— Отче, я...
Висповідатись! Ця думка холодною, блискучою рапірою встромилась у його ніжне тіло. Тільки не тут, не в їхній каплиці. Він щиро визнає все — кожен грішний помисел і вчинок, — але не тут, не серед одношкільників. Він вишепче весь свій сором далеко звідси, в якомусь темному закутку; і він смиренно благав Бога не гніватися, що він не сміє іти до сповіді в їхню каплицю. І в повному упокоренні духа німо благав прощення в хлопчачих сердець довкола. Час минав.
Він знову сидів у каплиці в передній лаві. Пригасле денне світло повільно сочилося знадвору крізь збляклі червоні жалюзі, здавалось — це заходить сонце останнього дня, і всі душі збираються на суд.
— Відтятий я з-перед твоїх очей: це, любі мої юні браття во Христі, слова з Книги Псалмів, псалом тридцятий, двадцять третій стих. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Проповідник заговорив тихо і приязно. Доброта була в нього на лиці, а пучки пальців лагідно єдналися, творячи тендітну клітку.
— Нині вранці у наших розважаннях про пекло ми спробували зробити те, що наш святий засновник у своїй книзі духовних вправ називає зіставленням місця. Тобто ми спробували чуттями ума збагнути в уяві нашій матеріальність того жахливого місця та фізичних мук, яких зазнають усі, хто в пеклі. Нині ввечорі ми на кілька хвилин зупинимося на природі духовних мук у пеклі.
— Не забувайте, що гріх — це подвійний переступ. Це негідне потурання зіпсутості нашої природи, нижчим інстинктам, всьому, що в нас грубе й тваринне; а ще це — відвернення від того, що каже нам наша вища природа, від усього, що чисте й святе, від Самого Святого Бога. Тому смертний гріх карається в пеклі подвійно: фізично і духовно.
— А зі всіх духовних кар найстрашнішою є кара втрати — справді-бо, вона така велика, що сама по собі перевищує всі інші муки. Святий Тома, найбільший учитель Церкви, прозваний ангельським доктором, каже: найгірше прокляття буває тоді, коли в розумінні людина цілком позбавлена божественного світла, а в прагненні вперто відвертається від благості Божої. Не забувайте: Бог — це безконечно блага бутність, а тому втрата такої бутності мусить бути безконечно болюча. У цьому житті нам важко виразно уявити собі, якою ця втрата мусить бути, але пропащі душі в пеклі ще дужче страждають, бо повністю усвідомлюють, що вони втратили, і розуміють, що втратили це через власні гріхи, і втратили навіки. У саму мить смерті плотські зв'язки вмить розриваються, і душа відразу летить до Бога. Душа змагає до Бога, як до осереддя свого існування. Пам'ятайте, любі хлоп'ята, наші душі прагнуть бути з Богом. Ми походимо від Бога, ми живемо Богом, ми належимо до Бога — ми належимо Йому питомо. Бог любить божественною любов'ю кожну людську душу і кожна людська душа живе у цій любові. А як же інакше? Кожен наш подих, кожна думка нашого мозку, кожна мить життя породжені невичерпною Божою благістю. І якщо боляче матері розлучатися з дитиною, чоловікові — бути вигнанцем без дому й вогнища, другові — бути в розлуці з другом, то подумайте лишень, як боляче, як щемно має бути бідолашній душі, коли її позбавлять присутності безконечно благого і люблячого Творця, Який покликав цю душу до існування з ніщоти, підтримував її при житті і любив незмірною любов'ю. Отож, вічне відлучення від свого найвищого блага — Бога, щем цієї розлуки, повне усвідомлення безповоротності цієї втрати — ось найбільша мука, яку тільки може стерпіти створена душа: poena damni, кара втрати.
