Кілька хвилин Джейн мовчала. Спершись на поручні, вона неуважно дивилася за борт і про щось думала. Потім знову повернулася до Кейта і сказала:
— А це непогана ідея.
— Що?
— Оселитись у цьому світі. Обмінявши твої гроші на золото та коштовності, ми станемо тут дуже багатими людьми і зможемо жити в своє задоволення. — Джейн присунулася до брата і пристрасно поглянула йому в очі. — Жити й кохати одне одного. Упевнені в майбутньому, без страху перед тим, що наші… гм, колишні наші знайдуть нас. А мамі ми надішлемо листа, пояснимо все і попросимо не переживати за нас.
Кейт похитав головою:
— Ти кажеш так, не подумавши. Ти не зможеш нормально жити в цьому світі, не зможеш пристосуватися до тутешніх умов і задовольнятися місцевим побутом. Ми тут лише вісім днів, а скільки я вже чув від тебе нарікань. І це при тому, що я бачу, як ти намагаєшся терпіти всі незручності, не вередувати, не скаржитися на все поспіль. Ти теплична квіточка, люба, ти надто звикла до комфорту нашого світу, звикла до тих приємних дрібничок, що їх тут не купиш ні за які гроші. Тобі багато чого бракуватиме…
— Я знаю, Кейте. Знаю, що мені буде важко. Знаю, що нарікатиму, скаржитимусь, вередуватиму. Проте я не згодна, що не зможу нормально тут жити. Інші люди можуть — і я зможу. Я докладу всіх зусиль, щоб пристосуватися до тутешніх умов, звикнути до тутешнього побуту, змиритися з тутешніми порядками. Звичайно, ти маєш рацію: я теплична квіточка, і мені багато чого бракуватиме. Та все одно тут буде краще, ніж у нашому світі, де нам доведеться весь час переховуватись… а врешті-решт нас таки знайдуть. Ми з тобою кепські конспіратори, погодься.
— Це правда, — неохоче визнав Кейт. — Але я певен, що…
Він замовк, не закінчивши своєї думки, бо побачив, як по трапу на пів’ют підіймається чепурно вдягнений юнак сімнадцяти чи вісімнадцяти років — високий, темноволосий, з пронизливими синіми очима, які дивовижно контрастували з його оливковою шкірою. Це був їхній супутник у морській подорожі, ібрійський шляхтич домул Октавіан Марку Траяну. (Перфікс „домул“ приблизно відповідав слованському „ґазда“ або анґлійському „сер“, а наявність двох власних імен указувала на приналежність до середнього прошарку аристократії. Як уже знав Кейт, в Ібрії не було спеціальних шляхетських титулів, на зразок баронів, ґрафів та герцогів, зате існувала ієрархія за кількістю власних імен — одного, двох або трьох. Право носити два чи три імені було спадковим і надавалося королем.) Октавіан мешкав у столиці Ібрії й обіймав при королівському дворі якусь посаду — мабуть, незначну, оскільки подорожував з невеликим почтом, що складався лише з трьох слуг. До Мишковича він їздив за нареченою і тепер віз додому молоду дружину Боженку.
Знайомство Кейта та Джейн з Траяну не можна було назвати приємним. Октавіан був щиро переконаний, що найкраща каюта на кораблі мала належати йому з Боженкою, і навіть слухати не хотів пояснення капітана, що ця каюта вже зайнята. Кейт заплатив за подорож на „Самотній зорі“ ще напередодні, а подружжя Траяну з’явилося чи не в останню мить — вони банально проспали відплиття свого корабля і мусили шукати місце на іншому. Надане їм приміщення майже не відрізнялося за розмірами й оздобленням, хіба що каюта Кейта і Джейн розташовувалася поруч із капітанською, тому отримати її було для Октавіана питанням не так зручності, як престижу. Кейт не бажав сваритися з супутником, тому запропонував помінятися каютами, але тут капітан пішов на принцип і оголосив, що ніякого обміну не буде, а все залишиться, як він сказав.
