* * *
Багато років тому жив собі в Цухнові один чоловік на ім'я Мендель Зинґер. Був то побожний, богобоязкий і звичайний, цілком буденний єврей. Справував він скромний вчительський фах. У своєму домі, що складався з самої лише великої кухні, він передавав дітям знання Біблії. Учив сумлінно й ревно, і без якогось особливого успіху. Сотні тисяч перед ним жили й викладали, як і він.
Непримітним, як і все його єство, було бліде лице. Довга борода звичайнісінького чорного кольору облямовувала його з усіх боків. Рот ховався у вусах. Очі були великі, чорні, повільні й напівприкриті важкими повіками. На голові сидів тяжкий картуз із чорного репсу, тканини, з якої іноді роблять немодні дешеві краватки. Тіло було вдягнене в напівдовгий, звичний для цих країв єврейський кафтан, його поли тріпотіли, коли Мендель Зинґер біг завулком, твердо і розмірено, наче крила, вдарялися вони об халяви високих кирзових чобіт.
Здавалося, у Зинґера мало часу, зате самі пильні справи. Звісно, його життя було незмінно важке, а часом навіть ставало відвертою мукою. Він мусив одягати й годувати жінку і трьох дітей. (Четвертою вона якраз ходила вагітна.) Господь обдарував його стегна плодючістю, серце — байдужістю, а руки — вбогістю. Вони не мали золота, аби його важити, ані банкнот, щоби їх рахувати. І все одно його життя постійно собі текло, як маленький жалюгідний струмочок у злиденних берегах. Щоранку Мендель дякував Господеві за сон, за пробудження і за день, що розвиднявся. Коли сонце сідало, він іще раз молився. А коли засвічувалися перші зорі, молився втретє. Перед тим як укластися спати, він утомленими, але ревними вустами шепотів поквапну молитву. Його сон не знав сновидінь. Його сумління було чисте. Душа його була непорочна. Він не мав про що шкодувати, і не було нічого, чого він жадав би. Він любив свою жінку й обожнював її плоть. Зі здоровим завзяттям він швидко поглинав їжу. Двох своїх синів, Йону і Шемар'ю, він лупцював за непослух. Зате наймолодшеньку донечку Міріям часто пестив. У неї було його чорне волосся і його чорні, повільні й лагідні очі. Її тіло було ніжне, а суглоби тендітні. Юна ґазель.
Дванадцятьом шестирічним учням він викладав читання і вивчення напам'ять Біблії. Кожен із цих дванадцятьох приносив йому щоп'ятниці по двадцять копійок. То був єдиний прибуток Менделя Зинґера. Йому було лише тридцять років. Та його сподівання заробляти більше були мізерні, можливо, їх узагалі й не було. Підростаючи, учні переходили до інших, мудріших учителів. Життя з року в рік дорожчало. Врожаї падали і падали. Морква меншала, яйця порожніли, картопля мерзла, юшка водянистішала, коропи маліли, а щуки коротшали, качки миршавішали, гуси твердішали, а кури нікчемнішали.
Тож лунали нарікання Дебори, дружини Менделя Зинґера. Вона була жінка, і часом у неї вселявся дідько. Вона зизила на майно багатших і заздрила прибуткам купців. Надто малий був Мендель Зинґер у її очах. Вона докоряла йому дітьми, вагітністю, здорожчанням, мізерними зарібками, а часом навіть паскудною погодою. Щоп'ятниці вона шурувала підлогу, аж та жовтіла, як шафран. Її широкі плечі рівномірно здіймались і опадали, її міцні руки терли кожну дощину вздовж і впоперек, а її нігті залазили в усі шпарки і порожнини між дошками, вишкрібаючи звідти бруд, який потім до решти нищили хвилі, що лилися з відра. Мов та широка, велетенська і рухома гора, сунула вона голою, пофарбованою в синє кімнатою. За дверима, надворі, вітрилися меблі, брунатне дерев'яне ліжко, лантухи зі соломою, чисто витесаний стіл, дві довгі вузькі лавиці, повздовжні дошки, прибиті до двох стоячих. Щойно за вікном починало смеркати, Дебора запалювала свічки в альпакових підсвічниках, затуляла обличчя долонями і молилася. Повертався додому чоловік у своєму сатиновому чорному одязі, підлога сяяла йому назустріч, жовта, наче розтоплене сонце, його лик світився ясніше, ніж звичайно, чорніше, ніж у будні, темніла борода. Він сідав, співав якусь пісеньку, тоді батьки і діти сьорбали гарячу юшку, всміхалися до тарілок і не мовили ані слова. В кімнаті здіймалося тепло. Воно струменіло з горщиків, тарелів, тіл. Дешеві свічки в альпакових підсвічниках не витримували, починали вгинатися. На цегляного кольору обрус скрапував, умить застигаючи, стеарин. Розчахували вікно, свічки бадьорилися і мирно догоряли назустріч власній кончині. Діти вкладалися на солом'яні лантухи коло печі, батьки ще сиділи й із заклопотаною врочистістю вдивлялися в останні сині пломінці, що ламано вихоплювалися із заглибин свічників, щоби за мить м'якими хвильками повернутися, мов водограй вогню. Стеарин шкварчав, тоненькі сині ниточки кіптяви снувалися від звуглілих решток ґнота догори, до стелі. «Ах!» — зітхала жінка. «Не зітхай!» — застерігав її Мендель Зинґер. Вони мовчали. «Ходім спати, Деборо!» — велів він. І вони мурмотіли молитву на сон грядущий.
