— Ні, ти кінчений ідіот. Шість тижнів тому ми на весь світ розводилися, наскільки він чудовий, справедливий, шляхетний. Перетворити його одним махом з Кролика Роджера на Распутіна — навряд чи наші читачі таке проковтнуть. Подайте матеріал виважено, справедливо, авторитетно. Але сенсаційно.
— Ви хочете випередити інших,— мовив редактор зі стверджувальною, а не питальною інтонацією: такої першої шпальти не буде ні в кого з конкурентів.
— Ні, не цього разу,— задумливо відповів Лендлес.— Пошир інформацію у відділі новин.
— Але ж це означає, що за годину новина облетить усю Фліт-стріт.
Вони обидва знали, що в ньюзрумі журналісти беруть хабарі за те, що сповіщають суперників про всі новини, так само й редакція платить за чутки з інших видань.
— Всі наслідують наш приклад. Подумають, ми знаємо щось таке, чого не знають вони. Ніхто не захоче залишитися за бортом, і це опиниться на першій шпальті в усіх?..
— Саме так. Це буде історія з продовженням, бо ми її розкручуватимемо. Вільно, справедливо, у національних інтересах. Доки не прийде час зійти з дистанції, але на той час ми зчинимо таку колотнечу, що Уркгарту кілька місяців снитимуться кошмари. Отоді ми й переконаємося, що він не тільки ще не пройшов, але й точно непрохідний.
Він кинув слухавку на важіль і розвернувся до Квентина, який притулився до величезної облицьованої мармуром стіни ванної кімнати і, здавалося, цілком поринув у вивчення засобу для вій.
— Квентине, ти пам'ятаєш короля Едварда II?
— Ви маєте на увазі того, якому встромили розпечену коцюбу? — він огидливо зморщив губи, пригадуючи легенду про це мерзенне, підступне вбивство.
— Якщо бодай слівце з нашої розмови вийде за ці стіни, ти станеш Квентином. І я особисто встромлю коцюбу. Затямив?
Квентин старався — дуже старався — переконати себе, що газетяр жартує. Він підбадьорливо всміхнувся, але у відповідь отримав довгий сердитий погляд, який не залишав місця для сумнівів. Квентин згадав, що Лендлес ніколи не жартує. Перукар розвернувся, щоб підстригти пасмо, і більше не промовив жодного слова.
Ранкові випуски вона забрала нагору сама. Заскочила на сходах кур'єра.
— Радий знову вас бачити, міс.
«Знову» — Саллі здалося, що це слово недоречно підкреслене. Може, це в неї уява розігралася — або докори сумління? Ні, не докори сумління. Вона давно вирішила не пхати своє життя в шори, які інші так безтурботно ігнорують. Вона нікому нічого не винна, і немає сенсу грати роль убогої цнотливиці на цвинтарі.
Уркгарт розклав газети одну по одній на підлозі та довго стояв над ними, поринувши в роздуми.
— Це почалося, Саллі,— нарешті промовив він. Вона помітила у нього в голосі гнітюче передчуття.— Скоро ми пройдемо точку неповернення.
— Дорогою до перемоги.
— Або до пекла.
— Годі, Френсисе, ти ж сам цього хотів. Люди починають ставити питання.
— Не зрозумій неправильно. Я не нарікаю, просто поводжуся обережно. Я англієць, а він, зрештою, мій король. І, схоже, не лише ми ставимо питання. Хто цей Квіллінґтон, цей невідомий пер з незнаною місією?
— Хіба ти не знаєш? Це брат того чоловіка, який, подейкують, настільки близький до принцеси Шарлотти, що може підхопити від неї застуду. Завжди у колонках пліток.
— Ти читаєш колонки пліток? — Уркгарт був здивований: так робила Мортіма за сніданком, і це була одна з її найменш привабливих рис. Він пильно глянув на Саллі: цікаво, чи випаде колись йому можливість поснідати з нею?
— Чимало моїх клієнтів ними живуть. Удають засмучених, коли такі плітки з'являються, й ображаються, коли не з'являються.
— То Квіллінґтон — людина короля, правильно? А королівське військо вже відповіло на заклик до битви,— Уркгарт досі стояв над газетами.
— Поговорімо про клієнтів, Френсисе: ти казав, що познайомиш мене з новими людьми, але я досі не зустріла нікого, окрім випадкових кур'єрів і покоївок, які приносять чай. Чомусь весь час ми проводимо наодинці.
— Насправді ми не буваємо наодинці. У цьому місці це неможливо.