Октавіанові довелося змиритися зі своєю поразкою, і весь перший день він вовком позирав на Кейта, ніби той завдав йому смертельної образи. Проте надвечір з’ясувалося, що Джейн не гаяла марно часу і встигла потоваришувати з Боженкою. Невідомо, що відбулося між молодим подружжям уночі, але наступного ранку Октавіан Траяну сам підійшов до Кейта і Джейн, вибачився перед ними за свою нестриманість і попросив забути про вчорашній інцидент. Вони відповіли, що вже забули, а відтак між обома парами запанували мир та злагода. Дізнавшись, що його нові знайомі також збираються до Паланти, Октавіан запропонував їхати разом — як виявилося, в Канабрі на подружжя Траяну чекав невеличкий озброєний загін, що мав супроводжувати їх у дорозі. Кейт і Джейн радо пристали на цю пропозицію, яка була для них справжнім подарунком долі. Тепер вони могли більш-менш спокійно дивитися в найближче майбутнє і не думати про те, як їм безпечно дістатися до ібрійської столиці.
Піднявшись на пів’ют, Октавіан Траяну ґалантно вклонився Джейн, дарма що вони бачилися лише годину тому. А Джейн, за тутешнім звичаєм, відповіла йому повільним кивком голови, після чого приязно всміхнулася й запитала:
— Де ж це ви загубили свою чарівну дружину, домуле Октавіане?
— Боженка скоро приєднається до нас, — сказав він. — Саме зараз вона вдягає вечірню сукню.
— Ох! — вигукнула Джейн. — Дякую, що нагадали. Вже й справді час перевдягтися.
Перепросивши Траяну й лукаво підморгнувши Кейтові, вона залишила їх і пішла до каюти. Заприязнившись із Боженкою, справжньою місцевою шляхтянкою, Джейн, за її прикладом, стала по двічі на день міняти одіж — опівдні і близько п’ятої вечора. Як підрахував Кейт, сестра вже встигла продемонструвати команді корабля сім різних суконь, а зараз настала черга восьмої.
— Ці жінки! — промовив Октавіан, поклавши руки на перила. — Не можуть задовольнитись однією сукнею на день.
— Зрозуміти важко мені це, — погодився з ним Кейт. — Та звик я одначе. Моя дружина охоча є вельми до гарного вбрання.
— Мабуть, це обходиться недешево?
— Гроші є не проблемою.
— Атож, це добре, коли гроші не проблема. На жаль, навіть за них не все можна купити. Боженка дуже хотіла, щоб на весілля я подарував їй туфлі, не прості, особливі, які можна придбати лише через князівну Маріку. Я обіцяв — і не дотримав свого слова. Не через гроші, а просто з тієї причини, що князь Стеніслав десь переховує свою сестру, поки сам бореться за корону Імперії… ну, ви, певно, знаєте про це. А більше ніде таких туфель я знайти не зміг.
„Ще б пак,“ — подумав Кейт. — „Ти ж не знаєш дороги в бутики Единбурґа…“
— Розповідала Джейн мені, що ваша дружина була показала їй гарні дуже речі. Хоче собі теж такі. Обіцяв я їй.
— От ви і вскочили в халепу, — резюмував Траяну. — У нас в Ібрії ви їх точно не знайдете. Хоча… Якщо чутки не брешуть, і князівна невдовзі стане нашою королевою, я спробую допомогти вам.
— Велику вдячність матиму до вас, — чемно відповів Кейт, доклавши всіх зусиль, щоб його голос не затремтів. Здавалося б, він остаточно змирився з тим, що ніколи не буде з Марікою, але ні — сама думка про те, що вона належатиме іншому, краяла його серце…
Кейт спрямував погляд у безхмарне небо і подумав про те, що навряд чи їх з сестрою чекає таке ж безхмарне майбутнє. І не має значення — залишаться вони тут, у відносній безпеці, чи ризикнуть повернутися до рідного світу, де їх напевно розшукують усі Послідовники. В цьому світі вони чужі, у своєму — злочинці. А ще їхні з Джейн стосунки… Кейт любив її, почувався щасливим з нею, але його щастя мало гіркий присмак сорому. Не тільки за те, що він грішив з сестрою, а ще й за те, що зраджував Маріку. Далеку й недосяжну для нього Маріку, яку він продовжував кохати всім серцем, про яку й далі мріяв. Незважаючи ні на що…
Кейт дуже здивувався б, якби міг зазирнути в думки Октавіана, що стояв поруч з виразом цілковитої безтурботності на обличчі. У цей самий час Траяну думав про попередження, що його він отримав від короля Флавіана ввечері напередодні відплиття. Йшлося про якусь неясно загрозу з боку чужинських чаклунів. Король наказав своїм підданим-Конорам пильно придивлятися до всіх чужоземців і негайно повідомляти про тих із них, хто викликав бодай найменшу підозру.