Ось так наприкінці кожного тижня починався шабат, мовчанням, свічками і співом. А за двадцять чотири години він розчинявся в ночі, що приводила сіру вервечку буднів, низку клопотів. Одного спекотного дня пізнього літа, коло четвертої пополудні, Дебора розродилася. Її перші крики вп'ялися в монотонний спів дванадцятьох учнів. Усі порозходилися додому. Почалися сім днів вакацій. У Менделя з'явилася нова дитина, четверта, хлопчик. Через вісім днів йому зробили обрізання і нарекли Менухимом.
У Менухима не було колиски. Він висів посеред кімнати, в кошику з плетеної вербової лози, прикріпленому чотирма шнурками до гака на плафоні, мов люстра. Час від часу Мендель Зинґер легким, не позбавленим любові пальцем штовхав підвішений кошик, і він одразу починав хитатися. Іноді цей рух заспокоював немовля. Та іноді нічого не помагав проти його охоти скиглити і верещати. Менухимів голос лящав понад священними реченнями Біблії. Дебора ставала на ослінчик і знімала немовля. Біла, набрякла і колосальна випиналася її грудь із розіпненої сорочки і владно притягала погляди хлопців. Здавалося, Дебору смокчуть усі присутні. Її обступали трійко власних дітей, ревниво і хтиво. Западала тиша. Було чути цмокання немовляти.
Дні розтягалися в тижні, тижні розросталися місяцями, з дванадцяти місяців зробився рік. Менухим усе ще пив материне молоко, рідке, прозоре молоко. Вона не могла його відняти. На тринадцятому місяці життя він почав корчити гримаси і стогнати, як звір, гарячково дихати і хрипіти, як ніколи доти. Велика голова важко, мов гарбуз, теліпалася на тонесенькій шийці. Широке чоло морщилося вздовж і впоперек, як зіжмаканий пергамент. Ніжки були криві й безживні, як два дерев'яних луки. Нужденні руці тремтіли й дриґалися. Його рот белькотів сміховинні звуки. Коли в нього починався напад, його витягали з колиски і добряче трусили, поки його лице синіло, а дихання майже зупинялося. Тоді він потроху оговтувався. На його жалюгідні груди накладали запарений чай (у багатьох торбинках), а тонесеньку шийку обв'язували підбілом. «То нічого, — казав батько, — це він просто росте!» «Сини вдаються у вуйків. Мій брат п'ять років таке мав!» — казала мати. «Переросте!» — казали всі решта. Аж одного дня в місті вибухла віспа, установи приписали щеплення, а лікарі проникли в єврейські доми. Дехто поховався. Та Мендель Зинґер, праведник, не втікав перед жодною Божою карою. На щеплення він дивився спокійно.
Був спекотний сонячний передполудень, коли комісія проходила Менделевим завулком. Останнім у ряду єврейських будинків був Менделів. У супроводі поліцая, що ніс на руці велику книгу, йшов доктор Солтисюк, зі своїми довгими білявими вусами на засмаглому лиці, пенсне в золотій оправі на червоному носі, в ядучо жовтих шкіряних гамашах і — через спеку — сурдуті, недбало накиненому поверх синьої косоворотки, так що рукави виглядали, як пара рук, так само, здавалося, готових братися до щеплення: отак-то входив доктор Солтисюк у єврейський завулок. Назустріч йому вже летіли причитання жінок і вереск дітей, яким не вдалося сховатися. Поліцай видобував жінок і дітей із глибоких льохів і високих горищ, із малесеньких комірчин і величезних кошів. Сонце пражило, доктор прів. Не більше і не менше, як ста сімдесяти шести євреям мав він зробити щеплення. За кожного, що втік чи був недосяжний, він у душі дякував Господу. Підійшовши до четвертої маленької, помальованої в синє халупи, він дав поліцаєві знак не шукати аж надто ревно. Що далі йшов доктор, то більше наростав лемент. Він віявся в такт його крокам. Завивання тих, хто ще боявся, зливалося з прокльонами вже щеплених. Утомлений і остаточно збитий із пантелику, він із важким стогоном опустився на лаву в Менделевій хаті й попросив склянку води. Його погляд упав на маленького Менухима, він підняв калічку і сказав: «Він буде епілептиком». Страх влився в батьківське серце. «У всіх дітей бувають корчі», — заперечила мати. «Це не те, — присудив лікар. — Але мені, може, й вдалося би його вилікувати. Він має життя в очах».