— Другою карою, якої зазнають душі відлучених у пеклі, є муки сумління. Як у мертвих тілах гниття породжує хробаків, так і в пропащих душах гнилизна гріха породжує безперервні самодокори — жало сумління, черв з потрійним жалом, як зве його папа Інокентій Третій. Першим дошкульним жалом цього жорстокого черва буде пам'ять про минулі втіхи. Який жахливий цей спогад! В озері всежерущого огню гордий цар згадуватиме пишноту свого двору, вчений лиходій — свою бібліотеку та дослідницьке приладдя, любитель мистецьких розваг — свої мармури, картини й інші мистецькі скарби, любитель застілля — свої розкішні учти, вишукані страви, добірні вина; скупій згадуватиме свої скрині з золотом, грабіжник — нечесно добуте багатство, люті, мстиві й безжалісні вбивці — свої криваві розправи та насильство, в якому вони любувалися, розпусники та чужоложці — невимовно брудні втіхи, такі для них солодкі. Вони пам'ятатимуть все це й гидуватимуть самі собою і гріхами своїми. Якими бо жалюгідними здаватимуться ці втіхи душам, приреченим страждати у пекельному вогні повік! Як захлинатимуться вони злістю від думки, що проміняли небесне блаженство на земну марноту — на кілька зливків металу, на пусті почесті, на тілесні насолоди, на лоскотання нервів. Вони справді розкаюватимуться; і це — друге жало черва сумління: запізніла й безплідна скруха через скоєні гріхи. Божественна справедливість вимагає, щоб думки цих нещасних грішників постійно зосереджувались на гріхах, у яких вони провинні, ба більше, як вказує святий Августин, Бог навіть передасть їм власне знання про гріх, тож гріх перед ними постане у всій своїй відразливій злобі, як постає він перед очима Самого Бога. Вони побачать свої гріхи у всій їхній мерзоті й каятимуться, але буде запізно, і тоді вони гірко пошкодують, що не раз понехтували доброю нагодою. Ось останнє, найдошкульніше й найжорстокіше жало черва сумління! Сумління скаже: ти мав час і нагоду покаятись, але не захотів. Батьки виховали тебе в побожності. Ти міг звернутися до таїнств, благодаті та милості Церкви. Служитель Божий промовляв до тебе, кликав за тобою, коли ти заблукав, готовий відпустити твої гріхи, хай які численні і жахливі — аби ти лишень висповідався і покаявся. Ні. Ти не хотів. Ти глузував зі служителів святої релігії, повертався спиною до сповідальні, щораз глибше вгрузав у трясовину гріха. Бог взивав до тебе, остерігав, закликав вернутися до Нього. О який стид, яке нещастя! Господь вселенної закликав тебе, створіння з глини, любити Його, Хто сотворив тебе, і дотримуватись Його закону! Ні. Ти не хотів. А тепер, щоб ти й ціле пекло затопив сльозами, якщо ти ще вмієш плакати, усе те море каяття не дасть тобі того, що дала б одна-єдина сльозина правдивого покаяння, пролита в смертному житті. Тепер ти випрошуєш бодай хвильку земного життя, щоб у ній покаятись. Намарне. Той час минув, минув навіки.
— Отаке-то трояке жало сумління, гадина, що гризе саму серцевину серця пропащим у пеклі, а вони, пекельно люті, проклинають себе за свою глупоту, проклинають лихих товаришів, що привели їх до цієї згуби, і дияволів, що спокушали їх за життя, а тепер глумляться над ними і мучать їх у вічності, клянуть навіть самого Всевишнього, Чию доброту і терпіння вони зневажали і нехтували, але від Чийого правого суду та сили їм не втекти.
— Наступна духовна кара, що її зазнають прокляті душі — це кара безмірності. У своєму земному житті людина здатна до багатьох лиходійств, однак вона нездатна вчинити їх усі відразу, адже одне зло виправляє й знешкоджує інше, як одна отрута часто-густо знешкоджує іншу. У пеклі ж усе навпаки: одна мука не тільки не злагоджує другу, але й додає їй сили; ба більше — оскільки духовні здатності досконаліші, ніж зовнішні чуття, то й страждають вони сильніше. Як і зовнішні чуття, кожна духовна здатність страждає від окремої тортури: уява — від моторошних образів; чуття — від прагнень і сказу, поперемінно; розум і мислення — від внутрішньої темряви, жахнішої навіть, ніж зовнішній морок, що панує у тій страхітливій тюрмі. Зловмисність, якою одержимі ці демонські душі, хоч і безсила, є злом безкраїм, безчасним, є опідлінням, весь жах якого можна більш-менш помислити, лиш пам'ятаючи про звироднілість гріха і ненависть Бога до нього.
