— Було ще дещо…
І Олдер змусив себе заговорити і продовжити свою розповідь.
Наступної ночі варто було йому заснути, як він знову опинився на тому ж сутінковому пагорбі. Кам'яна стіна на цей раз бачилася йому інакше: вона різко йшла вниз від вершини уздовж всього схилу. Він підійшов до стіни, сподіваючись, що Лілі вже там.
— Мені було все одно… Навіть якби вона не змогла перебратися через стіну, навіть якби я не зміг перебратися до неї, я міг би бачити її, говорити з нею! — вирвалося у нього. Але навіть якщо Лілі і була там, він не зміг відшукати її серед безлічі інших людей, бо на цей раз за стіною була ціла юрба примарних істот. Це були люди-тіні, і деякі з них були видні більш чітко, а деякі зовсім неясно. Декого він начебто знав колись, інші ж були йому зовсі не знайомі, але всі вони тягнулися до нього, намагалися його торкнутися і голосно вигукували його ім'я. «Хара! Дозволь нам піти з тобою! Хара, випусти нас на свободу!» — кричали вони. — Це так жахливо, коли чуєш, як твоє Істинне ім'я викрикують абсолютно не знайомі тобі люди! — сказав Олдер. — Але ще страшніше, коли цим іменем тебе зовуть мертві…
Він спробував повернути назад, відійти від стіни, знову піднятися на вершину пагорба, але, як це часто буває уві сні, його раптом охопила жахлива слабкість, ноги зовсім його не тримали. Він впав на коліна, щоб мертві силою не підсмикнули його до себе, і почав кликати на допомогу, хоча там, зрозуміло, не було нікого, хто міг би йому допомогти. І в жаху прокинувся.
З тих пір щоночі, якщо йому вдавалося заснути досить глибоко, йому снився цей сон. І кожен раз він опинявся на тому ж пагорбі серед сухих сірих трав, а мерці внизу, яких раз від разу ставало все більше, кричали, кликали його, просили про допомогу…
— Я прокидався, — сказав він Яструб, — і кожен раз опинявся в своїй власній спальні. А зовсім не на тому пагорбі в країні мертвих. Але я твердо знав, що вони там чекають мене, що якщо я засну, то знову опинюся біля тої стіни. Але повинен же я спати! Я намагався частіше прокидатися, пробував спати при світлі дня, але це не допомагало. Я завжди відразу потрапляв ТУДИ, і вони завжди чекали мене. І я не можу тепер піднятися вгору по схилу пагорба. Варто мені поворухнутися, і я відразу спускаюся ще нижче, ще ближче до цієї стіни. Іноді я, правда, можу повернутися до неї спиною, але в таких випадках мені відразу починає здаватися, що серед їхніх голосів я чую і голос Лілі, вона плаче, вона кличе мене, і я обертаюся, починаю її шукати, а вони всі тягнуться до мене…
Олдер подивився на свої щільно зчеплені пальці.
— Що ж мені робити? — запитав він. Яструб не відповів.
Обидва довго мовчали, потім Олдер сказав:
— Той музикант, про якого я розповідав, був моїм хорошим другом. Через деякий час він зауважив, що зі мною негаразд, і, коли я розповів йому, що не можу спати, тому що боюся своїх снів про мерців, він умовив мене сісти на корабель і доплисти до острова Еа, щоб порадитися там з одним чарівником в сірому плащі. — Було ясно, що Олдер має на увазі чарівника, який здобув освіту в Школі на острові Рок. — І, ледь почувши мою розповідь, той чарівник звелів мені негайно вирушати на Рок.
— Яке його ім'я?
— Берил. Він служить князю Еа, який також є правителем острова Таон.
Яструб розуміюче кивнув.
