— Що?
— Я подумав, ви, можливо, щойно відродили мою віру.
Букінгемсьний палац
16 грудня
Мій любий сину,
Ти скоро повернешся до нас на Різдво, але я відчув потребу поділитися з кимсь роздумами. Так мало людей, яким можна довіряти.
У моєму житті — цей жереб випаде і тобі — чимало розчарувань. Ми повинні являти взірець — але чого? Мабуть, прислужництва. Іноді я впадаю у розпач.
Ян ми з тобою говорили, коли ти повернувся з Ітона, я планував виступити з промовою, звертаючи увагу на дедалі більший розкол у державі. Однак політики настільки «підправили» деякі мої думки, що я більше не визнаю їх своїми. Оточення намагається перетворити мене на євнуха і силоміць позбавити мужності.
Чи роль короля у тому, щоб бути німим і мовчки вести націю до розпорошення і розколу? Мені здається, що, крім обачності, має бути ще кілька чітких правил. Мій гнів стосовно урядового втручання в промову не має отримати розголосу. Але я не можу бути монархом, утративши почуття людської гідності,— ти й сам це відчуєш, коли настане твій час.
Якщо ми не маємо свободи захистити те, в що палко віримо, то принаймні ми можемо не брати участі в тому, що нам не подобається і здається небезпечно негідним. Ніколи не дозволяй комусь вкладати свої слова тобі до вуст. Тому я просто вилучив великі шматки з урядової редакції промови.
Мій обов'язок, а в майбутньому і твій, це тяжкий тягар. Ми покликані бути номінальними правителями, символом гідності нації. Виконувати це дедалі важче у сучасному світі, де нас оточує стільки спокус, але так мало занять. Однак якщо у нас є бодай якась роль, то вона принаймні має дозволити нам мати сумління. Я хоч завтра підпишу білль, який проголошує республіку, якщо його затвердять палати лордів і общин, проте не хочу проголошувати написану політиками маячню як власну.
Усе, що я роблю,— всі мої промахи і вся зароблена мною повага,— зрештою передадуться тобі. Я не завжди міг бути таким батьком, яким хотів. Формальності, умовності, відстань надто часто стають між королем і його сином — так само було у мене з моїм батьком. Але я не зраджу ні тебе, ні твого права на спадок, у чому присягаюся. У минулому наших пращурів забирали на ешафот і стинали їм голови! Але, навіть умираючи, наші предки зберігали гідність і чисту совість без жодного ґанджу.
Нині світ здається мені чорним. Я з нетерпінням чекаю на світло, яке принесе твій черговий приїзд на канікули.
З любов'ю до тебе, мій сину.
Батько
Майкрофт провів вечір, безутішно тиняючись своїм холодним порожнім будинком, щоб хоч якось розвіятися. День був жахливий. Кенні раптово викликали у десятиденний тур на Далекий Схід, тобто на різдвяні свята його не буде. Коли Кенні подзвонив, Майкрофт був на зустрічі з королем, тож отримав він тільки залишене у секретарки повідомлення — вітання з Різдвом. Мечучись у чотирьох стінах, Майкрофт уявляв, що Кенні вже вистрибує на сонячному пляжі, сміючись, радіючи сам і радуючи інших.
Король теж не потішив: доопрацювання урядом його промови розпекло монарха до білого жару. З певних причин Майкрофт звинувачував себе. Хіба це не його робота — доносити ідеї короля? Він почувався, ніби зазнав поразки. Це було черговим уколом провини, що мучила його, коли він опинявся далеко від Кенні та його чару.
У хаті було так чисто, прибрано, знеособлено, що хотілося хоч трошки безладу, залишеного Фіоною, але не було навіть брудної тарілки у мийці. Майкрофт не мав спокою весь вечір, повсякчас розходжував, не в змозі вгамуватися, почуваючись дедалі самотнішим і напиваючись у марній спробі таким чином забутися, і знову тонучи. Думки про Кенні тільки викликали ревнощі. Коли він спробував розвіятися, думаючи про своє інше життя, то йому пригадалася тільки сила пристрасті короля і його образа на прем'єр-міністра. «Не слід мені було говорити з ним настільки відверто, гадаючи, що він не такий, як інші. Сам винен»,— сказав король. Але Майкрофт переклав провину на себе.
Він сидів у себе за столом, перед ним були вихолощена промова короля, досі не прибрана світлина Фіони у срібній рамці, записник з обведеною датою повернення Кенні, повна склянка, що лишала на шкіряному покритті круглі вологі сліди. Господи, йому треба когось, із ким можна поговорити, хто нагадав би йому, що є ще інший світ там, за мурами, щоб увірвати гнітючу тишу навколо і щоб відволікти його від почуття провини й поразки. Він почувався збентеженим і знервованим, і випивка не допомагала. Він досі був знічений і знервований, коли задзвонив телефон.
— Добридень, Треворе,— привітав він придворного кореспондента «Кронікла».— Я так сподівався, що хтось подзвонить. Чим можу допомогти? Боже милостивий, що ви чули?..
— Ото мені не щастить. Ото мені в біса не щастить,— редактор таблоїду «Сан», жилавий коротун з долин Йоркширу, стиха вилаявся під ніс, читаючи найсвіжіші новини у першому номері «Кронікла». Лихослів'я стало голоснішим, коли він дочитав випуск і більше не міг стримувати свого вибуху: — Саллі! Хоч з-під землі дістань мені цього покидька Інцеста.