— Протилежна до цієї кари безмірності, а водночас рівнобіжна з нею, є кара гостроти. Пекло — це осердя зла, а речі, як вам відомо, в своєму осерді густіші, ніж на краях. Там нема супротивних чи побіжних сил, які вгамували б чи бодай трохи зм'якшили пекельні муки. Навіть те, що само по собі добре, у пеклі стає злом. Товариство, що деінде є для стражденного джерелом розради, там буде постійною мукою; знання, що є найвищим і тому таким бажаним благом для розуму, там стане ненавидним гірше невігластва; світло, якого потребують усі створіння, від царя сотвореної природи аж до найменшої лісової рослинки, викликатиме гостру огиду. У цьому житті наші страждання не бувають надто тривалі чи надто великі — наша природа або звикає до них, або ламається під їх тягарем, кладучи їм край. Але пекельні муки звичкою подолати не можна. Бо, маючи страшну силу, вони водночас постійно оновлюються: один біль ще дужче розгоряється від другого і робить його полум'я ще жорстокішим. І грішна природа не уникне цих гострих, щораз нових мук, зламавшись під їх тягарем — душа-бо зберігається і підтримується у злі, аби муки її тільки зростали. Безмежність муки, неймовірна гострота страждання, неустанне оновлення тортур — ось чого вимагає для грішників обурена ними божественна велич, ось що волить небесна святість, зневажена й знехтувана задля хтивих і ницих утіх зіпсутої плоті, ось на чому наполягає кров невинного Агнця Божого, пролита за спасіння грішників і потоптана наймерзеннішим з мерзенних.
— Та останньою і коронною тортурою з усіх в тому моторошному місці є його вічність. Вічність! О, жаске, лиховісне слово! Вічність! Хіба може людський розум осягнути її? І не забудьмо, це — вічність страждання. Навіть якби пекельні страждання були не такі страшні, як є, вони стануть нескінченними, бо їм судилося тривати вічно. Триваючи вічно, вони, як ви знаєте, водночас нестерпно гострі і безмірні. Навіть укус комахи — якби його довелося терпіти вічно — це вже жахлива мука. Чим тоді є вічне терпіння від усього розмаїття пекельних тортур? Вічна мука! На віки вічні! Не на рік, не на вік, а навіки! Тільки-но уявіть весь жах цього. Ви не раз бачили пісок на березі моря. Які дрібнесенькі оті піщинки! І скільки їх вміститься у жменьці піску, що його, бавлячись, зачерпує дитина! Тепер уявіть собі гору цього піску, у мільйон миль заввишки, від землі до найвищих небес, у мільйон миль завширшки, і стільки ж завтовшки, бо сягає вона до найдальших закутків простору; уявіть собі, що цю величезну масу незліченних піщинок помножено у стільки разів, скільки є листя в лісі, чи крапель води в могутньому океані, пір'їн на птахах, лусок на рибинах, шерстинок на тваринах, атомів у повітряному просторі; і уявіть, що в кінці кожного мільйона років до тої гори прилітає невеличка пташина і забирає звідти у дзьобі крихітну піщинку. Скільки ж то має минути мільйонів мільйонів століть, поки ця пташка вибере бодай один квадратний фут з тієї гори, скільки незліченних віків мине, поки вона вибере її цілу! Але навіть коли цей довжелезний період скінчиться, і то важко буде сказати, що минула бодай одна мить вічності. Після всіх цих мільярдів, трильйонів років вічність лише ледве почнеться. І якщо раз вибрана гора виросте знову, а пташка знов прилітатиме і вибиратиме її по піщинці, і якщо гора отак з'явиться і зникне стільки разів, скільки є зірок на небі, атомів у повітрі, крапель води в морі, листя на деревах, пір'їн на птахах, лусок на рибинах, шерстинок на тваринах — навіть після тих незліченних появ і зникнень незмірно великої гори не можна буде сказати, що скінчилася бодай одна-єдина мить вічності. Навіть по закінченні оцього предовжелезного часу, що від самої думки про нього паморочиться в голові, вічність лиш заледве почнеться.
