Як і Уркгарт, Маккіллін народився на північ від кордону, але на цьому подібність і завершувалася. Він був значно молодший, ширший у поясі, з темнішим волоссям, політика його була більш ідеологізована, а шотландський акцент — виразніший. Він не славився чарівливістю, але мав адвокатський розум, завдяки чому завжди висловлювався точно; ранок Маккіллін провів зі своїми радниками, дізнаючись, яким чином обійти внутрішні правила, що забороняють висловлювати будь-яке невдоволення на адресу королівської родини. Як підняти тему королівської промови, не чіпаючи самої особи короля?
Він усміхався, витягуючи руку, щоб зіпертися на поліровану «кур'єрську скриньку», що відділяла його від супротивника менш ніж на шість футів.
— Чи не буде ласкавий прем'єр-міністр сказати нам, що...— він театрально глянув у свої записи,— що пора визнати: у нашому суспільстві дедалі більше незадоволених, нелояльних, і те, що розкол наростає,— підстава для серйозного хвилювання?
Усі впізнали пряму цитату з забраковано! чернетки королівської промови.
— Позаяк питання настільки просте, що навіть він у змозі його зрозуміти, то достатньо буде відповіді «так» чи «ні».
Справді — куди простіше. Від такого не відкрутишся.
Маккіллін сів під одностайне схвалення своїх прибічників, що розмахували газетними заголовками. Коли Уркгарт підвівся зі свого місця для відповіді, то легенько всміхнувся, проте декому здалося, що вуха у нього виразно почервоніли. Ніякого викручування. Єдиний розумний крок — пряма відмова відповідати, щоб не отримати какофонію питань щодо поглядів короля, хоча Уркгарт не хотів тікати у всіх на очах. Але що ще він міг вдіяти?
— Як відомо вельмишановному джентльмену, в цій палаті немає звичаю обговорювати питання, пов'язані з монархом, і я не збираюся запроваджувати такий звичай — коментувати витік інформації.
Він сів — із лавок одразу ж зачулося ревіння вдаваного гніву. Сволота, ще й тішаться! Лідер опозиції вже підвівся, і його усмішка стала ще ширшою.
— Прем'єр-міністр, певно, подумав, що я поставив інше питання. Я не пам'ятаю згадки про його величність. Це справи прем'єр-міністра й Палацу, якщо прем'єр-міністр вирішує ввести цензуру і порізати висловлювання його величності. А я в цій палаті й не мрію піднімати такі питання.
Уздовж лавки опозиції прокотилися глузливі крики, спрямовані на Уркгарта. Мадам спікер у довгій старовинній перуці судді несхвально похитала головою у відповідь на таке кричуще порушення правил, але вирішила не втручатися.
— Тому чи не буде ласкавий прем'єр-міністр повернутися до того питання, яке поставлено насправді, а не до того, яке б він хотів, щоб йому поставили, і дати пряму відповідь на пряме питання?
Опозиціонери тицяли пальцями в Уркгарта, намагаючись роздратувати його до краю. «Він як мокра курка, тікає!» — вигукнув один. «Не може дивитися прямо в очі»,— підтакнув другий. «Щасливого Різдва, Френсисе»,— глумився та кривлявся третій. Більшість просто розгойдувалася на шкіряних сидіннях у захваті, що прем'єр-міністру ніяково. Уркгарт подивився на мадам спікера, сподіваючись, що вона може дати по руках за таку поведінку і за всю цю дискусію, але вона раптом з великим інтересом зарилася носом у порядок денний. Уркгарт лишився сам-один.
— Мета питання ясна. Моя відповідь лишається такою самою.
Тепер, коли лідер опозиції підвівся втретє, зчинилося справжнє пекло. Він зіперся ліктем на «кур'єрську скриньку» і кілька довгих секунд мовчав, смакуючи шал авдиторії, чекаючи, заки стихне галас, і насолоджуючись виглядом Уркгарта на гачку.