Він тут-таки хотів забрати малечу до лікарні. І Дебора вже була готова. Але Мендель відказав: «Тихо будь, Деборо! Жоден доктор не може його вилікувати, якщо не буде на те Божої волі. Чи ж він має виростати серед руських дітей? Не чути священного слова? Пити молоко та їсти м'ясо і курей, смажених на маслі, як їх подають у шпиталі? Ми бідні, але Менухимової душі я не продам тільки за те, що одужання може бути безкоштовне. В чужих шпиталях не видужаєш». Мов герой, простягнув Мендель свою кощаву білу руку для щеплення. Але Менухима не віддав. Він постановив виблагати для свого наймолодшенького Божу поміч і постити двічі на тиждень, у понеділок і четвер. Дебора ж вирішила піти на прощу на цвинтар і благати в праху предків, щоби вступилися за неї у Всевишнього. Тож Менухим одужає і не стане епілептиком.
Проте від години щеплення над домом Менделя Зинґера навис страх, мов чудовисько, і жура пронизала його серце, як невпинний, гарячий і дошкульний вітер. Дебора здобула право зітхати, і чоловік не докоряв їй. Довше, ніж звичайно, затуляла вона, молячись, обличчя руками, так ніби творила власні ночі, щоби схоронити в них свої страхи, і власну темряву, щоби водночас знайти в ній розраду. Бо вона вірила, як сказано в Писанні, в те, що Господнє світло засяє в темряві, і Його милість освітить чорноту. Але Менухимові напади не минали. Старші діти росли і росли, їхнє здоров'я злісно відлунювало, наче ворог хворого Менухима, в материних вухах. Здавалося, ніби здорові діти черпають сили з його чахнення, і Дебора ненавиділа їхній галас, їхні рум'яні щоки, їхні стрункі руки-ноги. Вона йшла на прощу до цвинтаря крізь спеку і дощ. Вона билася головою об замшілі пісковики, що проростали з праху її прабатьків і праматерів. Вона волала до мертвих, і їй здавалося, ніби вона чує їхні німі, втішні відповіді. Дорогою назад вона тремтіла від надії застати сина вже здоровим. Вона занедбала службу біля плити, юшка збігала, глиняні глечики билися, ринки ржавіли, склянки із зеленавим відблиском лунко тріскали, циліндр нафтової лампи темнів від кіптяви, ґніт, догораючи, обертався жалюгідною грудкою, бруд численних підошов і багатьох тижнів укривав дошки підлоги, смалець у горшках топився, ґудзики із сухим шелестом опадали з дитячих сорочок, мов листя на зиму.
Одного дня, за тиждень до високих свят (літо обернулося дощем, а дощ збирався стати снігом), Дебора спакувала кошика із сином, накрила його вовняними коцами, поклала на фіру візника Самешкіна і вирушила до Ключиська, де жив ребе. Сидіння просто собі лежало, нічим не прикріплене, на соломі та зсувалося при кожному русі. Дебора стримувала його тільки вагою власного тіла, а воно було, як живе, йому, бач, стрибати кортіло. Вузьку звивисту дорогу вкривало срібно-сіре болото, в якому загрузали високі чоботи перехожих і колеса фіри до половини. Дощ обсновував поля, дробив дим над поодинокими хатинками, з безкінечно покірною терплячістю розмелював усе тверде, на що падав: вапняк, який там і сям білим зубом проростав із чорної землі, поскладані верствами запашні дошки перед входом до тартака, Деборину хустку і вовняні коци, під якими лежав захований Менухим. На нього ж не сміло впасти ані краплиночки. Дебора обрахувала, що їхати залишалося ще чотири години; якщо дощ не вщухне, доведеться зупинятися перед притулком, висушити коци, напитися чаю і з'їсти взяті із собою, також уже розмоклі, макові кренделі. Це може коштувати п'ять копійок, п'ять копійок, якими не можна легковажити. Господь був ласкавий, дощ ущух. Над квапливими клаптями хмар забіліло розтоплене сонце, ледве на годину; в новій, іще глибшій сутені воно остаточно кануло.