— Один святий чоловік (здається, то був хтось із наших отців) одного разу сподобився видіння пекла. Здавалось йому, що він стоїть посеред великої зали, у темряві й тиші — чути лише цокання великих дзиґарів. Дзиґарі цокали і цокали, без упину; і святому здавалося, ніби вони безупинно повторюють слова: вічно, ніколи, вічно, ніколи. Вічно бути у пеклі, ніколи не бути в небесах; вічно бути відлученим від присутності Божої, ніколи не сподобитися блаженного видіння; вічно бути здобиччю полум'я, жертвою хробаччя, мішенню для розжарених штрикал, ніколи не звільнитися від цих страждань; вічно терпіти докори сумління, натиск пам'яті, темряву і розпач душі, ніколи від них не втекти; вічно клясти і лаяти бісів, що ликують злобно над нещастям одурених ними, ніколи не споглядати осяйних одінь блаженних; вічно волати з огненної безодні до Бога, благаючи про мить, єдину мить перепочинку від цієї жахливої муки, ніколи не дістати, бодай на мить, Божого прощення; вічно страждати, ніколи не спізнати блаженства; вічно бути пропащим, ніколи не знати спасення: вічно, ніколи, вічно, ніколи. Ох, яка це страшна покара! Вічність нескінченного конання, нескінченних тілесних і духовних страждань — і ані промінчика надії, ані хвилини перепочинку; вічність агонії, невимірної й невимірно гострої; вічність тортур, які, вічно пожираючи, вічно підживлюють свою жертву; вічність напасті, яка без упину терзає дух, катуючи плоть, — вічність, кожна мить якої сама є вічністю розпуки. Такою є страхітлива покара, призначена всемогутнім і справедливим Богом для тих, хто вмирає у смертнім гріху.
— Так, справедливим! Люди-бо мислять лише по-людськи, дивуючись, що Бог відміряє вічну і безмежну покару в пекельнім огні за один лише тяжкий гріх. Вони мислять так, бо сліпі в облуді своєї плоті та темряві людського розсуду, бо неспроможні збагнути всю ницість смертного гріха. Вони мислять так, бо нездатні усвідомити, що природа навіть легкого гріха така огидна й відворотна, що якби всесильний Творець захотів покінчити зі всім злом і нещастям світу— з війнами, хворобами, грабунками, злочинами, смертями, убивствами — за умови, що бодай один легкий гріх лишиться непокараним — брехня, сердитий погляд, хвилина упертих лінощів, — Він, великий, всемогутній Бог, не зміг би цього зробити, бо гріх — чи то в помислі, чи в ділі — є переступом Його закону, і Бог не був би Богом, якби не карав переступника.
— Один лиш гріх — мить бунтівної гордині розуму — зруйнував славу Люцифера і третини янгольських когорт. Один лиш гріх, мить глупоти і слабкості, прогнав Адама та Єву з Едему і приніс у світ смерть і страждання. Щоб скасувати наслідки цього гріха, Єдинородний Син Божий прийшов на землю, жив, страждав і помер щонайболючішою смертю по трьох годинах муки на хресті.
— Гай-гай, любі мої юні браття во Христі, невже ми й далі будем зневажати нашого доброго Спасителя і гнівити Його? Невже знов попихатимем Його пошматоване, скалічене тіло? Невже плюватимем Йому в лице, повне скорботи й любові? Невже ми теж, як жорстокі євреї і брутальні солдати, насміхатимемось з лагідного і чуйного Спасителя, Який заради нас сам топтав цю страшну винотоку скорботи? Кожне слово гріха — це рана в Його тендітному боці. Кожний грішний учинок, мов терня, коле йому чоло. Кожний нечистий помисел, якому ми свідомо улягаємо, гострим списом пронизує Його святе і любляче серце. О, ні. Жодній людині не можна робити того, що так глибоко ображає Божу велич, що прирікає людину на вічність агонії, що знов розпинає Сина Божого і віддає Його на глум.