— Я не знаю, що сталося між прем'єр-міністром і Палацом. Я знаю тільки те, що читав у газетах,— він махнув номером «Сану», чудовим дарунком телекамерам,— і давно перестав вірити всьому, що там пишуть. Але питання просте. Такі побоювання з приводу зростання розколу всередині нашого суспільства поділяють мільйони простих людей, незалежно від того, чи поділяють ці побоювання люди, скажімо так, не зовсім прості. Але якщо у прем'єр-міністра виникли проблеми з питанням, то дозвольте мені перефразувати. Чи згодний він...— Маккіллін зазирнув у випуск «Кронікла», який тримав у руці,— з таким висновком: ми не можемо заспокоїтися, поки десятки тисяч наших співвітчизників ночують на вулицях не з власної провини? Чи визнає він, що у справжньому Сполученому Королівстві безробітні дрібні фермери в Шотландії не менш важливі, аніж домовласники південних передмість? Чи підтримує він думку, що це привід для занепокоєння, а не для радості, коли дедалі більше наших людей роз'їжджає по вулицях на «роллс-ройсах», а інваліди у візках сидять по стічних канавах, не в змозі сісти в автобус №57?
Усі впізнали слова, вирізані з цензурованої промови.
— І якщо йому не подобаються ці питання, у мене ще багато таких.
Уркгарта цькували. Нікому не були потрібні відповіді — присутні жадали крові, й вони її отримали — в парламентському сенсі. Однак Уркгарт знав: варто йому відповісти бодай на одне питання, що стосується короля,— і він утратить усі важелі, не зможе контролювати ситуацію та потрапить під нестримну атаку.
— Мене не втягнути. Особливо зграї шакалів.
З гальорки, яка принишкла під час цієї сутички, пролунав рик підтримки. Саме до таких сутичок вони і звикли, тож над залою полетіли образливі слова, а Уркгарт намагався перекричати шум:
— Перш ніж виявляти напускну стурбованість за долю безпритульних і безробітних, можливо, вельмишановному джентльмену слід спочатку поговорити зі своїми грошовими мішками у профспілках і сказати їм, щоб припинили вимагати виплати, які призводять до інфляції і через які порядні громадяни тільки більше втрачають свої робочі місця й домівки...— (Ревіння майже оглушало).— Він вітає проблеми інших з радістю гробаря!
Це була майстерна спроба самозахисту. Образливе порівняння нарешті відвернуло увагу від питання, і по всій залі покотилися хвилі протесту — шквал піднятих рук і лайок,— що розбивалися, наче прибій, з обох боків. Лідер опозиції підвівся для четвертої спроби, але мадам спікер, усвідомлюючи, що, мабуть, повинна скоротити час допиту і захистити прем'єр-міністра, вирішила, що вже годі, й натомість передала слово Тоні Марплзу, тюремному службовцю, обраному на останніх виборах від ненадійного маргінального округу Даґенем, який вважав себе оборонцем «простого люду» і не приховував честолюбних намірів стати міністром. Він не отримає цю посаду, звісно, й не тому, що, вірогідно, ненадовго затримається в парламенті, й не тому, що він — гомосексуаліст, а тому, що його колишній хлопець нещодавно розгромив вестмінстерську квартиру прем'єр-міністра, за що його забрала поліція. Покривджені коханці затягнули на дно чимало людей, набагато достойніших за Марплза, і жодний прем'єр-міністр не дозволив би йому піти їхнім шляхом, хай і добре протоптаним. Але в очах мадам спікера амбіційний Марплз здавався легким горішком для прем'єр-міністра, який допоміг би йому відновити душевну рівновагу.
— Чи не згодисся зі мною прем'єр-міністр у тім,— почав Марплз виразною вимовою кокні (він не підготував питання заздалегідь, але вирішив, що знає, як визволити свого обложеного керівника),— що ця партія геть не ш'нує найвищих кіл нашої країни, і зокрема не ш'нує нашої чудової королівської родини?