Чорна ніч уже отаборилася над Ключиськом, коли туди дісталася Дебора. Сюди вже з'їхалося чимало безпорадних людей, аби побачитися з ребе. Ключиськ складався з декількох тисяч низеньких, вкритих стріхами і ґонтою халуп, торговища завдовжки з кілометр, що, мов сухе озеро, було оточене будівлями. Вози і фіри, які тут стояли, нагадували загрузлі кістяки; до того ж, крихітні й безглузді, вони геть губилися в цій круглій широчіні. Розпряжені коні іржали коло фір, місячи потомленими, обважнілими копитами в'язке багно. Якісь поодинокі чоловіки блукали з колихкими жовтими ліхтарями крізь круглу ніч, щоби принести забуте накриття чи деренчливий посуд із запасом їжі. Прибульці розташувалися довкруги, в тисячі малих хаток. Вони спали на полицях коло ліжок господарів: хирляві, криві, паралітики, божевільні, ідіоти, слабі на серце, хворі на цукрицю, ті, що носили в тілі рака, чиї очі засліпило більмо, жінки з безплідними лонами, чоловіки, яким грозила в'язниця чи військова служба, дезертири, що молилися за вдалу втечу, ті, кому вже винесли смертний вирок лікарі, були тут зневажені людством, скривджені справедливістю на землі, зажурені, тужливі, голодні й ситі, шахраї і праведні, всі-всі-всі… Дебора зупинилася в чоловікової родини. Вона не спала. Цілісіньку ніч вона чувала при Менухимовому кошику в кутку, коло плити; темною була кімната, темно було в неї на серці. Вона вже не наважувалася звертатися до Бога, Він здавався їй надто високим, надто великим, надто далеким, безмежним за безконечними небесами, драбини з мільйонів молитов знадобилося б, щоби досягти бодай його краєчка. Вона шукала мертвих заступників, зверталася до батьків, до Менухимового діда, чиїм іменем назвали малого, а тоді до прабатьків єврейського народу Авраама, Ісаака та Якова, до праху Мойсеєвого, а насамкінець до праматерів. Де тільки можна було клопотати, тут-таки вже чулися її зітхання. Вона стукала до сотень могил, до сотень райських брам. Зі страху не потрапити назавтра до ребе, бо надто вже багато охочих, вона спершу молилася за щастя вчасно до нього проникнути, так ніби тоді синове одужання — то вже суща дрібничка. Нарешті крізь шпари в чорних віконницях вона побачила кілька кволих смужок світанку. Мерщій підхопилася. Запалила сухі соснові скіпки, що лежали на плиті, пошукала і знайшла горщик, принесла зі столу самовар, вкинула туди запалені скіпки, досипала вугілля, схопила посудину за обидва вушка, схилилась і роздмухала вогонь, аж вихопилися і затріщали коло лиця іскри. Здавалося, вона діє згідно з якимось таємним ритуалом. І незабаром уже булькотіла вода, незабаром кипів чай, родина встала, всі засіли за глиняний брунатний посуд і пили. Тоді Дебора вийняла з кошика сина. Він скиглив. Вона швидко обцілувала його скрізь, із несамовитою ніжністю, її вогкі губи цмокали на сірому обличчі, на тоненьких рученятах, кривеньких ніжках, здутому животику малечі, здавалося, вона лупцює дитя своїми пестливими материнськими устами. А тоді вклала його, обмотала пакунок петлею і повісила собі на шию, щоби звільнити руки. Вона хотіла проштовхатися крізь юрбу перед дверима рабі.
Із пронизливим завиванням кинулася вона в натовп чекальників, лютими кулаками розштовхала слабих, ніхто не зміг її затримати. Хто би тільки, поцілений і віджбурений її рукою, обертався, щоб відштовхнути її, — всі були засліплені пекучим болем у лиці, її розтуленим червоним ротом, із якого, здавалося, пашить спопеляючий подих, кришталевим сяйвом великих сльозин, що котилися з очей, щоками, що палали яскраво-червоним вогнем, набряклими синіми жилами на витягнутій шиї, в яких накопичувалися, перш ніж вирватися, крики. Смолоскипом влетіла Дебора. Суцільним пронизливим вереском, за яким завалилася жаска тиша всього вимерлого світу, гепнулася Дебора перед нарешті здобутими дверима ребе, затиснувши в простягненій правиці клямку. Лівицею вона затарабанила в брунатне дерево. Менухим волочився на підлозі перед нею.
Хтось відчинив двері. Ребе стояв коло вікна, він був обернений спиною, тоненька чорна риска. Раптом він повернувся. Вона застигла на порозі, обома руками простягала йому сина, як складають офіри. Вона угледіла якийсь відблиск на блідому ликові цього чоловіка, що цілком зливався з білою бородою. Вона постановила зазирнути святому у вічі, щоби пересвідчитися, що в ньому справді живе ласка Всемогутнього. Але тепер, коли вона стояла тут, озеро сліз накотилося їй на очі, і вона бачила чоловіка за білою хвилею з води та солі. Він підвів руку, їй здалося, що вона розгледіла два кощавих пальці, інструменти благословення. Та дуже близько розчула вона голос ребе, хоча він тільки прошепотів:
«Менухим, Менделів син, одужає. Небагато буде рівних йому в Ізраїлі. Біль зробить його мудрим, потворність добрим, гіркота лагідним, а недуга сильним. Його очі будуть широкі та глибокі, його вуха ясні й повні відгомону. Його уста мовчатимуть, але коли відкриються, віщуватимуть лише добро. Не бійся і йди додому!»
«Коли, коли, коли він одужає?» — прошепотіла Дебора.
«Через багато літ, — сказав ребе, — але не випитуй далі, в мене нема часу, і я вже нічого більше не знаю. Не покидай свого сина, навіть коли він буде тобі важким тягарем, не віддавай його нікому, він вийшов із тебе, як і здорові діти. А тепер іди!»
За дверима перед нею розступилися. Її щоки були бліді, очі сухі, уста ледь розтулені, ніби дихали легкою надією. Із благістю в серці повернулася вона домів.