— Він нічим не міг допомогти мені, - продовжував Олдер. — Однак допоміг мені сісти на корабель; його слово для шкіпера виявилося на вагу золота. Так що я знову поплив по морю. Це була довга подорож. Спершу ми попливли навколо острова Хавнор, потім на південь по Внутрішньому морю, і я сподівався, що, можливо, на морі, далеко від мого рідного острова, я зможу забути свій сон, залишити його позаду. Той чарівник з острова Еа називав той пагорб з мого сну «суха земля», і я вважав, що, відпливаючи все далі в море, віддалюся і від цієї «сухої землі», але щоночі знову опинявся на схилі проклятого пагорба! А іноді і не один раз за ніч. Двічі, тричі — стільки разів, скільки я засинав. Варто було моїм очам закритися, і я бачив кам'яну стіну, що зникає в темряву, і чув голоси, які кличуть мене… На відміну від людей, які страждають від болю і можуть знайти спокій тільки уві сні, для мене мучителем є саме сон, він приносить біль і тугу. І страх перед мерцями, які товпляться біля стіни й чекають на мене…
Моряки, за словами Олдера, незабаром стали уникати його — по ночах він голосно кричав і будив їх, а вдень був так задуманий і сумний, що здавалося, на ньому лежить якесь прокляття або ж його переслідують злі духи.
— І на Рокові ти ніякого полегшення не знайшов? — запитав Яструб.
— Тільки в Гаю, — зізнався Олдер. Все його обличчя освітилося, коли він вимовив слово «Гай».
І у Яструба на мить теж спалахнули очі.
— Майстер Путівник відвів мене туди, і під цими деревами я нарешті зміг спокійно заснути. Навіть вночі! А днем, якщо сонячні промені падали прямо на мене — як вчора тут, коли я заснув на траві біля будинку, — якщо я відчував усім тілом сонячне тепло, якщо світло сонця просвічувало крізь мої повіки червоним, мене не лякали навіть сни. Там, в Гаю, я взагалі ніякого страху не відчував. Там я знову полюбив красуню-ніч.
— Розкажи мені докладніше, що сталося, коли ти прибув на Рок.
І Олдер, хоча і був придавлений багатоденною тугою, страхом і вимушеним безсонням, почав розповідати. Володіючи чудовою вимовою свого рідного острова, він говорив про Рок так жваво і так поетично, що, навіть якщо він щось і упустив в своїй розповіді, побоюючись говорити занадто довго або мимоволі розповісти Верховному Магу те, що той вже і так знає, Яструбові нічого не вартувало додумати деталі, бо він добре пам'ятав, як сам вперше потрапив на Острів Мудрих у віці п'ятнадцяти років.
Коли Олдер зійшов з корабля в гавані Твіла, один з моряків накреслив руну замкнених дверей на верхній планці сходинок, щоб перешкодити цьому пасажиру коли-небудь знову ступити на борт судна. Олдер помітив це, але вирішив, що у команди корабля є всі підстави його побоюватися. Він відчував себе проклятим, осіненим якимось поганим знаменням, зачарованим і поглинутим мертвою темрявою. Все це змушувало його цуратися людей, а в незнайомих містах і селищах триматися ще більш сором'язливо, ніж зазвичай. До того ж Твіл було не просто незнайоме, але і дуже ДИВНЕ місто.
— Ти маєш рацію, — сказав Яструб. — Від вулиць Твіла часом починає крутитися голова.
— Точно, пане мій!.. Ви вже вибачте, що я так плутано розповідаю, але моя мова підпорядковується серцю, а не…
— Не звертай на мене уваги. Я можу бути «лордом козопасом», якщо тобі так буде простіше. Продовжуй.
Ті, у кого Олдер питав дорогу, вказували її йому неправильно, а може, він сам неправильно розумів їх роз'яснення, тому він волочився по горбистому крихітному Твілу страшно довго і при цьому, як не дивно, весь час бачив десь неподалік Будинок Школи, але ніяк не міг знайти вхід туди, поки в повному розпачі не зупинився біля якихось простеньких дверей в абсолютно голій стіні, що виходили на невелику нудну площу. Олдер деякий час тупо дивився на цю стіну і раптом упізнав її: це була та сама стіна, за яку він так хотів потрапити! Він постукав, і йому відкрив якийсь чоловік зі спокійним обличчям і дуже спокійними очима. Олдер був уже готовий сказати йому, що його послав сюди чарівник Берил з острова Еа, який навіть написав Майстру Заклинань спеціального листа, але не встиг він і рота відкрити, як Майстер Воріт, пильно подивившись на нього, тихо промовив:
— Ти не можеш привести їх у цей будинок, дружок.