Подружжя Волшів таки викликало певні підозри. Втім, Октавіан здавав собі справу з того, що в поведінці кожного чужинця можна за бажання знайти чимало підозрілого. Проте поведінка його нових знайомих була підозріла навіть як на чужинців. Передовсім це стосувалося пана Волша, який весь час нервував, був чимось пригнічений, на людях уникав навіть торкатися до своєї дружини, а від кожного її доторку мало не сіпався. Іноді Траяну здавалося, що вони взагалі не чоловік та жінка, а просто вдають з себе подружню пару. І в пані Волш це виходить набагато краще, ніж у пана Волша…
Також Октавіана насторожувала їхня дивна цілеспрямованість. Вони будь-що прагнули потрапити до Паланти, але ще не вирішили, що робитимуть далі, і, схоже, не надто переймалися цим. Складалося враження, що столиця Ібрії була кінцевим пунктом їхньої подорожі Західним Краєм, що саме там вони збирались оселитися. А вчора ввечері пані Волш, розмовляючи з Боженкою про різні дрібниці, ніби між іншим, намагалася випитати в неї, наскільки Октавіан наближений до короля. Хоча, звісно, всі ці розпитування могли бути викликані звичайною цікавістю і нічим іншим.
Та в будь-якому разі Октавіан вирішив доповісти королю про своїх супутників. Проте зробити це він міг не раніше, ніж за чотири дні, оскільки найближчий до них портал знаходився в королівській резиденції Флорешті. Ні в Канабрі, ні на всьому північному узбережжі порталів не було. Надто мало Конорів мешкало в Ібрії. В усій країні налічувалося лише вісімдесят дві людини…
„Ні, вже вісімдесят три,“ — виправив себе Октавіан, з ніжністю подумавши про свою дружину Боженку.
Вже кілька днів серед Конорів ширилися чутки про можливе нашестя чужинських чаклунів. Сотник міської варти Влад Котятко ставився до них вельми скептично, поки не довідався, що ця інформація виходить від таких серйозних і відповідальних людей, як князь Стеніслав, король Флавіан, Анте Стоїчков, Дражен Івашко, Ендре Міятович та Зарена Шубич.
Лише тоді Котятко задумався. А задумавшись, згадав про чужоземців, з якими мав нагоду познайомитися п’ять днів тому, після нічного вторгнення Рудого Кнура до гостинки „Вуйкова хата“.
Це молоде подружжя припало йому до душі, а особливо сподобалася сотникові пані Волш. Він не хотів погано думати про цих людей, тим більше — підозрювати їх у лихих намірах, проте обов’язок змушував його бути об’єктивним, неупередженим і не піддаватися емоціям. До того ж, із тими нічними подіями була пов’язана одна дивна обставина: Рудий Кнур довго залишався непритомним, а коли повернувся до тями, то поводився, як п’яний, ледве міг говорити і бурмотів щось про нечисту силу. Його слухати не стали й опівдні стратили.
„А варто було спершу допитати,“ — запізніло подумав Котятко.
Він провів невелике розслідування, запитав у Ховраня Вуйка, коли точно і на якому кораблі прибули Волші, потім звірився з книгами в портовій управі і встановив, що корабель з такою або схожою назвою ні того дня, ні протягом останнього місяця в Мишковичі не з’являвся. Отже, якщо Ховрань Вуйко нічого не наплутав, чужоземні пожильці збрехали йому. Також Влад Котятко дізнався, що Кейт Волш зустрічався зі Славомиром Ковачем — майбутнім головним урядником князівства. Про те, що відповідний указ уже підписано і за два дні буде оприлюднено, знали всі мишковицькі Конори. Сам же Ковач Конором не був, тому сотник вирішив не звертатися до нього з приводу Волшів.
Оскільки зв’язатися з князем Стеніславом на разі не було можливості, а підозріле подружжя відпливло на „Самотній зорі“ в Ібрію, Котятко визнав за доцільне сповістити про них свого ібрійського родича та колеґу, центуріона королівської ґвардії Тита Радечану.