Повернувшись, Дебора застала чоловіка коло плити. Він неохоче порався коло вогню, горщика, дерев'яних ложок. Його проста натура була скерована на прості земні речі й не зносила див у ділянці очей. Він підсміювався із жінчиної віри в ребе. Його невибаглива побожність не потребувала посередницької сили між Богом і людьми. «Менухим одужає, але це потриває довго!» — із цими словами Дебора увійшла в дім. «Це потриває довго!» — лихою луною озвався Мендель. Зітхнувши, Дебора знову підвісила кошик до плафона. Троє старших дітей вернулися знадвору. Вони налетіли на кошик, за яким устигли стужитися за ті кілька днів, і щосили його розхитали. Мендель Зинґер двома руками вхопив синів, Йону і Шемар'ю. Міріям, дівчинка, втекла до матері. Мендель накрутив хлопцям вуха. Вони завили. Він зняв пояс і помахав ним у повітрі. Так ніби шкіра належала його тілу, ніби була природним продовженням його руки, відчував Мендель Зинґер кожен лункий удар, що спадав на спини синів. Якийсь моторошний гул вибухнув у його голові. Застережні крики жінки тонули в його власному галасі, розчинялися там без жодного значення. Це було так, як лити склянками воду на розбушоване море. Він уже не відчував, де стоїть. Вимахував метким, ляскотливим паском, уціляв у стіни, стіл, лави і не знав, які удари тішать його більше: схиблені чи влучні. Нарешті настінний годинник пробив третю, годину, коли по обіді збиралися учні. З порожнім шлунком — бо нічого не їв — та ще здушеним від люті горлом Мендель заходився зачитувати з Біблії слово за словом, речення за реченням. Ясний хор дитячих голосів повторював усе слово в слово, речення в речення, враження було таке, ніби Біблію вибивають багато дзвонів. Мов дзвони, розхитувались і тулуби учнів, узад-вперед, а над головами майже в тому самому ритмі хитався Менухимів кошик. Сьогодні на уроці були Менделеві сини. Батьків гнів ущух, охолов, згас, бо в цьому дзвінкому декламуванні вони випереджали інших. Щоби випробувати їх, він вийшов із кімнати. Хор дітей звучав далі, перед вели голоси його синів. Він міг на них покластися.
Йона, старший, був сильний, як ведмідь, Шемар'я, молодший, хитрий, наче лис. Тяжко й вайлувато ступаючи, ішов Йона життям, зі схиленою головою, звішеними руками, пухкими щоками, вічним голодом, кучерявим волоссям, що дуже випиналося з-під облямівки його кашкета. Тишком і мало не скрадаючись, із гострим профілем, завжди метикуватими ясними очима, тонкими руками, схованими в кишені кистями, йшов за ним його брат Шемар'я. Ніколи між ними не бувало суперечки, надто далекими були вони, поділеними їхні цісарства і володіння, вони уклали союз. Із бляшанок, сірникових коробок, черепків, рогів, із вербової лози Шемар'я робив чудові речі. Йона міг би все це здмухнути і знищити своїм могутнім диханням. Та він чудувався тендітною вправністю брата. Його маленькі чорні очка блищали, як іскорки, між щік, допитливо й радісно.
Через декілька днів після повернення Дебора вирішила, що настав час зняти Менухимів кошик із плафона. Не без урочистости передала вона малого старшим дітям. «Тепер ви поведете його на прогулянку! — сказала Дебора. — Коли він утомиться, понесете його. Боронь Боже, не впустіть! Святий чоловік сказав, що він одужає. Не робіть йому боляче». Відтепер почалася дитяча мука.
Вони волочили Менухима за собою містом, як нещастя, вони полишали його, кидали. Вони важко зносили кпини ровесників, що бігли за ними, коли вони виводили Менухима на прогулянку. Малого доводилося тримати двом. Він не переставляв ноги, як людина. Він теліпав ногами, мов двома тріснутими обручами, зупинявся, опадав. Зрештою, Йона і Шемар'я його десь покидали. Вони клали його в куток, у якийсь міх. Там він бавився псячим лайном, кінськими яблуками, галькою. Він пожирав усе. Він зішкрябував зі стін вапно і напихав собі його повен рот, а тоді заходився кашлем і синів на виду. Шматком багна лежав він десь у закапелку. Іноді він заходився плачем. Хлопці посилали до нього Міріям, щоби та його потішила. Ніжно, грайливо, на стрибучих тонких ніжках, із огидною і ненависною нехіттю, наближалася вона до свого жалюгідного брата. Ніжність, із якою вона гладила його попелясто-сіре, поморщене личко, мала в собі щось убивче. Вона сторожко роззиралася, вправо-вліво, а тоді щипала брата за стегно. Він вищав, сусіди визирали з вікон. Вона робила на лиці плаксиву гримасу. Всі їй співчували і розпитували.
Одного дня, влітку, коли йшов дощ, діти виволокли Менухима з хати і запхали його в бодню, де вже з пів року збиралася дощівка, плавали хробаки, рештки овочів і вкривалися цвіллю хлібні шкоринки. Вони тримали його за криві ніжки і добрий десяток разів занурювали його широку, сіру голову під воду, в радісному і жаскому передчутті, що тримають мерця. Але Менухим жив. Він рохкав, випльовував воду, хробаків, зацвілий хліб, рештки овочів і жив. І нічого йому не було. І тоді діти мовчки і сповнені жаху занесли його назад до хати. Великий жах перед мізинцем Божим, що оце щойно легесенько похитався, охопив двох хлопців і дівчинку. Цілий день вони не говорили між собою. Їхні язики лежали прив'язані до піднебінь, їхні уста розтулялися, аби виліпити слово, але жоден звук не виникав у їхніх горлянках. Дощ перестав, засяяло сонце, потічки жваво дзюркотіли вздовж вулиць. Саме час запускати паперові кораблики і дивитися, як вони пливуть до канави. Нічого подібного. Діти окопалися вдома, як пси. Ще весь пополудень прочекали вони на смерть Менухима. А Менухим узяв і не вмер.
