коли я бачила Падді, ми спостерігали, як Джим Елкінґтон годує його нанизаними на піку оббілованими кролями. Лев спокійно лежав зі схрещеними лапами. У нього була пухнаста грива, хутро барви іржі, чорна пащека й величезні золотаві очі. Здавалося, він знає, яке справляє враження на глядачів, коли дозволяє годувати себе такими смаколиками. Зморшка над його квадратним носом надавала морді такого виразу, мовби лев трохи ніяковіє чи, навпаки, потай тішиться нашою присутністю.
Ми ставили коней у стійло, коли я почула десь далеко, можливо, за кілометри звідси, ревіння Падді. Тоскний і навіть жалібний стогін, від якого холод пробіг хребтом.
— Напевне, йому дуже самотньо, — припустила я.
— Дурниці, — заперечив батько. — Швидше це нагадує страх.
— Я більше його не чую, — сказала місіс Елкінґтон і повела нас до столу.
Там стояли маленькі духмяні імбирні тістечка, сухофрукти, картопляні кнедлики з хрусткою шкоринкою, які можна брати руками, та чайник гарного китайського чаю. Джим приготував карафку коктейлю з житнього віскі й подрібнених лимонів та перемішав напій скляною паличкою. Крижинки, що зрідка дзвінко вдарялися об стінки карафки, нагадували кришталеві сльози.
Того дня на веранді було задушливо, й розмова не клеїлася. Я зітхнула та взяла ще одне імбирне тістечко; нарешті батько обернувся до мене та кивнув — ходімо вже, — вони з Джимом підвелися та попрямували до стайні. Місіс Елкінґтон намагалася зіграти зі мною в кості, але я постаралась якомога швидше вирватися й перебігла довге подвір’я, на ходу зриваючи та закидаючи в траву взуття й панчохи.
Я мчала чистим полем, і це було саме те, чого я хотіла. Їхні землі нагадували наші: навколо стояла запорошена суха трава, тьмяно-зелена й де-не-де золотава, горбкувату рівнину вкривали терни й вогняні деревця, серед яких подекуди траплявся самотній грубезний баобаб. Удалині виднілася скеляста гора Кенія, вкрита м’якими хмарами, і я подумала, як чудово було би пробігти тут сотню кілометрів. І як пишався би мною батько, коли я повернулася б, і як Кібії помер би від заздрощів, дізнавшись, скільки я пробігла.
Попереду був низький пагорб із кущами аґрусу на вершечку. Я помчала навпростець, залишаючи по собі потрощені стебла, й наскочила в траві на місцину, де ніби нещодавно лежало щось велике. Я дивилася лише на пагорб, не думала ні про що інше й не уявляла, що хтось стежить за мною і може сплутати мене з молодою газеллю чи антилопою.
Я вповільнила біг, видираючись нагору, й раптом відчула гарячий і вогкий поштовх, мовби хтось величезний різко видихнув мені в потилицю. У спину вдарило ніби сталевою трубою. Я з розмаху впала обличчям у траву, інстинктивно затулила голову руками.
Не знаю, скільки часу Падді спостерігав за мною. Спочатку він зачув мене нюхом — можливо, ще до того, як я полишила веранду. Його міг просто зацікавити новий запах, а може, він уже з тої миті розпочав полювання на мене. Це не мало жодного значення, бо він уже мене здолав.
Щелепи Падді зімкнулися на моїй нозі десь вище коліна. Я відчула гострі зуби й вологий язик. Цей укус породив у мені дивне відчуття охолодження. Від запаху власної крові голова пішла обертом, а потім лев ледь розтиснув щелепи й загарчав. Світ закрутився: змінювалися уривки розмов на веранді й різні окремі слова; чорне склепіння з шумом накрило землю, небо й мене.
Я заплющила очі й спробувала закричати, але вийшов лише ледь чутний стогін. Я знову відчула пащеку Падді й зрозуміла, що не маю жодних шансів. Він з’їсть мене тут або затягне кудись на галявину чи в долину, до місцини, відомої лише йому, звідки я ніколи не повернуся. Останньою виразною думкою було: «То ось воно як. Ось, що означає — бути з’їденою левом».
оли я отямилася, Бішон Сінґх тримав мене на руках, його обличчя схилялося наді мною. Я не хотіла запитувати про Падді й про те, куди він зник, не хотіла знати, як мене поранено. На білу бавовняну туніку Бішона стікала кров із довгастої глибокої рани на моїй нозі.
Батько був біля коней, але щойно добіг до нас, одразу вхопив мене й міцно притиснув до грудей. Значить, мене врятовано, врятовано ще раз, тепер уже по-справжньому.
Бішон Сінґх доглядав наших коней у стайні Елкінґтонів і бачив, як я пробігала повз нього. Коли він дістався до пагорба, Падді вже стояв у мене на спині з широко роззявленою чорною пащекою, з якої капала слина. Лев загарчав, і цей звук майже зупинив Бішона Сінґха та шістьох чи сімох конюхів, які бігли слідом зі страшним галасом, щоб здатися левові значно більшими, ніж вони є насправді, й значно дужчими. За ними з’явився бвана Елкінґтон. Він важко ніс свій гладкий тулуб на гору й щосили змахував довгим батогом кібоко, який здіймався високою хвилею та електризував повітря навколо свого кінчика.