— Я молюся Богові, щоб мої слабосилі напучення допомогли нині утвердити в святості тих, хто у стані благодаті, зміцнити нетвердих у вірі, повернути до стану благодаті бідолашні заблукані душі, якщо такі є серед вас. Я молюся Богові, і ви моліться зі мною, аби ми могли покаятись у наших гріхах. Тепер я попрошу всіх вас стати на коліна у цій скромній каплиці і в присутності Бога проказати за мною покаянну молитву. Він там, у ковчезі, палає любов'ю до людства, готовий утішити стражденних. Не бійтеся. Хай як багато у вас гріхів, хай які вони огидні — якщо ви покаєтесь, їх буде прощено. Хай мирський стид не стримує вас. Адже Бог — Господь милосердний, Який ніколи не прагне вічної смерті грішника, тільки його навернення і життя.
— Він кличе вас до Себе. Ви Його діти. Він сотворив вас з ніщоти. Він возлюбив вас, як може любити тільки Бог. Він готовий прийняти вас у свої обійми, навіть якщо ви згрішили супроти Нього. Іди до Нього, нещасний грішнику, нещасний, самовдоволений і заблудлий грішнику. Прийшов твій час. Година твоя настала.
Священик підвівся і, повернувшись до вівтаря, уклякнув у сутінках на сходині перед ковчегом. Він почекав, поки ціла каплиця стане навколішки й затихне найменший звук. Тоді підвів голову і почав палко проказувати молитву покаяння, фраза за фразою. Хлопці проказували за ним, фраза за фразою. Стівенові язик прилип до піднебіння, і він, схиливши голову, молився серцем.
Після вечері він піднявся до себе в кімнату, щоб побути наодинці зі своєю душею, і щокроку його душа, здавалось, зітхала; крок за кроком п'ялася вона разом з ним по сходах й зітхала, пробираючись крізь царину тягучих потемків.
Під дверима він зупинивсь, відтак, крутнувши порцелянову клямку, швидко прочинив двері. Він завмер у страху, душа його мліла разом з ним у німій молитві, щоб, коли він переступатиме поріг, смерть не торкнулася його чола, щоби злим духам, які заселяють темряву, не дано влади над ним. Він нерухомо стояв на порозі, немов біля входу до якоїсь темної печери. Там були лиця й очі: вони чекали і дивилися.
— Ми, звичайно, чудово знали, що, хоч це неодмінно мало вийти наяв, він зазнає значних труднощів, стараючись спробувати докласти зусиль, щоб спонукати себе до спроби постаратися визначитися з духовним наставником, тому ми, звичайно, чудово знали...
Шелесткі лиця чекали і дивилися; шелестячі голоси заповнювали темну мушлю печери. Сильний страх опосів його тіло і душу, проте він твердо ступив досередини зі сміло піднесеною головою. Просто двері, просто кімната, знайома кімната, знайоме вікно. Він спокійно сказав собі, що в тому шелестінні слів, які, здавалось йому, зринули з темряви, не було ніякогісінького сенсу. Він сказав собі, що то просто його кімната з відчиненими дверима.
Він зачинив двері і, хутко підійшовши до ліжка, уклякнув біля нього й накрив обличчя долонями. Долоні були зимні й вологі, всі кінцівки щеміли від холоду. Тілесна знемога, холод і втома посіли його, плутаючи думки. Чому він стоїть тут навколішках, наче дитина, що молиться до сну? Щоб побути наодинці з душею, зробити іспит сумління, щоб стати віч-на-віч зі своїми гріхами, пригадати, коли, як, за яких обставин він їх допустився, й оплакати їх. Плакати він не міг. І пригадати їх він не міг. Відчував лише душевний і тілесний біль, щем цілого свого єства — пам'яті, волі, розуміння і плоті, закляклої й стомленої.
Усе це діло злих духів — це вони розпорошують його думки й туманять сумління, добиваючись до брам його боягузливої і гріхом зіпсутої плоті; боязко молячи Бога простити йому його слабкість, він виліз на ліжко і, щільно огорнувшись ковдрою, знову накрив обличчя долонями. Він згрішив. Він згрішив так глибоко супроти небес і перед Богом, що негідний називатися Божою дитиною.
