— Доводилося. Тільки це дуже довге і нудне заняття, — відповідав Олдер. — Надто багато там завжди крихітних осколків і кристаликів.
— Але ж зашивати величезну діру у в'язаній шкарпетці куди нудніше, — зауважив Яструб, і вони деякий час зі знанням справи обговорювали тонкощі роботи латальника. Потім Олдер повернувся до розповіді про своє життя.
Отже, спершу він просто лагодив всякі речі, а потім назвався чаклуном, але репутацією у місцевих жителів користувався вельми скромною — відповідно до свого скромного таланту. Та й доходи у нього були невеликі. І ось одного разу, Олдеру тоді було вже під тридцять, вони з тим арфистом вирушили до столиці острова, Меона, де музикант повинен був зіграти на весіллі. І в тій хаті, де вони зупинилися, Олдер познайомився з однією молодою жінкою. За її словами, у відьом вона ніколи не вчилася, проте володіла тим же даром, що і Олдер. І дуже хотіла стати його ученицею. Виявилося, що талант до латання у неї дійсно є, і куди більший, ніж у нього самого! Не знаючи жодного слова Справжньої Мови, вона могла рухом пальця відновити вщент розбитий глечик або перетертий канат, допомагаючи собі всього лише якоюсь пісенькою, якимось практично безсловесним, ледь чутним муркотінням. А ще вона вміла лікувати зламані кістки як у людей, так і у звірів; Олдер займатися подібним цілительством ніколи не насмілювався.
Загалом, не стільки він вчив її, скільки вони вчили один одного, причому часто виявлялося, що ще вчора вони навіть не підозрювали про деякі свої вміння. Потім ця жінка повернулася разом з Олдером в Еліни і оселилася у його матері, відьми Блекберрі, яка навчила її всяким корисним штукам, щоб справляти на замовників більш сильне враження, хоча справжнього знахарства у всіх цих фокусах практично не було. Звали цю молоду жінку Лілі. Вони часто працювали разом, і у всіх навколишніх селищах слава їх як майстерних латальників росла і укріплялася.
— А потім я її полюбив! — сказав Олдер. Варто було йому заговорити про неї, і голос його зазвучав більш впевнено і мелодійно. — Вона була така гарна! Волосся темно-каштанове, але часом в ньому ніби золотисто-червоні іскри спалахували…
Він не міг приховати від неї свою любов, та й не став цього робити, і вона відповіла на його почуття, сказавши, що їй все одно, відьма вона тепер чи ні, бо вони народжені, щоб бути разом — у роботі і в житті, що вона теж любить його і згодна вийти за нього заміж.
Вони одружилися і жили дуже-дуже щасливо перші півтора року.
— Все було добре, поки не настав час пологів, — сказав Олдер. — Ми занадто пізно спохватилися. Повитухи намагалися викликати спазми різними травами і заклинаннями, але дитина ніби не бажала відокремлюватися від матері і виходити на світло. Так і не народилася. І забрала її з собою.
Олдер помовчав і додав:
— Ми були такі щасливі!
— Я розумію, — відгукнувся Ястреб.
— І печаль моя виявилася настільки ж великою, яким великим було щастя.
Старий мовчки кивнув.
— Але я зміг винести це горе, — сказав Олдер. — Адже відомо, як воно буває: здається, немає сенсу жити далі, а все-таки живеш…
— Це вірно.
— Але серед зими, через два місяці після її смерті, мені приснився один сон… І в тому сні була вона…
— Розкажи, що тобі снилося.
— Я стояв на якомусь пагорбі. Через вершину пагорба і далі по його схилу тяглася кам'яна стіна, невисока, такими зазвичай поділяють овечі пасовища. Лілі стояла по той бік цієї стіни і трохи нижче мене. І там було темно…
Яструб розуміюче кивнув, і обличчя його посуворішало; тепер воно здавалося висіченим з каменю.
— Вона кликала мене! — продовжував розповідати свій сон Олдер. — Я чув її голос. Вона назвала мене по імені, і я пішов до неї. Я розумів, що вона мертва, я знав це уві сні, але йшов до неї з такою радістю! Мені ніяк не вдавалося як слід роздивитися її обличчя, і я йшов до неї, щоб хоч подивитися на неї, щоб хоч недовго побути з нею… І вона простягнула до мене руки над цією стіною… Стіна була невисока, приблизно мені по груди. Я тоді подумав, що, може, наша дитина при ній, але вона її, напевно, з собою не взяла. І все тяглася до мене, і я теж простягнув до неї руки, і наші руки зійшлися…
— Зійшлися?
— Так. Мені дуже хотілося бути з нею поруч, але я ніяк не міг перебратися через ту кам'яну стіну. Ноги мої йти не бажали, руки не слухалися. Тоді я спробував перетягнути Лілі до себе, і вона теж не могла до мене перебратися. У якийсь момент мені здалося навіть, що вона зможе це зробити, але проклята стіна як і раніше була між нами! Ми обидва не могли її подолати. І тоді Лілі перехилилася через цю стіну і поцілувала мене в губи. Вона чітко вимовила моє ім'я. І попросила: «Звільни мене!»