Олдер не спитав, кого це «їх». Він і так все розумів. Минулої ночі він практично не стулив очей, намагаючись заснути і тут же з жахом прокидаючись, а коли починав куняти при світлі дня, то відразу бачив, як суха сіра трава розповзається по залитій сонцем палубі і кам'яна стіна виникає прямо над хвилями моря… Навіть коли він не спав, цей сон переслідував його, і країна мертвих весь час була з ним, навколо нього, хоча і була оповита слабким серпанком, і він міг чути крізь шум вітру і хвиль голоси тих, що вигукували його ім'я. І вже не знав, спить він чи божеволіє від горя, страху і втоми.
— А ви не пускайте їх сюди! — сказав він воротареві. — Але молю тебе, пане мій: впусти мене, зглянься! Дозволь мені одному увійти!
— Добре. Почекай тут, — ласкаво сказав йому Сторож. — Он лава. — І він, вказавши йому на кам'яну лаву, закрив двері.
Олдер сів і почав чекати. Це він ще пам'ятав. І пам'ятав, що кілька хлопчаків-підлітків з цікавістю подивилися на нього і зникли за тими самими дверима, за які він увійти не міг. Але що було з ним далі, він вже міг згадати тільки уривками.
Сторож повернувся в супроводі досить молодого чарівника з посохом і в сірому плащі. Потім Олдер якимось невідомим чином опинився в незнайомій кімнаті, яка, як він здогадався, була однією з кімнат у Великому Домі. Через деякий час туди прийшов Майстер Заклинатель і спробував з ним поговорити. Але до цього часу Олдер уже не в змозі був розмовляти. Перебуваючи між сном і неспанням, між залитою сонцем кімнатою і оповитий сутінковим світлом пагорбу, чуючи одночасно голос Майстра Заклинателя і голоси, що кликали його через стіну, Олдер абсолютно втратив здатність думати, він навіть пальцем поворухнути не міг тут, в світі живих. Але в тому сутінковому світі, де звучали голоси мертвих, йому, здавалося, рухатися було набагато легше і легше зробити кілька кроків вниз, до стіни, де протягнуті до нього руки нарешті схоплять його, заволодіють ним, утримають його в тій країні назавжди… «Якщо я буду одним з них, — думав він, — вони, напевно, залишать мене в спокої?»
Потім, згадував Олдер, та залита сонцем кімната теж кудись зникла, і він дійсно виявився на пагорбі, вкритому сірою мертвою травою. Однак на цей раз поруч з ним стояв Майстер Заклинатель — великий, широкоплечий і дуже смаглявий, з величезним тисовим посохом. У сутінковому світлі його посох слабо мерехтів.
Мертві, що юрмилися біля стіни, перестали кликати Олдера і зникли. З темряви долинало шарудіння кроків і здавлені ридання — це мерці йшли геть.
Майстер Заклинатель підійшов до стіни і поклав на неї руки долонями вниз.
Було видно, що камені в стіні в декількох місцях розхиталися, а деякі навіть випали і лежали на сухій траві. Олдер відчував, що повинен підняти ці камені і вставити на місце, але чомусь так і не зробив цього.
Заклинатель повернувся до нього і запитав:
— Хто привів тебе сюди?
— Моя дружина, Мевре.
— Поклич її.
Олдер від подиву занімів. Коли ж він нарешті відкрив рот, то промовив не справжнє ім'я своєї дружини, а її звичайне ім'я, те, яким він називав її за життя. Він голосно покликав її: «Лілі!» — але тут звук цього імені анітрохи не нагадував йому білу прекрасну лілію, і це ім'я камінцем впало в сірий пил.
Навколо була тиша. В чорних небесах світили маленькі і нерухомі зірки. Олдер ніколи раніше не дивився на тамтешнє небо, а тепер раптом подивився. І не впізнав зірок!
— Мевре!.. — вимовив Заклинатель глибоким, густим голосом і додав ще кілька слів на мові Творення.