— Коли помирав мій Учитель Айхал, моя дружина була тут, з ним поруч; і він, помираючи, сказав їй: все змінилося. Він дивився поверх тієї стіни. Але ось з якого боку — я не знаю. І з того часу дійсно змінилося дуже багато чого — з'явився король на троні Морреда, і на Рокові не стало Верховного Мага. Але було і щось набагато більше, набагато важливіше. Я бачив, як дитина закликала дракона Калессіна, Найстаршого, і Калессін прилетів до цієї дівчинки і називав її дочкою, як називаю її і я. Що це означає? Чому дракони з'явилися в небесах над західними островами? Король послав за нами, спорядив корабель в порт Гонт, просячи мою дочку Техану приїхати до нього на пораду з приводу драконів. Люди бояться, що стара угода порушена, що дракони прилетять і будуть спалювати поля і міста, як вони робили це до тих пір, поки Еррет-Акбе не зійшовся у битві з Орм Ембаром. І тепер на межі життя і смерті одна з душ відмовляється від зв'язку з власним ім'ям… Я цього не розумію! Мені відомо лише те, що відбуваються зміни. Вселенські зміни!
В голосі його не було страху, тільки шалене збудження.
Олдер не міг розділити його почуттів. Він втратив надто багато і був занадто змучений і виснажений боротьбою з тими силами, які не міг ні зрозуміти, ні підпорядкувати собі. Однак серце його не залишилося байдужим до відваги Яструба.
— Нехай же ці зміни будуть на краще, пане мій, — промовив він.
— Хай буде так, — підсумував розмову старий чоловік. — Але вони ще повинні здійснитися.
Коли до вечора спека трохи спала, Яструб сказав, що йому потрібно сходити в село. Він взяв з собою кошик слив, в середину якого акуратно прилаштував ще й кошик з яйцями.
Олдер попросився з ним разом, і по дорозі вони продовжили розмову. Коли Олдер зрозумів, що Яструб міняє сливи і яйця, а також деякі інші продукти зі свого маленького господарства на ячмінь і пшеничне борошно, і що той хмиз, який він спалював у вогнищі, йому доводиться терпляче збирати в лісі на схилах гори, що якщо його кози не дають молока, то йому доводиться перебиватися торішніми запасами сиру, то він був просто приголомшений: як це може бути, щоб Верховний Маг Земномор'я жив тільки за рахунок того, що зуміє добути або виростити сам? Невже його співвітчизники зовсім його не поважають? Коли він прийшов з ним до села, то побачив, як жінки зачиняють двері своїх будинків, побачивши старого. Торговець, який купив у нього яйця і сливи, відрахував гроші і виклав їх на дерев'яну стільницю, не промовивши ні слова; обличчя в нього було сердите, він дивився в підлогу. Яструб говорив з ним цілком миролюбно і ввічливо, побажав йому доброго дня, але відповіді так і не дочекався.
— Пане мій, — запитав Олдер, коли вони йшли додому, — невже вони не знають, хто ти такий?
— Ні, - сказав колишній Верховний Маг Земномор'я і глузливо, скоса глянув на нього. — Іда.
— Але… — Олдер просто слів не знаходив від обурення.
— Вони знають, що у мене немає ніякої магічної сили, але все ж в мені є щось таємниче. Для них. Вони знають, що я живу з іноземкою, з каргадською жінкою. Вони знають, що дівчина, яку ми називаємо своєю дочкою, не то відьма, не то ще щось гірше, тому що її обличчя і рука майже до чорноти обпалені вогнем, і кажуть, що це саме вона спалила лорда Ре Альби, або зіштовхнула його з кручі, або забила його своїм поганим оком — у них багато різних історій. Вони, втім, поважають той будинок, в якому ми живемо, тому що це будинок Айхан і Гелета, а мертві чарівники — це хороші чарівники… Ти, Олдер, людина міська, та ще й з острова, що належав королівству Морреда. А село на острові Гонт — це зовсім інша справа.
