Вона забралася з ногами на ліжко й лягла на подушки, зазивно дивлячись на нього. Кейт негайно приєднався до неї, вони міцно обнялись і поцілувалися.
— Я хочу тебе, Кейте, — прошептала Маріка. — Візьми мене… по-справжньому, по-чоловічому.
— Тобі може бути боляче, — попередив він, потираючись щокою об її щоку.
— Знаю… стерплю.
— Першого разу тобі може не сподобатися.
— Так, я чула. Мені казали. Але я… я вірю, що з тобою буде добре… А якщо ні, то не біда. Мені вже було добре з тобою… Просто будь зі мною ніжний, будь лагідний…
Кейт був з Марікою дуже ніжним, був з нею дуже лагідним. Їй таки стало боляче, вона навіть скрикнула. Та невдовзі він змусив її забути про цей швидкоплинний біль, який безслідно розчинився в бурхливому вирі насолоди. Весь світ довкола Маріки ніби зник, поринув у небуття, і залишилися тільки вони з Кейтом — а також пристрасть, що сповнювала кожну часточку їхнього єства.
Маріка знову почала скрикувати — вже не від болю, а від безмежного захвату. І насамкінець, коли її цілком поглинула хвиля нечуваного щастя, лише відсутність сил завадила їй закричати на повен голос…
Потім вони довго лежали, обійнявшись. Маріка горнулася до його грудей, а Кейт, зарившись лицем у її розкішне золотаве волосся, думав про те, що задля таких миттєвостей варто ризикнути життям. За останні десять років він пізнав багатьох дівчат, зокрема й власну сестру, але з жодною з них йому не було так добре. І річ не в тому, що Маріка була якоюсь особливою в ліжку, адже кожна жінка по-своєму особлива та неповторна. Просто Кейт любив її, любив щиро й самовіддано, без будь-яких сумнівів і застережень, любив дужче, ніж навіть самого себе. А справжня любов перетворює близькість на священне таїнство…
Нарешті Маріка підняла до нього своє обличчя. Її очі сяяли, як дві зорі.
— Ах, Кейте! З тобою мені так… так… — вона не змогла знайти належного слова. — Це найкраща ніч у моєму житті.
— У моєму також, — відповів він, ніжно поцілувавши її. — Я щасливий, Маріко, і ні про що не шкодую. Хай навіть завтра я помру…
Зненацька Маріка відкинулась на подушку й тихенько розсміялася.
— Кейте, любий, коханий, пробач. Не турбуйся, мій брат не стане вбивати тебе.
— Тобто, — промовив він, нітрохи не образившись, а почуваючи лише величезну полегкість, — ти розіграла мене?
— Аж ніяк. Це був не розіграш, а перевірка. Я хотіла знати, чи справді ти кохаєш мене.
— Ти говорила, що не жартуєш…
Вона серйозно подивилася на нього.
— І я не жартувала. Тільки тобі йшлося не про життя чи смерть, а про життя зі мною чи без мене. Якби ти відмовився, я б не пішла за тебе. — Маріка мерзлякувато пощулилася на одну цю думку. — Я б відпустила тебе до Джейн, ми б вигадали якусь переконливу історію… Але ти витримав перевірку, ти довів своє кохання до мене. Ну, і я також довела, що кохаю тебе, бо віддалася тобі до весілля.
— А ми точно одружимося? Твій брат поступиться?
— Він уже поступився. Старшини нашого роду вирішили, що мій шлюб з тобою принесе користь усім Конорам. А Стен погодився з ними.
Кейт відчув, як на радощах його серце буквально застрибало в грудях.
— Правда?
— Чесне слово. Це вже вирішено остаточно. Тож усе гаразд… Ну, хіба що завтра Стен відлупцює тебе, що переспав зі мною до весілля. — Маріка лукаво всміхнулася. — Але не бійся, він тебе не скалічить. Просто надає по шиї.
Він знову пригорнув її до себе.
— Ну й нехай надає. Я це заслужив… Головне — ми будемо разом. Завжди, все життя.
— Так, любий. І ніщо нас не розлучить. Ніхто не встане між нами… — Тут вона замовкла, ніби про щось згадавши. А після деяких вагань збентежено додала: — Знаєш, я з Алісою…
— Знаю, — швидко урвав її Кейт. — Джейн розповідала. Але для мене не має значення, що було в минулому.
Маріка зітхнула:
— Не все так просто, Кейте. Це не в минулому, я й зараз люблю Алісу. А вона любить мене.
— І що ж тепер буде? — розгублено запитав він.
— Нічого страшного, — відповіла Маріка з усією переконливістю, на яку була здатна. — Зовсім нічого. Це не завадить нашому коханню. Адже Аліса дівчина, моя подруга. А ти чоловік — єдиний чоловік, якого я кохатиму. Ти мій чоловік. Батько наших майбутніх дітей… І годі про це, Кейте, дорогенький. Досить розмов. Я хочу знову любитися з тобою.
Змирившись із неминучим, Кейт став укривати поцілунками її чарівне тіло, яке відтепер належало йому. Та, на жаль, не лише йому одному.