Невже він, Стівен Дедалус, справді робив ці речі? У відповідь сумління його зітхнуло. Так, робив, тайкома, мерзько, раз за разом і, закаменівши у грішній нерозкаяності, посмів носити машкару праведності перед самими святими тайнами, ховаючи під нею душу — живий клубок розбещеності. Як це Бог ще не спопелив його на місці? Гріхи його насунули на нього, мов юрба прокажених, вони дихали йому прямо в лице, схилялись над ним зусібіч. Він силкувався відігнати їх молитвою, зіщулившись і міцно заплющивши очі. Але чуття душі не заплющувались — попри міцно стулені повіки, він бачив місця, де грішив, попри щільно прикриті вуха, усе чув. З усіх своїх сил він бажав не бачити і не чути. І бажав цього так сильно, аж єство його стряслося під натиском цього бажання, і тоді чуття душі закрилися. Вони закрилися на одну мить і відкрилися знову. І він побачив.
Поле, поросле будяками, чортополохом і кущиками кропиви. Поміж острівців густого колючого бур'яну повно бляшанок, грудок землі і купок засохлих екскрементів. Від усіх цих нечистот здіймається слабке болотяне світіння, пробираючись крізь щетинисті сіро-зелені бур'яни. З бляшанок та ствердлих фекалій мляво клубочиться вгору сморід, такий же слабкий і відворотний, як і це світіння.
Полем блукають якісь істоти — одна, три, шість; вони безцільно сновигають туди й сюди. То цапоподібні створіння з людськими обличчями землистої барви, рогаті і скудобороді. Вони тиняються полем, тягнучи за собою довгі хвости, й лиха злоба виблискує в їхніх очах. Жаский оскал жорстокого злорадства підсвічує їхні старечі кістляві лиця. Один окриває ребра подертим фланелевим жилетом, інший монотонно скімлить, бородою застрягнувши в кущах бур'янів. Вкрадливі слова злітають з пересохлих губів, вони все кружляють неспішно по полю, сновигають між бур'янів, волочачи довгі хвости, а бляшанки торохтять їм услід. Кружляють повільно, але все ближче й ближче — ось-ось зімкнуть коло. З їхніх губів злітають вкрадливі слова, довгі, замашні хвости закаляні підсохлим лайном, огидні лиця скинені догори...
На поміч!
У нестямі він здер з себе ковдру, вивільнюючи шию і обличчя. Це було його пекло. Бог дав йому побачити пекло, вготоване для його гріхів — смердюче, скотиняче, плюгаве пекло розпусних цапоподібних чортів. Його пекло! Його!
Він вискочив з ліжка, сморідний дух вливався йому в горло, забиваючи й судомлячи нутрощі. Повітря! Небесного повітря! Він ступив до вікна, заточуючись і стогнучи, ледь не вмліваючи од нудоти. Біля умивальника його нутро схопив спазм; нестямно стиснувши руками зимне чоло, він почав у муках блювати.
Коли приступ скінчився, він поплентався до вікна і, піднявши раму, сів біля нього, спершися ліктем на підвіконник. Дощ перестав; то тут, то там на світлі струменіли цівки опару — місто немов намотувало на себе м'який кокон жовтуватої мли. Небеса були нерухомі й ледь світилися, а повітря було солодко вдихнути — як у зрошеній зливами лісовій гущавині; і в цьому сумирі, серед мерехтких вогнів і тихих пахощів він дав своєму серцю обітницю.
Він моливсь:
— Колись Він хотів зійти на землю в небесній славі, але ми согрішили; і Він не міг нам явитись інакше, ніж прикривши свою велич і пригасивши сяйво — Він бо Бог. Тож Він Сам прийшов не в силі, а в кволості, і послав тебе — своє створіння-намісника, наділивши такою красою й величчю, яка тільки й личить нашому станові. І тепер сам лик твій і постать, матінко наша, вістять нам про Предвічного; та не земною вродою, небезпечною для зрячих, а наче вранішня зоря, твоє знамення, яскрава і дзвінка, що дише чистотою, миротворче знамення раю. О провіснице дня! О світоче блукальця! Провадь нас, як провадила раніше. Крізь темну ніч, через холодну пустку веди нас до Ісуса Господа нашого, веди нас додому.
Очі йому затуманилися від сліз і, смиренно знявши їх до небес, він заплакав за втраченою невинністю.