— Але чому ж ти залишаєшся тут, мій пане? Звичайно ж, наш король надав би тобі всі належні почесті…
— Почесті мені не потрібні, - сказав старий і так блиснув на нього очима, що Олдер миттєво замовк.
Коли вони підійшли до будинку, побудованому на краю скелі, Яструб знову заговорив:
— Ось моє єдине гніздо, справжнє неприступне гніздо, як у орла!
За вечерею вони випили по склянці червоного вина, а потім ще по одній — сидячи на ганку і дивлячись, як сідає сонце. Говорили вони мало. Страху перед наступаючою ніччю не було, але страх перед майбутнім сном починав прокрадається в душу Олдер.
— Я не цілитель, — сказав його господар, — але, можливо, і я зможу зробити те, що робив Майстер Травник, щоб ти міг спати.
Олдер запитально подивився на нього.
— Я весь час думав про це, і мені здається, що це, можливо, зовсім не заклинання утримувало тебе далеко від того пагорба, а простий дотик живої руки. Якщо хочеш, ми можемо спробувати. — Олдер запротестував був, але Яструб сказав: — Я ж все одно більшу частину ночі не сплю.
Так що його гість ліг в ту ніч на низьке ліжко в дальньому кутку просторої кімнати, а Яструб сів з ним поруч, доглядаючи за вогнем в каміні і занурившись в легку дрімоту.
Він теж спостерігав за Олдером і побачив, що той врешті-решт заснув; і незабаром після цього Олдер почав здригатися і перевертатися. Яструб простягнув руку і поклав її Олдерові на плече, оскільки молодий чоловік лежав, трохи від нього відвернувшись. Сплячий злегка ворухнувся, зітхнув, розслабився і знову міцно заснув.
Яструб було дуже приємно, що він виявився здатний зробити хоча б таку дрібницю. Не гірше, ніж чарівник, з незлим єхидством зазначив він про себе.
Спати йому зовсім не хотілося; він як і раніше відчував напругу. Він думав про те, що розповів Олдер, і про те, що вони обговорювали вдень. Він бачив, як Олдер, стоячи серед капустяних грядок, вимовляв слова закликаючого закляття до кіз, на яке кози відповіли зарозумілим презирством. Але ж це це доволі сильне закляття! Він згадував, як колись, вимовляючи це закляття з іменем яструба-перепелятника, болотного яструба, сірого орла, закликав їх до себе з небес, і вони падали, б'ючи крилами, охоплювали його зап'ястя могутніми кігтями і уважно дивилися йому в очі своїми повними гніву золотистими круглими очима… Нічого цього більше немає. Він може хвалитися, називаючи цей будинок своїм «орлиним гніздом», але у нього більше немає крил!
Зате крила є у Техану. У неї є для польоту крила дракона!
Вогонь у вогнищі догорів. Старий щільніше закутався в свою овчину і притулився головою до стіни, як і раніше не знімаючи руки з безвольно розслабленого теплого плеча Олдера. Йому подобався цей чоловік, і йому було його шкода.
Треба б не забути і неодмінно попросити його полагодити завтра зелений глечик.
Прокинувся Гед раптово і навіть підвівся зі свого крісла, але вже через хвилину, опанувавши себе, знову поклав руку Олдерові на плече і легенько його стиснув, прошепотівши:
— Хара! Підемо геть, Хара! — Олдер здригнувся, потім тіло його розслабилося, він знову зітхнув, повернувся на живіт, ще глибше сховавши обличчя в подушку, і затих.
Яструб сидів, не знімаючи своєї руки з плеча сплячого. Як це він виявився там, біля кам'яної стіни? Адже він більше не мав чарівної сили, щоб проникати в цю країну. І більше не знав шляху туди. Як і минулої ночі, сон Олдера або його прагнуча душа потягнули його за собою на кордон темної країни…
Тепер Яструб вже остаточно прокинувся. Він сидів, не зводячи очей з сірого прямокутника вікна, в яке дивилися яскраві зірки.
