Коли муки сорому минули, він спробував піднести душу з її жалюгідного безсилля. Бог і Пречиста Діва занадто далеко від нього: Бог надто великий і суворий, а Пречиста Діва — надто чиста і свята. Але він уявив собі, що стоїть біля Емми у безмежному полі і покірно, в сльозах, цілує її рукав на згині ліктя.
У безмежному полі, у ніжному ясному надвечір'ї, коли хмара пливла на захід в зеленкавому морі небес, стояли вони удвох — діти, які зблудили. Блуд їхній глибоко образив Божу величність, хоч це був блуд лиш двійка дітей, та не образив ту, чия краса — не як земна врода, небезпечна для зрячого, а як вранішня зоря, її знамення, яскрава і дзвінка. В очах її, що дивляться на них, нема образи, ані докору. Вона з'єднує їм руки, долоня в долоню, і говорить до їхніх сердець:
— Візьміться за руки, Стівене й Еммо. Який чудовий вечір на небесах! Ви зблудили, та ви однаково мої діти. Два серця, що люблять одне одного. Візьміться за руки, дорогі діти, і будете щасливі разом, і серце любитиме серце.
Каплицю заливало приглушене шарлатне світло, яке сочилося крізь спущені жалюзі; вутлий промінь світла влітав, наче спис, у щілину між найнижчою планкою та віконною рамою і торкав різьблену латунь свічників на вівтарі, що виблискувала, мов зношені в боях лати янголів.
На каплицю, на сад, на коледж сіяв дощ. Цей безшумний дощ падатиме вічно. Вода підніматиметься дюйм за дюймом, накриваючи траву й чагарі, накриваючи дерева й будинки, накриваючи обеліски й гірські верхи. Саме життя безшумно захлинеться — птахи, люди, слони, і свині, і діти, — трупи безшумно гойдатимуться на хвилі між решток загиблого світу. Сорок днів і сорок ночей литиме дощ, аж поки води накриють лице землі.
Це може бути. Чому ні?
— Розширив шеол пожадливість свою і безмірно розкрив свою пащу, — ці слова, любі братики мої во Христі, взято з книги Ісайї, глава п'ята, стих чотирнадцятий. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
З внутрішньої кишені сутани проповідник вийняв годинника без ланцюжка, якусь мить серед тиші вивчав циферблат, а тоді тихо поклав перед собою на стіл.
І неголосно заговорив.
— Адам і Єва, любі мої хлоп'ята, були, як ви знаєте, нашими прабатьками і, як пам'ятаєте, були сотворені Богом, аби зайняти місце на небесах, що звільнилося після падіння Люцифера з його бунтівними ангелами. Люцифер, кажуть, був сином зірниці, ангелом осяйним і могутнім, але він упав, і з ним упала третина небесного воїнства; він упав і разом зі своїми збунтованими ангелами був вергнутий у пекло. За який гріх, нам невідомо. Богослови вважають, що за гріх гордині — за грішну думку, що зринула в одну мить: non serviam — не буду служити. Ця мить стала його згубою. Він зневажив Божу велич миттєвою грішною думкою, і Бог скинув його з небес у шеол навіки.
— Тоді Бог сотворив Адама та Єву й оселив їх в Едемі, на Дамаській рівнині, у чудовім саду, що сяяв барвами та світлом і буяв розкішною рослинністю. Родюча земля приносила їм щедрі дари; звірята й птахи охоче їм прислуговували; вони не знали мук, що вспадкувала наша плоть — недуг, убогості та смерті: всемогутній і щедрий Бог зробив для них усе, що міг зробити. Але Господь поставив їм одну умову: послух Його слову. Їм не вільно було їсти із забороненого дерева.
— На жаль, любі мої хлоп'ята, вони теж упали. Диявол, який колись був осяйним ангелом, сином зірниці, а тепер став нечистим духом, прийшов у вигляді змія, хитрішого над усю польову звірину. Він заздрив їм. Йому, при його упалій величі, нестерпною була думка, що людина, створіння із глини, вспадкує те, що він, згрішивши, втратив назавжди. Він підійшов до жінки, крихкішої посудини, і влив отруту свого красномовства їй у вухо, пообіцявши — о, яка блюзнірська обіцянка! — що коли вони з Адамом скуштують забороненого плоду, то стануть як боги, ба навіть як Сам Бог. Єва піддалась на обман архіспокусника. Вона з'їла яблуко, ще й дала Адамові, який не мав моральної відваги опертися їй. Отруйний язик Сатани зробив своє діло. Вони упали.