Коли звечоріло, він вийшов з будинку, і перший ковток вологого, темного повітря та грюкіт дверей, що зачинилися за ним, знов пробудили у ньому щем сумління, заколисаного молитвою й сльозами. Висповідатися! Висповідатися! Мало вколисати сумління сльозою й молитвою. Він повинен стати навколішки перед служителем Святого Духа й виповісти, правдиво й зі скрухою, всі свої приховані гріхи. Поки знову почує, як ковзнуть порогом двері, відчиняючись, щоб впустити його у дім, поки знову побачить стіл у кухні, накритий до вечері, він уклякне і визнає гріхи. Це ж так просто.
Щем сумління припинивсь, і він швидко попростував темними вулицями. Як багато плит на хіднику цієї вулиці, як багато вулиць у цьому місті, як багато міст у світі. А вічність не має кінця. Він у смертному гріху. Хай навіть раз згрішити — все одно він смертний. Це може статися в одну мить. Але яким же чином, так швидко? Побачивши — або подумавши про те, що бачиш. Очі спершу бачать річ без бажання її бачити. Тоді в одну мить це й стається. Але ота частина тіла — невже вона щось розуміє? Змій, найпідступніший з польової звірини. Вона напевно розуміє, якщо, в одну мить зажадавши, вона продовжує оте жадання, мить за миттю, продовжує гріховно. Вона відчуває, і розуміє, і жадає. Жах! Хто зробив її такою, оту звірину частину тіла, що здатна розуміти як звірина і жадати як звірина? Що ж вона таке — він сам чи щось нелюдське у ньому, підштовхуване душею, нижчою ніж його власна? Його душу пойняла огида на думку, що ніжною снагою його єства годується якесь мляве зміїне єство, жиріючи в багні хоті. Ох, чому воно так? Чому?
Він весь зіщуливсь під тінню цієї думки, знікчемнівши у страху перед Господом, Який сотворив усе, Який сотворив усіх. Безумство. Кому ще таке могло прийти в голову? Зіщулившись у темряві, він принижено і німо молив свого янгола-хоронителя, щоб відігнав мечем нечисту силу, що зашіптує йому мізки.
Шепіт припинивсь, і він усвідомив, що це його власна душа добровільно згрішила в думці, у слові й на ділі через його власне тіло. Висповідатись! Він мусить висповідати кожен гріх. Якими словами він скаже священикові те, що зробив? Але мусить, мусить. Хіба зможе він сказати все, не померши від сорому? Як він міг робити це без сорому? Безумець, огидний безумець! Висповідатись! О, як хочеться бути знову вільним і безгрішним! Може священик підкаже. О Господи милосердний!
Він усе йшов і йшов зле освітленими вулицями, боячися зупинитись навіть на мить, щоб не виглядало, ніби він відтягує те, що чекає попереду, боячись дійти до мети, якої все-таки прагне. Яка прекрасна, мабуть, душа у стані благодаті, коли Бог дивиться на неї з любов'ю!
Вздовж дороги на краю хідника сиділи неохайні дівчата з кошиками. Брудне волосся спадало їм на очі. Сидять навпочіпки серед болота — яка тут краса! Але Бог бачить їхні душі; і якщо їхні душі — у стані благодаті, то вони сяють очам, і Бог дивиться на них з любов'ю.
Душу обвіяв спустошливий подих приниження, коли він подумав, як низько він впав, коли відчув, що їхні душі любіші Богові, ніж його душа. Вітер обвіяв його й полетів далі до міріадів інших душ, над якими Божа милість сяє то сильніше, то слабше, зірки то яскравіють, то тьмяніють, то є, то нема. І мерехтливі душі відходять — то вони є, то нема — зливаючись з невпинним подихом. Одна лиш душа пропала, крихітна душа — його душа. Зблиснула раз і погасла, забута, пропаща. Кінець: чорне, холодне, порожнє ніщо.
Усвідомлення простору повільно верталося до нього довгою дорогою непросвітленого, невідчутого, непрожитого часу. Навколо нього сама собою вималювалася убога картина: посполита говірка, палаючі газові ріжки в крамницях, запах риби, алкоголю і вологої тирси, снування чоловіків і жінок. Літня жінка саме збиралася переходити вулицю, тримаючи в руці каністру з гасом. Він нахилився і спитав, чи є тут поблизу церква.