Менухим не вмер, він жив, цей могутній каліка. Відтоді лоно Дебори пересохло і стало безплідним. Менухим був останнім, звироднілим плодом її плоті, здавалося, її лоно відмовляється породжувати ще більше лиха. Мимохідь вона обіймала чоловіка. Ці моменти були короткі, як блискавки, сухі блискавки на далекому літньому обрії. Довгими, жорстокими і безсонними були Деборині ночі. Стіна з холодного скла відділяла її від чоловіка. Її груди зів'яли, тіло набрякло, так ніби на глум із її безпліддя, стегна обважніли, а ноги налилися свинцем.
Одного ранку, влітку, вона прокинулася раніше за Менделя. Цвірінькання горобця на підвіконні збудило її. У вухах іще лунав його щебіт спогадом про омріяне щастя, мов голос сонячного променя. Ранній теплий світанок пробився крізь пори і тріщини дерев'яних віконниць, і хоча обриси меблів іще губилися в сутінках ночі, Деборині очі вже були ясні, думка тверда, а серце холодне. Вона метнула погляд на сплячого чоловіка і виявила перші сиві волосинки в його чорній бороді. Він прокашлявся уві сні. Захропів. Мерщій шаснула вона до сліпого дзеркала. Холодними, складеними гребенем пальцями провела по своєму поріділому волоссі, витягуючи волосинку за волосинкою і шукаючи сивини. Їй здалося, що вона знайшла одну-єдину, схопила її міцними лещатами з двох пальців і висмикнула. А тоді розстібнула перед дзеркалом сорочку. Побачила свої обвислі груди, підняла їх, впустила, погладила порожнє і все одно випукле тіло, побачила сині, розгалужені жиляки на стегнах і вирішила знову лягти в ліжко. Вона обернулась, і її погляд злякано натрапив на розплющене чоловікове око. «Що ти дивишся?» — скрикнула вона. Він не відповів. Здавалося, розплющене око належить не йому, бо сам він іще спав. Незалежно від нього воно розплющилося. Самочинно зацікавилося. Білок ока здавався білішим, ніж звичайно. Зіниця була крихітна. Це око нагадало Деборі замерзле озеро з чорною цяткою посередині. Воно не могло бути розплющене навіть хвилину, але Деборі ця хвилина здалася десятиліттям. Менделеве око знову заплющилося. Він і далі спокійно дихав, він спав, без сумніву. Далеке тьохкання мільйонів жайворів здійнялося надворі, над домом, під небом. Уже грядуща спека молодого дня вдиралася в ранкове затемнення кімнати. Незабаром годинник мав пробити шосту, годину, коли Мендель уставав. Дебора не ворушилася. Вона застигла, де стояла, коли знову обернулася до ліжка, із дзеркалом за спиною. Ніколи вона не дослухалась отак стоячи, без мети, без потреби, без зацікавлення, без охоти. Вона не чекала нічого. Але їй здавалося, що їй слід чекати чогось особливого. Всі її змисли були чуйні, як ніколи, до того ж пробудилося кілька нових, незнаних, для підтримки старих. Вона бачила, чула, відчувала тисячократно. А нічого не діялося. Тільки вибухнув літній ранок, тільки жайворонки витьохкували в недосяжній далечині, тільки сонячне проміння гарячою потугою вдиралося крізь тріщини віконниць, і широкі тіні меблів тоншали і тоншали, і годинник цокав і вже налаштувався вибити шість ударів, і чоловік дихав. Безгучно лежали в кутку діти, коло плити, видні Деборі, але далекі, наче в іншому просторі. Нічогісінько не діялося. А попри те, здавалося, прагнуло діятися безконечно багато що. Годинник почав бити, як спасіння, Мендель Зинґер збудився, сів у ліжку і здивовано витріщився на жінку. «А чого ти не в ліжку?» — спитав він і протер очі. Прокашлявся і сплюнув. Нічогісінько в його словах і в його поведінці не зраджувало, що його ліве око було розплющене й саме дивилося. Можливо, він нічого не пам'ятав, а може, Дебора помилилася.
Від цього дня припинилося пожадання між Менделем Зинґером і його жінкою. Наче двоє людей однакової статі, йшли вони спати, просипали ночі, прокидалися вранці. Вони соромилися одне одного й мовчали, як у перші дні шлюбу. Сором стояв на початку їхнього бажання, і на кінці їхнього бажання теж стояв сором.
А тоді вони подолали і його. Вони знову розмовляли, їхні очі вже не уникали одне одного, з однаковою швидкістю старіли їхні обличчя і тіла, мов обличчя і тіла близнюків. Літо було неквапне, дихавичне і скупе на дощі. Двері й вікна стояли порозчинювані. Діти рідко бували вдома. Надворі вони швидко росли, запліднені сонцем.