На секунду він замовк. Опинившись на ногах, він раптово збагнув, що не знає, як закінчити. Він бухикнув, зам'явся — надто надовго, оголивши слабке місце, як шпаринку в середньовічному обладунку. Опозиція рвонула вперед. Випади лунали через усю палату, зовсім збиваючи його з курсу, доки на секунду його свідомість не потьмарилася і всі думки не згасли. Щелепа в нього відвисла, а очі розширювалися від жаху, як у людини, яка прокидається й усвідомлює, що кошмар став реальністю, і сновида зараз — голий у громадському місці.
— Нашої чудової королівської родини,— повторив він мляво.
Членам опозиції лишалося завдати останнього удару, поклавши кінець його стражданням,— і з усіх кутків зали залунав шепіт:
— Особливо наших королев!
Навіть чимало з прибічників Марплза не могли стримати самовдоволених посмішок. Марплз побачив, як один із членів опозиції глузливо посилає йому повітряний поцілунок,— і вся його впевненість щезла, він тяжко опустився на місце, а опозиція знову впала в ейфорію.
Уркгарт у розпачі заплющив очі. Він сподівався, що зупинить кров, та тепер на це треба джгут. І він вирішив затягнути його на горлянці Марплза.
Король за звичкою стояв біля вікна вітальні. Він замислено бавився перснем на лівій руці, ні кроку не роблячи до Уркгарта. Прем'єр-міністр чекав за дверима не так щоб непристойно довго, однак помітно довше, ніж зазвичай, і зараз йому довелося перетнути всю кімнату, щоб король подав йому руку. І знов Уркгарт був здивований з безвільного потиску цієї руки, дивовижного для людини, яка так пишається своєю фізичною формою. Ознака внутрішньої слабкості? Чи виробнича травма? За мовчазним знаком короля вони сіли у двох фотелях біля каміна.
— Ваша величносте, ми повинні покласти край цій болючій проблемі.
— Цілком з вами згодний, прем'єр-міністре.
Неформальність їхніх попередніх зустрічей змінилася на майже театральну прорахованість, як у двох шахістів, що терпляче рухають фігури. Вони сиділи за кілька футів один від одного, стуливши коліна й вичікуючи, щоб почав другий. Урешті-решт Уркгарту довелося зробити хід першим.
— Я мушу попрохати, щоб такого більше не повторювалося. Якщо такий матеріал виходить за межі Палацу, то це унеможливлює моє завдання. І якщо витік інформації стався з провини палацового службовця, то його слід привчити до послуху і покарати як приклад іншим...
— Приборкайте свою зухвалість!
— Перепро...
— Ви прийшли сюди, щоб поставити під сумнів мою чесність, щоб закинути мені, нібито я чи хтось із моїх службовців злив ці мерзенні документи!
— Ви ж не припускаєте бодай на мить, ніби це я їх злив, враховуючи, якої шкоди вони наробили...
— Це, містере Уркгарт, політика, це ваша гра, а не моя. Даунінг-стріт знаменита зливом документів, коли це їй вигідно. А я в ці ігри не граюся!
Король, чиї полисілі скроні палали від обурення, нахилив голову вперед і наставив перенісся довгого і чимало разів переламаного носа, наче бик перед нападом. Безвільний потиск руки був оманливим: Уркгарт не міг помилитися в щирості чужого гніву, і знав, що неправильно оцінив ситуацію. Він почервонів і проковтнув грудку в горлі.
— Я... прошу вибачення, сір. Можу запевнити вас, що не маю стосунку до витоку цих документів, і я припустив, що, можливо, цех хтось із палацових слуг... Я помилився.
Кісточки зчеплених рук захрустіли від розпачу, у той час як король кілька разів пирхнув носом і, вдаривши долонею по правому коліну, випустив пару і взяв себе в руки. Обидва мовчали кілька хвилин, готуючись заговорити, збираючись на думці.
— Сір, я гадки не маю, який диявол відповідальний за витік інформації і за наше непорозуміння.