Вона підійшла до нього ззаду і ковзнула руками по його грудях, тицьнувшись обличчям у свіжу, чисту бавовняну сорочку. Відчула його запах, чоловічий запах — мускус, змішаний з сосновим духом і слабким ароматом одеколону, і відчула, як тіло кидає в жар. Саллі знала, що йому подобається ризик, бо Уркгарт вважає, що завойовує не лише її, але й з нею — увесь світ. Той факт, що сюди щомиті може завалитися кур'єр або державний службовець, тільки підсилював гостроту й азарт; пораючи Саллі, Уркгарт почувався непереможним. Прийде час, коли він почуватиметься так постійно, коли відкине сторожкість, не визнаючи жодних правил, окрім власних, але, досягнувши зеніту, він почне сповзати вниз, до поразки. Так відбувається з усіма. Вони починають переконувати себе, що кожен новий виклик уже не новий, що це просто повторення старих боїв, колись виграних. І тоді розум починає засихати, втрачаючи гостроту і гнучкість, він більше не реагує до небезпеки, що чигають на шляху. І зір утрачає гостроту, бачачи повторення. З Уркгартом ще цього не відбувається, поки що ні,— хіба що іноді. Саллі була не проти, що він її використовує, доки вона використовуватиме його, але вона відчувала, що це не триватиме вічно. Вона провела руками по його грудях, пхаючи пальці між ґудзиків сорочки. Прем'єр-міністрів завжди щось підштовхує — спочатку власне марнославство і відчуття невразливості, а потім електорат або колеги й політичні спільники. Тільки не король — уже багато років.
— Не турбуйся за своїх клієнтів, Саллі. Я це владнаю.
— Дякую, Френсисе,— вона поцілувала його в потилицю, досі перебираючи пальцями ґудзики, наче вправляючись у грі на фортепіано.
— Ти винятково добре знаєшся на своїй справі,— видихнув він.
— Місіс Уркгарт далеко?
— Вона гостює у своєї сестри. У Файфі.
— Здається, це дуже далеко.
— Так і є.
— Зрозуміло.
Вона випустила ґудзики. Він досі стояв над газетами, обличчям до дверей, як Гораціо на мосту, готовий зустріти будь-яких непроханих гостей, почуваючись усемогутнім. Коли він так почувався, наодинці з Саллі, то вона знала, що все інше не має для нього значення. Частка його душі рвалася розчахнути двері, щоб уся Даунінг-стріт побачила його з набагато молодшою, жаданою жінкою і пересвідчилася, що він — справжній чоловік. Можливо, він не розуміє, що люди припинили вриватися до нього зі своїми нескінченними повідомленнями й урядовими документами, коли в нього була Саллі, а натомість спочатку завжди телефонували, або ж не приходили зовсім. Вони все знають, звісно, знають. Але, можливо, він не знає, що вони знають. Можливо, він уже втрачає зв'язок з реальністю.
— Френсисе,— зашепотіла Саллі йому на вухо.— Я знаю, що вже пізно. Там буде темно, але... Ти завжди обіцяв показати мені залу засідань. Твоє спеціальне крісло.
Він не міг відповісти. Її пальці позбавили його дару мови.
— Френсисе! Будь ласка...
Він знову не спав. І розумів, що знову починає перебільшувати. Дрібниці, такі як кухлик для зубної щітки. Камердинер замінив його — просто так, вважаючи, що слуги краще знають, що для нього треба. Це викликало страшний скандал, з піною на вустах,— і тепер йому стало соромно. Він отримав свого кухлика назад, але під час цього втратив рівновагу і гідність. Однак чомусь усвідомлення того, що з ним відбувається, тільки погіршувало стан.
З дзеркала у вбиральні на нього дивилось обличчя — виснажене, постаріле, зі зморшками навколо очей, що нагадували пазурі помсти, вогонь в очах остаточно згас. Вивчаючи своє віддзеркалення, він згадав обличчя батька — жорстоке, нестримане, непіддатливе. І здригнувся. Він постарів, так і не почавши по-справжньому жити, бо все життя очікував на смерть батьків, так само як тепер очікують на його смерть його власні діти. Якщо він сьогодні вмре, йому влаштують грандіозний державний похорон, на якому його оплакуватимуть мільйони. Але скільки людей пам'ятатиме його? Не як символ, фігуру на штевні корабля, а як людину?
У дитинстві були певні компенсації. Він згадав свою улюблену гру — завзяту біганину туди-сюди перед палацовою вартою, на яку повсякчас відповідали клацанням підборів і взяттям зброї «на караул» — доки і він, і варта не захекувалися зовсім. Але у нього ніколи не було нормального дитинства — він був самотній, не мав змоги вийти погратися з іншими дітьми, а тепер його хочуть позбавити й людської гідності. Він дивився телевізор, але досі не розумів і половини рекламних передач. Потік повідомлень про іпотечні кредити, ощадні плани, банкомата, термінали, нові відбілювачі для прання й різні пристосування, завдяки яким фарба потрапить у найменші куточки й не залишиться ворсинок від щітки. То були ніби послання, що прилетіли з іншої планети. У нього наймодніший м'який туалетний папір, але він гадки не має, де його можна придбати. Зранку йому навіть не доводилося знімати кришечку з тюбика зубної пасти або міняти лезо для гоління. Це все робилося за нього. Його життя було несправжнє, ба навіть неважливе: золочена клітка невлаштованості.
Навіть дівчата, яких йому підшукували для задоволення потреб, називали його «сір», причому не лише під час першого знайомства чи на людях, а навіть наодинці, у ліжку, і між ними не було нічого, крім енергійного пітніння: йому показували, як решта світу проводить час.