— Тут у саду почувся голос Господень, прикликаючи людину, Боже створіння, до одвіту: і перед провинною парою з полум'яним мечем у руці постав Михаїл, небесний воєвода, і вигнав їх геть з Едему у світ, світ болестей і трудів, жорстокості й розчарувань, важкої праці й злигоднів, щоб здобували вони хліб свій у поті чола свого. Але й тоді який милосердний був Господь! Він змилувався над нашими нещасними, знедоленими прабатьками і пообіцяв, що в повноту часів зішле з небес Того, Хто відкупить їх, Хто знову їх зробить Божими дітьми і спадкоємцями царства небесного. І тим Відкупителем упалої людини мав стати єдинородний Син Божий, друга Іпостась Пресвятої Трійці, Вічне Слово.
— І Він прийшов. Він народився з чистої дівиці, діви-матері Марії. Він народився в убогій яскині в Юдеї і тридцять років жив як скромний тесля, аж поки пробила Його година. І тоді, сповнений любові до людей, Він пішов у світ, щоб нести їм нову благу вість.
— Чи слухали вони його? Авжеж, слухали, але не чули. Його схопили, зв'язали, як звичайного злочинця, з Нього насміхалися, як з нерозумного, помилували замість Нього всім відомого розбійника, збичували п'ятьма тисячами бичів й увінчали терновим вінцем. Єврейська чернь і римська солдатня гнали Його вулицями, Його роздягли з одежі й повісили на шибениці; бік Йому простромили списом, і з пораненого тіла Нашого Господа безупинно текла вода і кров.
— І навіть тоді, в ту годину найбільших мук Наш Милосердний Спаситель пожалів людство. Саме там, на горі Голгофі, Він заснував святу католицьку Церкву, що її, як обіцяно, пекельним воротам не подолати. Він заснував її на віковічній скелі й дарував їй Свою благодать, таїнства й святе причастя, і пообіцяв: якщо люди слухатимуть слова Його Церкви, то сподобляться вічного життя. Та якщо після всього, що Він зробив для них, вони впиратимуться у своїй злобі, їм судилася вічність мук — пекло.
Голос проповідника завмер. Він зупинився, склав на мить долоні, розвів їх. Тоді провадив далі:
— Тепер спробуймо уявити собі на мить, наскільки це в нашій змозі, як виглядає та оселя проклятих, яку справедливість зневаженого Бога покликала до буття задля вічної кари грішників. Пекло — це тісна, темна і сморідна в'язниця, оселя демонів і пропащих душ, повна вогню і диму. Бог умисне зробив цю в'язницю тісною, на кару тим, хто не хотів себе зв'язувати Його законами. У земних в'язницях нещасний арештант має хоч якусь свободу — нехай лиш у чотирьох стінах камери чи в понурому тюремному дворі. Не так у пеклі. Пропащих душ там так багато, що в'язням нестерпно тісно у їхній в'язниці, мури якої, як кажуть, завтовшки в чотири тисячі миль, — вони настільки скуті й безпомічні, що, як пише благословенний святий Ансельм у своїй книзі про Подібності, навіть неспроможні вийняти з ока хробака, який його роз'їдає.
— Вони лежать у суцільній тьмі. Бо не забувайте, вогонь пекельний не дає світла. Як з волі Божої вогонь печі вавилонської втратив жар, не втративши світла, так з волі Божої пекельний вогонь, зберігаючи силу жару, вічно горить у тьмі. Це — безконечний коловорот пітьми, темного полум'я і темного диму палаючої сірки, в якому тіла скупчені так, що нема чим дихнути. З усіх кар, які впали на землю фараонів, кару темряви назвали найжахітнішою. Як же тоді назвати темряву пекла, що триває не три дні, а цілу вічність?