Навіть Менухим ріс. Його ноги, щоправда, й далі були криві, зате, без сумніву, подовшали. Витягся й тулуб. Несподівано, одного ранку, він видушив із себе нечуваний досі пронизливий зойк. А тоді затих. А за мить проказав виразно і зрозуміло: «Мама».
Дебора кинулася до нього, і з її очей, які вже довго були сухі, ринули сльози, гарячі, сильні, великі, солоні, болючі й солодкі. «Скажи: “Мама”!» — «Мама», — повторив малий. Іще з добрий десяток разів повторював він це слово. Сотні разів повторювала його Дебора. Недаремні були її благання. Менухим заговорив. І це одне-єдине слово виродка було величне, наче одкровення, могутнє, як грім, тепле, мов любов, милостиве, як небеса, безмежне, як земля, плідне, мов рілля, солодке, як найсолодший плід. Воно було більше, ніж здоров'я здорових дітей. Воно означало, що Менухим стане дужим і великим, мудрим і добрим, як пророкували слова благословення.
А втім, інші зрозумілі звуки так і не видобулися з Менухимового горла. Довгий час це одне-єдине слово, на яке він спромігся після такого жахливого мовчання, означало їжу і пиття, сон і любов, бажання і біль, небо і землю. І хоча він казав оце єдине слово з будь-якої нагоди, матері Деборі він здавався золотоустим, як проповідник, і красномовним, як той піїт. Вона розуміла кожне слово, що чаїлося в цьому одному. Вона занедбала старших дітей. Вона відвернулася від них. У неї був лише один син, єдиний син: Менухим.
Мабуть, для благословень треба більше часу, щоби вони здійснилися, ніж для проклять. Десять літ минуло, відколи Менухим промовив своє перше слово. Він і досі не вмів сказати жодного іншого.
Іноді, коли Дебора опинялася сама із хворим сином удома, вона зачиняла двері на засувку, сідала коло Менухима на підлогу й пильно дивилася малому в обличчя. Вона пригадувала той жахливий день улітку, коли до костелу під'їхала ґрафиня. Дебора бачить відкритий костельний портал. Золотий блиск тисяч свічок, різнобарвних, оточених сяйвом образів, трьох священиків у ризах, що стоять глибоко і далеко перед вівтарем, із чорними бородами та білими руками, що витають у повітрі, проникає в білу від сонця, запилюжену площу. Дебора на третьому місяці, Менухим уже ворушиться в її лоні, маленька, тендітна Міріям міцно стискає її за руку. Раптом зчиняється галас. Він заглушає навіть молитовний спів у костелі. Чути цокання кінських копит, здіймається хмара пороху, темно-синій екіпаж ґрафині зупиняється перед костелом. Селянські дітлахи вистрибують на радощах. Жебраки і жебрачки на сходах дибають назустріч колясці, щоби поцілувати ґрафині руку. Зненацька Міріям виривається. Не встигає Дебора озирнутися, як вона десь зникає. Дебора тремтить, її морозить посеред цієї спеки. Де ж Міріям? Вона питає кожну селянську дитину. Графиня висіла. Дебора підходить зовсім упритул до коляски. Фірман зі срібними ґудзиками на темно-синій лівреї сидить так високо, що йому видно все. «Ви не бачили, тут не пробігала маленька чорненька дівчинка?» — питає Дебора, задерши голову, засліплена блиском сонця і чоловіка в лівреї. Фірман показує лівицею в білій рукавичці в бік костелу. Ось туди забігла Міріям. Дебора якусь мить вагається, а тоді кидається в костел, у те золоте сяйво, в цю повню співу, в це гримотіння органа. При вході стоїть Міріям. Дебора хапає дитину, волочить її на площу, збігає гарячими, набіло розжареними сходами, втікає, як від пожежі. Вона хоче відлупцювати дитину, але боїться.
Вона мчить, тягнучи дитину за собою, в провулок. Тут трохи заспокоюється. «Не смій розповісти про це батькові, — хрипить вона. — Чуєш, Міріям?»
Від цього дня Дебора знає, що насувається лихо. Лихо носить вона в лоні. Вона знає і мовчить. Вона знову відсуває засув, у двері грюкають, прийшов Мендель.
Рано посивіла його борода. Рано зів'яли й обличчя, тіло і руки Дебори. Міцний і повільний, як ведмідь, найстарший син Йона, хитрий і меткий, наче лис, молодший Шемар'я, грайлива і бездумна, мов та ґазель, сестра їхня Міріям. Отак як вона прошмигувала крізь завулки, послана в різних справах, тоненька і струнка, мерехтлива тінь, смагляве лице, великі червоні уста, золотисто-жовта шаль, зав'язана під підборіддям двома тріпотливими крильми, і двійко старечих очей посеред смаглявої юні обличчя, отак впадала вона у вічі офіцерам із ґарнізону, засідаючи в їхніх безтурботних, ласих до утіх головах. Не один рушав їй іноді услід. Нічого іншого вона не сприймала в своїх переслідувачах, понад те, що ще могла впустити крізь зовнішні брами змислів: срібне дзеленчання і бряжчання шпор та зброї, леткі пахощі помади й мила для гоління, засліпливе сяяння золотих ґудзиків, срібних облямівок і криваво-червоних юхтових ременів. Того було мало, того виявилося досить. Відразу за зовнішньою брамою змислів у Міріям принишкла цікавість, сестра молодости, провісниця бажання. Охоплена солодкою і гарячою втечею втікала дівчинка від своїх переслідувачів. Ось тільки, щоби досхочу розсмакувати болісно-збудливу насолоду втечі, вона бігла багатьма завулками, на багато хвилин довше. Вона втікала довкільними шляхами. Лише для того, щоби мати змогу знову втікати, виходила Міріям частіше, ніж було потрібно, з дому. На рогах вулиць вона зупинялась і кидала погляди, приманку для мисливців. То були єдині втіхи Міріям. Навіть якби й знайшовся хтось, хто її зрозумів би, її уста все одно залишилися б закриті. Бо втіхи сильніші, доки вони потайні.