На сотників подив, його повідомлення викликало швидку й бурхливу реакцію. Не минуло й півгодини, як до нього завітав Флавіан власною персоною. Король Ібрії був злий, як сто чортів…
Армія противників Чеслава ввійшла до Інсгвара о другій по півдні. Це найбільше місто Південного Немету стояло осторонь попередньо прокладеного Стеном маршруту, проте вранці восьмого дня після відбуття з Цервениграда надійшла звістка, що вірні узурпаторові сили змінили напрямок свого руху і йшли вже не назустріч військові князя Далмаційського, а напереріз основній армії під проводом Стена. Воєводи самозваного імператора зрозуміли, що їхній хитрий маневр розгадано, і постали перед нелегким вибором: або повернутися назад до Златовара (що було ганебно), або продовжити похід і стати до бою з об’єднаними силами супротивника (що було нерозумно), або нав’язати битву Стенові ще до того, як він зустрінеться з південцями (що за сприятливих обставин давало непогані шанси на успіх). Очільник війська, старший син Чеслава і, за іронією долі, тезко Стенового батька, двадцятисемирічний княжич Всевлад Вишиградський обрав останнє і відрядив кур’єрів за підмогою.
З огляду на нові обставини, Стен також змінив свої плани. Після короткої наради з союзниками-князями та їхніми воєводами він наказав армії повернути на північний схід, до Інсгвара, щоб зайняти цей стратеґічно важливий пункт і здобути додаткову перевагу над ворогом. А Дражен Івашко обіцяв подбати про те, щоб жоден з кур’єрів не дістався до місць розташування резервних військ.
Князь Антал Інсгварський не був прибічником Чеслава, але водночас він не підтримував і князів, що виступили проти самозваного імператора. Як найвпливовіший князь Південного Немету, Антал мав намір скористатися цим протистоянням, щоб зміцнити свій вплив у реґіоні, а можливо, навіть створити власне королівство. Присутність на його землях численної армії прибічників єдності Імперії відчутно перешкоджало здійсненню цих честолюбних планів. А коли з’ясувалося, що з північного сходу на Інсгвар ідуть вірні Чеславу війська і майбутній бій під стінами міста з небажаної перспективи перетворюється на неминучу реальність, князь Антал зрозумів, що його комфортний нейтралітет закінчився і тепер він мусить обирати між двома учасниками протистояння. Впустивши до Інсгвара Стена та його союзників, він підтримає їх; а закривши перед ними ворота, тим самим стане на бік Чеслава. Городяни ж, здебільшого байдужі до князівських чвар і не дуже обізнані в тонкощах політики, твердо знали, що осада їм не потрібна, і вважали, що їхній князь цілком може дозволити війську ввійти до Інсгвара, зберігши при тім свій нейтралітет. В іншому разі вони ладні були зчинити бунт.
У цій ситуації князь Антал виказав ганебну легкодухість і, разом з дочкою, зятем, онуками та кількома наближеними, просто втік уночі з міста, переклавши тягар відповідальності за подальші події на плечі свого небожа та спадкоємця, тридцятирічного Предрага.
Прокинувшись на ранок повновладним господарем Інсгвара, Предраг недовго вагався. Безумовно, дядько підставив його, та разом з тим надав йому шанс зміцнити свої позиції, які останнім часом помітно ослабли. Предраг був зацікавлений у єдності Імперії з суто еґоїстичних міркувань: імперські закони передбачали успадкування князівського престолу за чоловічою лінією, а старий удівець Антал, котрий мав лише двадцятирічну дочку (всі його старші діти, серед яких було двоє синів, померли ще в дитинстві), вперто наполягав на тому, що за правом першорідності наступним князем має стати його малий онук. Послаблення центральної влади давало Анталові можливість обійти закон і затвердити через Земельний Сейм новий порядок успадкування.
Тому Предраг, тимчасово ставши на чолі князівства, вирішив покінчити з нейтралітетом Інсгвара і підтримати ті сили, що виступали за збереження єдиної держави західних слованів. Він зустрів Стена та його союзників, як своїх найкращих друзів, пообіцяв їм максимальне сприяння в підготовці до битви і запропонував високим гостям замешкати в князівському замку. Цю ввічливу пропозицію Стен так само ввічливо відхилив під тим приводом, що замок усе ж є особистою власністю князя Антала, який не забажав мати з ним справу. Решта князів визнали слушність його позиції, тому вирішили скористатися гостинністю найповажніших громадян міста.