— Жахіття цієї тісної і темної в'язниці ще гірше через страшний сморід. Усі нечистоти світу, всі покидьки і шумовиння світу спливуть туди, як у величезну смердючу стічну канаву, коли страхітлива пожежа останнього дня очистить світ. Маси палаючої сірки теж наповнюють пекло нестерпним смородом, а тіла пропащих душ самі виділяють такий бридкий сопух, що, як каже святий Бонавентура, навіть одне з них може заразити цілий світ. Навіть у нашому світі повітря, ця чиста стихія, стає нечистим і непридатним для дихання, коли застоїться. Подумайте тільки, якою має бути занечищеність повітря у пеклі. Уявіть собі бридкий, зотлілий труп, який лежав, гниючи і розкладаючись у гробі, аж поки не перетворився в драглисту масу рідкої гнилі. Уявіть, що труп цей віддано на поталу полум'я, що його пожирає вогонь палаючої сірки, залишаючи густі, задушливі випари нудотного, гидкого тліну. А тепер уявіть собі зловоння, але в мільйони мільйонів разів сильніше від мільйонів і мільйонів смердючих трупів, стиснених у сморідній тьмі — велетенська, тліюча купа людської цвілі. Уявіть собі все це, і матимете певне уявлення про жах пекельного смороду.
— Але цей сморід, хай який жахливий, — ще не найбільша фізична мука, яку терплять пропащі душі. Найбільшою тортурою, до якої вдавались тирани, катуючи своїх ближніх, є тортура вогнем. Лишень на мить вкладіть палець у пломінь свічки і відчуєте, що таке біль від вогню. Але Бог сотворив наш земний вогонь на добро людині, щоб живив він у ній іскру життя і допомагав у корисних ремеслах, тоді як пекельний вогонь має зовсім іншу природу і створений Богом, щоб ним мучити-карати нерозкаяного грішника. Наш земний вогонь теж спалює, швидше чи повільніше, залежно від того, наскільки займистим є охоплений ним предмет, тож геній людський понавигадував запобіжних хімікалій, здатних припинити чи придушити горіння. Але сірчаний камінь, який горить у пеклі, — це субстанція, спеціально створена аби горіти вічно з невимовною силою. Ба більше, наш земний вогонь, спалюючи, нищить, тож чим він сильніший, тим коротше триває; а пекельний вогонь має ту властивість, що він не спалює того, що палить, тож хоч і лютує з неймовірною силою, не вщухає ніколи.
— До того ж, наш земний вогонь, яким би лютим не був і як далеко не розкинувся б, завжди має межу; але озеро пекельного вогню безмежне, безбережне і бездонне. Кажуть, сам диявол на запитання одного вояка мусив визнати, що навіть якщо цілу гору вкинути в огненний океан пекла, вона миттю згорить, мов шмат воску. І страшний цей вогонь катуватиме пропащі тіла не лише зовні — кожна-бо загублена душа сама для себе буде пеклом, безмежний огонь лютуватиме у самому її нутрі. О, жахлива доля нещасних істот! Кров клекоче і кипить у жилах, мозок вариться в черепі, серце в грудях горить і тріскає, нутрощі — червоногаряча маса палаючої м'якоті, тендітні очі оповиті полум'ям, мов розтоплені кулі...
— Але те, що я сказав про силу, властивості й безмежність цього вогню, — ніщо порівняно з його потугою, потугою засобу, обраного Божим промислом для покарання як тіла, так і душі. Цей вогонь породжений гнівом Божим і діє не сам по собі, а як знаряддя божественної помсти. Як хрещальні води очищають з тілом і душу, так вогонь покари мучить з плоттю і дух. Усі тілесні чуття зазнають мук, і з ними катується душа: очі страждають від непроникної і повної темряви, ніс — від прикрого смороду, вуха — від криків, голосінь і проклять, смак — від огидної твані, заразної тліні, задушливої бридоти, якій і ймення нема, дотик — від розжарених шпичаків і вістрів, від жорстоких язиків полум'я. І через ці страждання чуттів вічно карається у самій своїй суті безсмертна душа, серед незліченних жерущих огнів, які запалила в безодні зневажена велич Всемогутнього Бога і які під гнівним подихом Божественності розгорілись у вічне палання.