— Левові не подобається, коли його дражнять батогом, — розповідав Бішон Сінґх. — Та бвана ще раз гучно ляснув. А потім кинувся до Падді та почав кричати, знову й знову ляскати, й нарешті Падді не витримав. Він помчав на свого господаря так швидко, що бвані Елкінґтону довелося втікати до баобаба. Він у мить злетів на дерево, а Падді заревів, наче сам Зевс. Згодом левові таки довелося піти геть.
Рана зяяла на нозі від литки й угору стегном та горіла так, мовби я тримала ногу над полум’ям. Я відчувала кожен глибокий свіжий поріз, залишений кігтями Падді на моїй спині; трохи менші були на шиї під просоченим кров’ю волоссям. Після того як прибув лікар, батько вийшов до іншої кімнати й там щось різким шепотом говорив Джимові й місіс Елкінґтон про те, що далі робити з Падді. За деякий час із сусідньої ферми прибіг тото й сказав, що Падді вбив сусідського коня та кудись поволік.
Джим і батько зарядили рушниці й наказали конюхам приготувати їхні мотики. В моїй душі тим часом вирували суперечливі почуття. Наразі Падді був на волі. З одного боку, я турбувалася через те, що він може повернутися на ферму й знову на когось напасти — на будь-кого. Та водночас я співчувала Падді. Він був левом, і вбивство під час полювання закладено йому природою.
Лікар дав мені настоянку опію, а потім почав зашивати рану гачкуватою голкою з товстою чорною ниткою. Я лежала на животі, а Бішон Сінґх тримав мене за ногу, його тонкі сталеві браслети погойдувалися на руці. Я бачила білу чалму, обгорнуту навкруг голови стільки разів, що неможливо було знайти, де саме закладено кінець. Вона нагадувала казкову змію, що пожирає власний хвіст.
— Той батіг налякав Падді не більше, ніж комаха, — сказав мені Бішон Сінґх.
— Що ти маєш на увазі?
— Що таке батіг для самого лева? Певно, він був готовий тебе відпустити. Або, можливо, ти з самого початку не надто була йому потрібна.
Я відчувала, як рухається голка, — вперед-назад, немовби крізь моє тіло пробігав несильний струм. Слова Бішона Сінґха вдарили мене іншим струмом.
— І наскільки ж я була йому потрібна?
— Чудове запитання, Беру, — він загадково усміхнувся. — І раз ти вже сьогодні не вмерла, ще матимеш трохи часу, щоб знайти відповідь.
Я залишилася в Елкінґтонів на кілька тижнів, і весь цей час місіс Елкінґтон приносила мені на бамбуковій таці різні ласощі: зацукрований імбир, фаршировані яйця та охолоджені соки. На кухні для мене щодня готували свіжі торти, начебто це якось могло компенсувати те, що зробив Падді, який тепер похмуро, а інколи просто моторошно гарчав у дощаній загорожі за головним пасовиськом.
По тому, як лев утік, його зловили аж на четвертий день та привезли зв’язаним. Коли місіс Елкінґтон сказала, що лева замкнули, це мало б мене заспокоїти, але від цієї думки чомусь болісно стиснулося серце. Я спровокувала Падді тим, що бігала в нього перед носом, і тепер він страждав за те, що було для нього природним. Я почувалася винною і щоразу, коли лягала у вузьке ліжко в домі Елкінґтонів, виття Падді звучало мені докором. Я затискала вуха руками й казала собі, що лев замкнений десь далеко. Але це не стільки заспокоювало, скільки завдавало нового болю. Я була в безпеці, але мене мучили страждання Падді.
Коли я нарешті змогла на возі поїхати до Найробі, а далі потягом до Нджоро, увесь шлях долала з відчуттям, що звільнилася з в’язниці, в яку сама себе замкнула. Вирвалася з-за ґрат, якими були жахливі стогони Падді. Однак я не перестала думати про нього й бачити страшні сни, поки не розповіла про все Кібії. Він та ще кілька тото сиділи немов прикуті до місця, поки я розписувала деталі своєї пригоди; моя історія дедалі довшала й робилася щораз страхітливішою, а я — все хоробрішала та дужчала. Тепер я була героєм чи воїном, а не жертвою, на яку полювали, яку насилу вдалося врятувати.
У кіпсіґісів кожен справжній моран повинен полювати на лева й убити його, щоб стати гідним свого списа. Якщо це не вдасться, він житиме в ганьбі. Однак якщо він упорається — це буде головна подія в його житті. Вродливі жінки в піснях називатимуть його ім’я, вірші про його подвиг увійдуть в історію племені; їх знатимуть напам’ять усі діти, які гратимуться в полювання на лева. Я завжди страшенно заздрила тому, що на Кібії чекає таке майбутнє з можливістю показати власну звитягу й зажити слави. Тому нині тішила себе тим, що пережила таке, чого він ще не спізнав. Річ у тім, що, хоч би як я прикрасила чи обробила історію з Падді, це було насправді, а я залишилася жива й можу її розповісти. Я просто хміліла від цього. Почувалася майже непереможною: здавалося, можу пережити ледь не все у світі. Але я, звісно, й гадки не мала, що готує для мене життя.
— Ми з Еммою вважаємо, що тобі треба ходити до школи в Найробі, — сказав мені батько за кілька тижнів по тому, як я повернулася додому від Елкінґтонів, і склав пальці куреником на обідньому столі.
Я рвучко підняла голову й кинула на нього швидкий погляд.