Я подумав тоді, що якщо і я назву її Справжнім ім'ям, то, можливо, мені все-таки вдасться перетягнути її до себе, і я сказав: «Ходімо зі мною, Мевре!» Але вона відповіла: «Це вже не моє ім'я, Хара! Це більше не моє ім'я!» І сама відпустила мої руки, хоча я намагався її втримати, а вона все кричала: «Відпусти мене, Хара!» І пішла кудись вниз, у темряву. Біля підніжжя цього пагорба все тонуло в темряві. А я все кликав її, викрикував усі її прізвиська, усі ласкаві слова, якими колись її називав, а вона все одно йшла від мене… І я прокинувся.
Яструб довго і дуже уважно дивився на свого гостя.
— Ти назвав мені своє ім'я, Хара, — зауважив він.
Олдер виглядав трохи розгубленим і кілька разів глибоко зітхнув, немов приходячи в себе і скидаючи вантаж тяжких спогадів, але на Геда він подивився ясними очима і з якоюсь відчайдушною мужністю.
— А кому ще міг би я з більшою впевненістю довірити його? — запитав він.
Яструб суворо подякував йому:
— Що ж, я постараюся відплатити тобі за довіру. Скажи, ти знаєш, що це за місце?.. Ця стіна знайома тобі?
— Першого разу я цього не знав. Тепер знаю. І знаю, що ти бував по ту сторону цієї стіни.
— Так. Я бував на цьому пагорбі. І перебирався через стіну завдяки магічному мистецтву, яким тоді володів. І силі, яка тоді у мене була. Я бував і внизу, в містах мертвих, я говорив з тими, кого знав живими, і часом вони мені відповідали… Але ти, Хара, — перша людина з тих, кого я коли-небудь знав, про кого чув в Школі серед Майстрів або читав в древніх книгах, що зберігаються на Рокові, на Пальні або на Енладських островах, хто зміг торкнутися своєї коханої ЧЕРЕЗ СТІНУ і поцілувати її!
Олдер сидів, опустивши голову і міцно переплівши пальці рук на колінах.
— Розкажи, яким був її дотик? Чи були по-людськи теплі її руки чи вона була просто згустком крижаного повітря, тінню, схожою на живу жінку? Чи була вона живою? Прости, що я задаю такі питання, але…
— Я б радий був відповісти на них, пане мій! На острові Рок Майстер Заклинатель питав у мене те ж саме. Але я не можу відповісти правдиво. Я так сильно тужив за нею, так пристрасно бажав її… І мені так сильно хотілося… щоб вона була такою, якою була за життя!.. Ні, я не знаю. Уві сні не все бачиш досить ясно.
— Уві сні — так. Але я ніколи не чув, щоб хоч одна людина підходила до тієї стіни і торкалася її уві сні. Це таке місце, підходи до якого може знайти тільки чарівник, та й то якщо змушений це робити, якщо його навчили це робити і якщо він володіє достатніми для цього силами. Але без певних знань і сил лише вмираючі можуть…
І Яструб запнувся, згадавши той сон, що приснився йому минулої ночі.
— А я вважав, що це сон, — сказав Олдер. — Він стривожив мене, але був мені такий дорогий! Ніби в ріллі мого серця провели борозну, щоб я думав про свою улюблену і не забував її! Було боляче, але мені дорогий цей біль, і я намагаюся утримати його в собі. І потім, я хотів, щоб мені знову стало боляче. Мріяв, щоб цей сон повторився.
— Он як?
— Так. І він повторився.
Незрячими очима Олдер дивився в блакитну далечінь, де небеса з'єднувалися з морем. Далеко-далеко в туманному серпанку ледь виднілися невисокі, залиті сонцем пагорби острова Камебер. Яскравий сонячний промінь, прорвавшись крізь туманну пелену, раптом освітив північне плече гори.
— Це сталося на дев'ятий день після першого сну, — знову заговорив Олдер. — Заснувши, я знову опинився на тому ж пагорбі, тільки значно вище, майже на самій його вершині. Було добре видно, як нижче того місця, де я стояв, кам'яна стіна перетинає схил пагорба, і я кинувся туди, викрикуючи ім'я коханої, впевнений, що побачу її. Там дійсно хтось був! Але коли я підійшов ближче, то побачив, що це не Лілі, а якийсь чоловік. Він схилився над стіною так, немов лагодив її, і я запитав: «А де ж вона? Де моя Лілі?» Він мені не відповів і навіть голови не підняв. І тут я побачив, що він робить. Він зовсім не чинив стіну, а, навпаки, розбирав її, виколупуючи пальцями досить великий камінь. Але камінь стояв мертво, і він сказав: «Допоможи мені, Хара!» І тут я побачив, що це мій учитель Ганнет, який назвав мене моїм Справжнім ім'ям і який помер цілих п'ять років тому! Він все стояв там і намагався виколупати який-небудь камінь, все натискав на них своїми пальцями, а потім знову голосно промовив моє ім'я і сказав: «Допоможи мені, випусти мене на свободу!» І раптом випростався, потягнувся до мене через стіну, як в минулому сні Лілі, і схопив мене за руку. Але його рука обпікала! Був то вогонь або мертвущий холод, я не знаю, але дотик його був таким болючим, що я вирвався. Біль і жах, які я при цьому відчув, змусили мене прокинутися. І сон мій урвався. Розповідаючи про це, Олдер простягнув руку, показуючи темні плями і на тильній стороні долоні, і на самій долоні, схожі на слід від опіку, а може, на звичайні синці.
— Так я навчився не дозволяти їм торкатися мене, — прошепотів він.
Гед подивився на його губи і помітив там схожу темну пляму.
— Ти піддавався смертельній небезпеці, Хара, — теж дуже тихо сказав він.