— Врешті завважте, що муки цієї пекельної в'язниці стають ще нестерпніші через сусідство самих проклятих. Погане товариство й на землі настільки згубне, що навіть рослини — ніби інстинктивно — уникають сусідства того, що для них є шкідливе чи смертоносне. У пеклі немає ніяких законів — ніхто не згадує про родину, про батьківщину, про взаємини, про людські узи. Пропащі душі виють і верещать одна на одну, їх муки і лють ще більше зростають від сусідства істот, що мучаться й лютують, як вони. Всяку людяність забуто. Волання страждущих грішників сягають щонайдальших країв неозорої безодні. Вуста пропащих безперестанку блюзнять Господа, виливають ненависть до своїх товаришів по стражданню й проклинають душі, що були їх співучасниками в гріху. У давнину існував звичай карати батьковбивцю у той спосіб, що його кидали у морські глибини в мішку разом з півнем, мавпою та змією. Творці цього закону, який нам здається жорстоким, сусідством цих відразливих і небезпечних тварин хотіли скарати злочинця. Але що таке лють безсловесних тварин порівняно з люттю проклять, які вивергаються з запалених губ та пересохлих горлянок грішників у пеклі, коли вони впізнають у своїх сусідах тих, хто допоміг їм згрішити і вчив їх гріха, чиї слова посіяли в них перші зерна зловмисності і злодіяння, чиї неподобні підшепти штовхнули їх на гріх, чиї очі зводили їх зі шляху чесноти. Вони накидаються на отих співучасників з прокльонами, докоряючи їм. Але нема для них ані помочі, ані надії: каятися вже запізно.
— Насамкінець подумаймо про ту жахливу муку, якою є для пропащих душ — і спокусників, і спокушених — товариство дияволів. Дияволи мордуватимуть проклятих подвійно: своєю присутністю і своїми докорами. Нам годі уявити собі, наскільки вони страшні. Свята Катерина Сієнська якось побачила диявола і написала, що воліла б до кінця життя ходити по розжареному вугіллі, аніж ще раз бодай на одну мить побачити ту жахливу потвору. Дияволи ці, які колись були прекрасними янголами, стали настільки ж огидними й потворними, наскільки колись були прекрасними. Вони насміхаються й глузують з пропащих душ, яких затягли у погибель. Саме вони, ці нечисті сили, стають у пеклі голосами сумління. Навіщо ти грішив? Навіщо прислухався до лукавих намовлянь? Чому забув про побожність і добрі діла? Чому не втікав від гріха? Чому не відкинувся від цього лихого товариша? Чому не відрікся від цієї звички — розпусної, нечистої звички? Чому не прислухався до порад свого сповідника? Чому, коли ти згрішив уперше, вдруге, втретє, вчетверте чи й усоте, не покаявся ти у своєму злі і не звернувся до Господа, який лишень чекав на твоє каяття, аби відпустити тобі твої гріхи? Тепер час каяття минув. Час є, час був, але часу більше не буде! Був час грішити потай, насолоджуватись лінощами й гординею, жадати недозволеного, прислухатись до покликів своєї нижчої природи, жити як польова звірина, ба гірше ніж польова звірина— вони ж бо всього лиш звірі й не мають розуму, щоб ним керуватися: час був, але часу більше не буде. Бог промовляв до тебе стількома голосами, але ти не хотів чути. Ти не хотів роздушити гординю і гнів у своєму серці, не хотів зректися неправедно набутого добра, не хотів підкоритися приписам святої Церкви, ані виконувати свої релігійні обов'язки, не хотів покинути отих лихих товаришів, не хотів уникати небезпечних спокус. Ось яку мову ведуть ті недобрі мучителі, ось їхні слова докорів і картань, ненависті й відрази. Авжеж, відрази! Бо навіть коли вони, самі дияволи, згрішили, то це був єдиний гріх, сумірний з їхньою ангельською природою— бунт розуму. І навіть вони, нечисті, не можуть не відвернутися з гнівом і огидою, бачачи, якими невимовними гріхами розбещена людина глумиться над храмом Святого Духа й опоганює його, опоганює й оскверняє себе.