Та трава під стіною… Вона не росла далі по схилу, який поступово зникав в присмерковій сухій країні. Він тоді сказав Олдерові, що там, внизу, був тільки пил, тільки камінь. Мертві русла річок, де ніколи не бігла ніяка вода. Жодної живої істоти. Ні птиці, ні польової миші, ніякого поблисування крил і гудіння дрібних комах, цих сонячних створінь. Тільки мертві зі своїми порожніми очима і мовчазними обличчями.
Але хіба птахи не вмирають?
Миша, комар, коза — біло-коричнева пряморога безсоромна коза Сіппо зі своїми жовтими очима, улюблениця Техану, яка померла минулої зими в похилому віці. Де вона, ця Сіппо?
Не в тій сухій пустелі, не в тій темній країні. Вона померла, але вона не там. Вона там, звідки вийшла, — у своїй рідній стихії, в землі. У землі, на світлі, на вітрі, де чуються шльопанці хвиль об скелі і де з небес дивиться жовте око сонця.
Але тоді чому, чому ж?..
Він дивився, як Олдер лагодить глечик. Пузатий і темно-зелений, цей глечик був найулюбленішим у Тенар; вона притягла його на собі багато років назад з Дубової ферми. А тут днями він візьми, та й випади у Яструба з рук, коли той знімав його з полиці. Він підібрав з підлоги два великих шматки і всі дрібні осколки, маючи туманний намір спробувати якось склеїти їх, щоб повернути глечикові хоч колишній вигляд, щоб можна було його на полицю виставити, якщо більше не можна буде ним користуватися. Кожного разу, коли він бачив черепки глечика, складені в кошик, то приходив в лють від власної незграбності і безсилля.
І тепер він, захоплений, зачарований, стежив за руками Олдера. Тонкі, гнучкі, спритні і неквапливі, вони старанно відновлювали форму глечика, погладжуючи і підбираючи кожен відколотий шматочок, наполегливо змушуючи встати на своє місце, пестячи його. Великими пальцями латальник підправляв і направляв найменші шматочки, ставлячи їх на місце, з'єднував їх, вдихаючи в них впевненість у цілісності всього глечика. Працюючи, він бурмотів собі під ніс якусь позбавлену мелодії приказку з двох-трьох слів. То були слова Справжньої Мови. Гед знав їх колись, але не пам'ятав, що саме вони означають. Обличчя Олдера було абсолютно безтурботним, вся тривога і печаль покинули його: це було обличчя людини, настільки зануреної в улюблену роботу, що крізь нього ніби просвічувався світлий спокій.
Нарешті руки Олдера відійшли від глечика; пальці розкрилися, ніби над бутоном розквітлої квітки, — глечик на дубовому столі стояв абсолютно цілий!
Олдер дивився на нього з неприхованим задоволенням.
Коли Гед подякував йому, він сказав:
— Це було зовсім неважко. Лінії розломів були дуже чистими. Глечик зробив хороший гончар, та й глина у нього була відмінна. Це з грубими виробами повозитися доводиться, якщо розіб'ються.
— А знаєш, у мене виникла одна думка щодо того, як тобі спробувати віднайти нормальний сон, — сказав йому Гед.
Олдер прокинувся ще на світанку і відразу встав, щоб його господар міг прилягти і як слід поспати до пізнього ранку; але було абсолютно очевидно, що подібний «розклад» Яструб довго витримувати буде не в силах.
— Ходімо зі мною, — однак сказав йому старий, і вони пішли кудись вглиб острова по стежці, що огинала козяче пасовище і кучеряво вилася поміж пагорбів, маленьких наполовину оброблених полів і виступами забігаючих на ці поля гаїв. Гонт справляв на Олдера враження дикого краю, жебрацького, малонаселенного, і заросла волохатим лісом гора немов весь час хмурилася і нависала над ними.