— Він у лікарні. У нього ж апендицит,— долинув у відчинені двері жіночий голос.
— Та начхати мені, навіть якщо він у чортовій домовині. Відрий його і тягни до телефону.
Родерик Мазерап, усьому газетному світу відомий як Інцест, придворний кореспондент, був людиною, якій платять за те, що вона завжди точно знає, хто і що робить за респектабельними фасадами всіх королівських резиденцій. Навіть лежачи горічерева.
— Інцесте, ти? Як ми проґавили цю історію?
— Яку історію? — долинув слабкий голос на дроті.
— Я плачу тобі гору грошей, щоб ти ділився з палацовими слугами, шоферами і стукачами, аби ми знали, що відбувається. А ти, чорт забирай, усе до біса проґавив.
— Яку історію? — знову долинув голос, ще слабший.
Редактор почав зачитувати основні факти. Шматки з королівської промови, вирізані урядом. Оптимістичні прогнози з цифрами, надані урядом, які король відмовився виголошувати. І висновок: нещодавнє звернення короля до Національного товариства благодійних фондів викликало пекельний скандал.
— Отже, я хочу знати все, Інцесте. Хто кого взув. Ти маєш за сорок хвилин надати статтю у наш наступний випуск,— він вже строчив чорнові заголовки.
— Але ж я навіть не бачив тієї історії,— мляво запротестував кореспондент.
— Факс у тебе є?
— Я у лікарні! — почувся жалісний протест.
— Я негайно його надішлю тобі кур'єром. А ти одразу ж сідай за телефон — щоб за десять хвилин уже щось для мене мав.
— А ви впевнені, що це правда?
— Та я не заморочуюся цими клятими речами — правда, неправда. Це фантастична історія, просто бомба, і я хочу мати її на першій шпальті за сорок хвилин!
У редакціях по всьому Лондону приголомшеним придворним репортерам роздавалися подібні вказівки. В повітрі віяло натяком на падіння накладів, рекламні прибутки почали падати, а це означало, що власники нервувалися й охочіше жертвували редакторами, аніж прибутками. Фліт-стріт потребувала доброго струсу, крутої новини. Від якої вже завтра цифри продажу підстрибнули б на десятки тисяч і яку можна було б обсмоктувати ще довго. Дуже довго.
У сиву давнину, в пору, яка губиться в тумані часу, стався інцидент — під час війни у Канаді між англійцями і французами. Принаймні це сталось, імовірно, в Канаді, хоча цілком могло відбутися практично у будь-якому місці земної кулі, де боролися — якщо боролися — дві люті імперіалістичні нації. Згідно з хроніками, дві армії, британська і французька, піднялися по протилежних боках одного і того самого пагорба — і несподівано зустрілися віч-на-віч на верхівці. Озброєні до зубів лави піхотинців стояли одна перед одною, готуючись до бою, ладнаючи мушкети у смертельному поспіху пролити першу кров.
Але очолювали війська джентльмени. Англійський офіцер, побачивши за кілька футів від себе свого супротивника, одразу згадав правила доброго тону і, знявши капелюха та низько вклонившись, запропонував французу стріляти першим.
Француз виявився не менш галантним, ніж його англійський ворог, і віддав ще нижчий уклін, пропонуючи: «Ні, сер. Я наполягаю. Лише після вас».
У відповідь на це англійські піхотинці почали стріляти і розгромили французів.
«Час питань до прем'єр-міністра» в палаті общин вельми нагадував тодішню битву в Канаді. До всіх членів треба звертатися винятково «вельмишановний», і всі, хто носить брюки,— «джентльмени», навіть якщо це найлютіші вороги. Вони вишикувані у дві лави й дивляться одні на одних з відстані двох мечів, і попри те, що мета ясна — поставити питання й отримати інформацію,— справжня ціль — лишити на підлозі палати якнайбільше скривавлених трупів ваших недругів. Але є дві принципові відмінності від битви на вершині пагорба. Зазвичай має перевагу той, хто б'є другим, а це прем'єр-міністр з останнім словом. І депутати з усіх сторін затямили урок: розпал битви — не місце для джентльменських манер.
Новини про суперечку з приводу королівської промови потрапили в газети за день до різдвяних канікул. Святкової доброзичливості й близько не відчувалося: віддана його величності опозиція відчула першу для себе гарну нагоду випробувати нового прем'єр-міністра на міцність. О третій п'ятнадцять по обіді — у час, призначений прем'єр-міністром, щоб відповісти на питання,— у залі палати общин не було де яблуку впасти. Опозиційні лавки були всіяні випусками ранкових газет з яскравими заголовками на перших шпальтах. Усю минулу ніч редактори наввипередки намагалися перевершити один одного, і такі заголовки, як «Королівська колотнеча», зрештою поступилися таким, як «Королівська мазня — дурня, каже прем'єр», а відтак і зовсім простим: «Король карткового будинку». Всі статті були страшенно цікаві й сенсаційно умоглядні.
Підвівся лідер опозиції, Гордон Маккіллін, щоб поставити питання серед очікувального шарудіння з усіх боків.