— О, любі мої юні браття во Христі, хай не приведе нас Господь будь-коли почути ту мову! Хай ніколи не випаде нам така доля! Я палко молюся Богові, аби в останній день страшної розплати жодна душа з присутніх тут не опинилася серед тих нещасних, яким Великий Судія накаже навіки щезнути з очей Його, аби жоден з нас ніколи не почув, як в його вухах дзвенить жахливий вирок відречення: Ідіть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготовлений дияволові та ангелам його!
Коли він ішов до виходу з каплиці, ноги його трусились, а шкіра на черепі тремтіла, мов її торкнулися пальці привида. Він піднявся сходами і пішов коридором, вздовж стін якого висіли пальта та дощовики, немов скарані на смерть лиходії, обвислі, безголові й безформні. І з кожним кроком його дедалі більше проймав страх, що він уже помер, що душа його вирвалася з тілесної оболонки, і він сторчголов летить крізь простір.
Підлога хиталась у нього під ногами, він важко сів за парту, відкрив навмання якусь книжку і прикипів до неї очима. Кожне слово стосувалося його! Так воно і є. Бог всемогутній. Бог може покликати його негайно, навіть зараз, коли він сидить за партою, і він навіть не встигне усвідомити, що його кличуть. Бог уже покликав його. Так? Невже? Справді? Його плоть зіщулилась, мовби відчувши поруч пажерливі язики полум'я, та й усохла, охоплена вихором гарячого повітря. Він помер. Так. Його судять. Огняна хвиля пробігла тілом — перша. За нею — друга. Його мозок запалав. Ще одна хвиля. Мозок кипів і булькотав в оселі черепа, який розтріскувався. Язики полум'я пелюстками вириваються з черепа — пронизливі і пискотливі голоси:
— Пекло! Пекло! Пекло! Пекло! Пекло!
Голоси залунали коло нього:
— Про пекло.
— Сподіваюся, він добре вам його втовк.
— Ще й як. Настрашив усіх до смерті.
— Цього вам, хлопці, і треба, і то чим більше, аби не лінувалися.
Він кволо відкинувся на спинку парти. Він не помер. Бог усе ще пощадив його. Він все ще у звичному шкільному світі. Біля вікна стоїть містер Тейт з Вінсентом Героном, вони балакають, жартуючи, дивлячись на похмурий дощ, покивуючи головами.
— Аби лиш випогодилося. Ми з друзями домовились поїхати на велосипедах до Малагайду. Але на дорогах, певно, болота по коліна.
— Може, ще випогодиться, сер.
Знайомі голоси, звичайні слова, тиша класної кімнати, коли голоси вщухли і запала мовчанка, заповнена тихим похрускуванням, як між корів на паші, — це інші хлопці спокійно жували свої сніданки, — вколисали його болящу душу.
Ще є час. О Маріє, прибіжище грішників, заступись! О Непорочна Діво, вирятуй з безодні смерті!
Урок англійської почався зі слухання історії. Королі й королеви, фаворити, інтригани, єпископи, мов німі привиди, проминали за заслоною своїх імен. Усі вони померли і всіх їх суджено. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? Нарешті він зрозумів: навколо нього розкинулось людське життя, долина миру, де люди-мурашки дружно трудяться, а під тихими курганами сплять їхні мертві. Сусід торкнувся його ліктем, і серце йому здригнулося: відповідаючи на запитання вчителя, він почув у власному голосі супокій смирення і каяття.
Його душа чимраз глибше осідала у бездонний сумир каяття, не спроможна далі терпіти муки страху, і, осідаючи, несміливо возносила молитву. О так, на цей раз його ще пощадять; він покається у своєму серці і буде прощений; а тоді там, во вишніх, на небесах, побачать, чим він спокутує за минулі гріхи — цілим життям, кожною годиною життя. Лише заждіть.
— Усім, Боже! Усім-усім!
Хтось заглянув у двері й сказав, що сповіді в каплиці вже почалися. Четверо хлопців вийшли з класу, і він почув, що й інші ідуть коридором. По серцю війнуло трепетним холодком, немов подув вітерець, і все ж, наслухаючи у мовчазному стражданні, він ніби припав вухом до м'яза власного серця, відчуваючи, як воно затремтіло і зіщулилось, як тріпотять його шлуночки.
Виходу нема. Він мусить висповідатись, викласти словами усе, що чинив і думав, гріх за гріхом. Як це зробити? Як?