Міріям іще не підозрювала, в який загрозливий стосунок до чужого і жахливого світу війська їй суджено увійти і якою важкою буде доля, що вже почала збиратися над головами Менделя Зинґера, його жінки і його дітей. Бо Йона і Шемар'я були вже в тому віці, коли, за законом, мали йти в солдати, а за традицією прабатьків мусили рятуватися від війська. Іншим хлопцям милостивий і турботливий Господь дарував якісь тілесні немочі, що мало їм шкодили, зате боронили від лихого. Декотрі були одноокі, інші кульгали, той мав грижу, в цього без причини сіпалися руки-ноги, ще в когось були слабі легені, в інших слабе серце, хтось недочував, сей затинався, а в третього просто була загальна тілесна слабкість. Але в родині Менделя Зинґера виглядало на те, що малий Менухим прийняв на себе весь огром людських страждань, що їх милостива природа зазвичай потроху розподіляє межи всіх. Старші Менделеві сини були здорові, в їхніх тілах не можна було дошукатися жодної вади, і їм слід було починати виснажувати себе, постити і пити каву в сподіванні на тимчасову серцеву кволість, хоча війна з Японією вже закінчилася.
Отож почались їхні поневіряння. Вони не їли, не спали, виснажені, тремтячи всім тілом, шкандибали вони крізь дні й ночі. Їхні очі почервоніли і набрякли, шиї скощавіли, а голови обважніли. Дебора знову їх любила. Щоби помолитися за старших синів, вона ще раз вирушила на прощу на цвинтар. Цього разу вона молилася за недугу для Йони й Шемар’ї, як колись благала здоров'я для Менухима. Військо бовваніло перед її зажуреними очима, наче важка гора з гладенького заліза і дзвінкої муки. Вона бачила трупи, самі трупи. Високий і осяйний, із закривавленими ногами в шпорах сидів цар і чекав на жертву її синів. Вони пішли на маневри, вже це одне було для неї найбільшим жахіттям, про нову війну вона навіть не думала. Її душив гнів на чоловіка. Мендель Зинґер, та хто він такий? Учитель, пришелепуватий учитель пришелепуватих дітей. Хіба про таке вона мріяла, коли ще дівувала. Тим часом Мендель Зинґер ніс зажуру не меншу, ніж його жінка. На шабат, у синагозі, коли відбували приписану законом молитву за царя, Мендель думав про найближче майбутнє своїх синів. Він так і бачив їх уже в ненависному однострої свіжих рекрутів. Вони їли свинину, й офіцери шмагали їх кінними нагайками. Вони носили рушниці та багнети. Він часто з незрозумілої причини зітхав, просто посеред молитви, посеред уроку, посеред мовчання. Навіть незнайомі дивилися на нього стурбовано. Про хворого сина його ніколи ніхто не питав, зате про здорових питалися всі.
Нарешті двадцять шостого березня обоє братів поїхали в Торги. Обидва потягли жереб. Обоє виявилися бездоганно здорові. Обох узяли.
Іще одне літо вони могли провести вдома. Восени треба було йти до війська. Однієї і тієї самої середи вони стали солдатами. В неділю вони повернулися додому.
В неділю вони повернулися додому, отримавши безкоштовний квиток від держави. Вони вже подорожували коштом царя. Чимало їм подібних їхали тим самим потягом. То був повільний потяг. Вони сиділи поміж селян на дерев'яних лавках. Селяни співали і були п'яні. Всі курили чорний самосад, у його димі ще чувся віддалений спомин про піт. Усі розповідали одні одним історії. Йона і Шемар'я не розлучались ані на мить. То була їхня перша їзда залізницею. Часто вони мінялися місцями. Кожен хотів трохи посидіти коло вікна і подивитися на краєвид. Нечувано широким здавався Шемар'ї світ. Плитким був він ув очах Йони, наганяв на нього нудьгу. Потяг їхав крізь плитку рівнину гладко, як сани по снігу. Поля лежали у вікнах. Строкаті селянки махали руками. Там, де вони з'являлися гуртками, їм із вагона відповідало пронизливе завивання селян. Чорні, несміливі й зажурені сиділи серед них два євреї, затиснені в куток веселощами п'яних. «Хочу бути селянином», — сказав раптом Йона.
«А я ні», — відказав Шемар'я.
«Хочу бути селянином, — повторив Йона, — хочу бути п'яним і спати з отими дівчатами».