Що ж, у реальному житті щастя ніколи не буває повним…
Битва під Інсгваром відбулася на восьмий день після прибуття до міста армії противників узурпатора. Вірне Чеславу військо підійшло до Інсгвара вже через чотири дні, проте Стен, усупереч порадам більшості воєвод і наполяганням князів-союзників, не повів їх негайно в бій, а вирішив зачекати ще кілька днів. Він знав, що ніякої підмоги не буде, тому міг спокійно зволікати час без остраху втратити перевагу і заробляв додаткові очки на свою користь, вдаючи з себе не просто поборника єдності Імперії, а ще й щирого миротворця. Всі ці три дні Стен пропонував командуванню імперської армії умови почесної капітуляції, але всі його пропозиції було рішуче відкинуто головним очільником війська, сином Чеслава, княжичем Вишиградським (він уперто називав себе князем, бо вважав свого батька законним імператором).
І ось, на світанку восьмого дня, Стен наказав дати сиґнал до виступу. Обидві армії зійшлися на рівнині лише за дві милі на північ від фортечних мурів Інсгвара.
Битву було виграно ще до її початку — і зовсім не тому, що сили супротивників були нерівні. Перемога чи поразка визначається не лише кількістю вершників та піхотинців, їхнім вишколом і злагодженістю дій, якістю озброєння та бойовим духом війська. Також багато залежить і від командування, від його вміння правильно обрати тактику бою, здатністю контролювати ситуацію, ухвалювати швидкі та правильні рішення.
Не можна сказати, що в армії Чеслава були бездарні воєводи. Навпаки, вони дуже грамотно вели битву, і якби на Стеновім місці був хтось інший, то ще невідомо, кому б цього дня посміхнулася фортуна. Проте на чолі противників Чеслава стояв князь-чаклун, який, завдяки присутності в лавах ворожого війська шпигунів-Конорів, знав про всі його маневри і з випередженням реаґував на будь-які, навіть найнесподіваніші ходи. А завдяки іншим Конорам, що займали командні пости або були радниками командирів у його власній армії, Стен міг керувати битвою відразу на всіх ділянках, і його військо діяло, ніби один злагоджений механізм.
Крім того, за кілька годин до початку битви з Інсгвара виступили два великі загони, під покровом ночі й під прикриттям все тих же Конорів непомітно обійшли з заходу та сходу табір супротивника і причаїлися в очікуванні умовного знаку. У самий розпал бою Стен дав цей знак — і обидва засадні полки одночасно вдарили в тил ворога з північного заходу та північного сходу.
Битва закінчилася ще до півдня. Супротивника було розбито вщент, син Чеслава загинув, також загинув один князь з-поміж прибічників узурпатора, а ще двоє князів та п’ятеро княжих синів потрапили до полону. Ані сам Стен, ані його союзники-князі не постраждали. І взагалі, втрати серед переможців виявилися такими незначними, що дехто поквапився пояснити це втручанням Небес. Усе місто блискавично облетіла чутка, що буцім сама Свята Ілона допомагала в бою воїнам свого сина. І багато хто в це вірив, особливо серед простолюду.
А втім, якраз у цьому не було нічого дивного. Якщо для мешканців Галосагу княгиня Ілона була передовсім святою заступницею, що ціною свого життя зупинила вторгнення жорстоких друїдів, то в Південному Неметі, як і в решті земель Західного Краю, на драматичні події дев’ятирічної давнини дивилися трохи інакше, надаючи найбільше значення самому фактові знищення ворожого флоту. Тут Ілону вважали войовничою святою і сприймали її смерть не як траґедію, а просто як перехід від земного життя до небесного. Тому місцеві мешканці вважали цілком природним, що Свята Ілона посприяла своєму синові, позаяк правда була на його боці. Так само думало чимало простих воїнів — і не лише з армії переможців, а і з табору переможених. Стен на власні вуха чув, як деякі бранці на всі лади проклинали своє начальство, включно з самозваним імператором та його прибічниками-князями, за те, що вони мали дурість виступити проти сина святої.
Повертаючись на чолі переможного війська в Інсгвар, Стен мав похмурий і спустошений вигляд. Його соратники пояснювали це втомою від величезного нервового напруження, що його зазнає кожен головнокомандувач, який несе всю повноту відповідальності за наслідки своїх рішень. Але причина була не лише в цьому. Ще Стена пригнічувала думка, що сьогодні словани вбивали свої співвітчизників — а все через те, що їхні князі не можуть мирно поділити між собою владу. Перед битвою і в бою він намагався не думати про це, йому не можна було сумніватися в своїй правоті, бо невпевненість командира згубна для його підлеглих. Зате зараз Стена поймали болісні сумніви. Він переконував себе, що пролита сьогодні мала кров дозволить уникнути великої крові в майбутньому, проте це слугувало йому слабкою втіхою. На відміну від тієї великої крові, яка існувала лише в похмурих проґнозах, мала кров, що пролилася сьогодні, була справдешня, вона пролилася за його наказом…
Зі здобутою перемогою Стенові клопоти на сьогодні не закінчилися. Передовсім він віддав необхідні розпорядження щодо поранених — і своїх, і ворожих; наказав сформувати похоронні команди і домовитися з інсгварськими урядниками про місце та порядок поховання загиблих; а також призначив відповідальних за утримання бранців — це доручення він дав найдовіренішим зі своїх помічників, бо не хотів допустити ніякого знущання над переможеними. Ну й, зрозуміло, слід було забезпечити дармовою випивкою вояків, що проливали за нього свою кров.
Потім довелося залагодити ще низку дрібних, але невідкладних справ, і так могло б тривати аж до самої ночі, якби о шостій вечора Предраг, що тепер почувався справжнім господарем Інсгвара, не скликав усіх воєначальників на урочистий бенкет, улаштований ним на честь перемоги. Отож, на превелике Стенове полегшення, решту справ було відкладено на завтра.