«А я хочу бути тим, ким я є, — сказав Шемар'я, — євреєм, як мій батько Мендель Зинґер, не солдатом і тверезим».
«А я навіть трохи тішуся, що стану солдатом», — сказав Йона.
«Ти ще досить тих радощів спізнаєш! А я ліпше стану багатим і побачу життя».
«А що таке життя?»
«Життя, — тлумачив Шемар'я, — можна побачити у великих містах. Там залізниця їздить просто вулицями, всі крамниці великі, як наші казарми жандармерії, а вітрини ще більші. Я бачив поштівки. Навіть дверей не треба, щоб увійти до крамниці, вікна там до самої землі».
«Гей, а ви чо' такі смутні?» — раптом гукнув селянин із протилежного кутка.
Йона і Шемар'я вдали, ніби не почули або наче питання не їх стосується. Прикидатися глухими, коли до них заговорює селянин, — це було в них у крові. Тисячу років ніколи добром не закінчувалося, коли селянин питав, а єврей відповідав.
«Гей!» — сказав селянин і встав.
Йона і Шемар'я підхопилися одночасно.
«Так-так, я до вас, до жидів, звертаюся, — сказав селянин. — Ви ще не пили?»
«Вже пили», — сказав Шемар'я.
«Я ні», — сказав Йона.
Селянин витягнув пляшку, яку носив під свиткою, на грудях. Вона була тепла і слизька, і пахла селянином більше, ніж своїм вмістом. Йона приклав її до уст. Він оголив криваво-червоні повні губи, по обидва боки брунатної пляшки показалися його білі сильні зуби. Йона пив і пив. Він не відчував легкої братової руки, що застережливо торкнулася його рукава. Двома руками, схожий на велетенське немовля, тримав він пляшку. На відставленому лікті крізь протерту тонку тканину біло просвічувала сорочка. Рівномірно, як поршень якоїсь машини, злітав і спадав його борлак під шкірою шиї. Тихенький здушений клекіт виривався з його горлянки. Всі дивилися, як п'є єврей.
Йона допив. Порожня пляшка випала з його рук, на коліна брата його Шемар'ї. А сам він опав услід за нею, так ніби мусив піти тією самою дорогою, що й вона. Селянин простягнув руку і мовчки забрав у Шемар'ї пляшку. А тоді трохи попестив чоботом широкі плечі сплячого Йони.
Вони доїхали до Підворська, тут їм треба було висідати. До Юрків було сім верст, брати мусили йти пішки, хтозна, чи підбере хто по дорозі фірою. Всі подорожні помагали піднести важкого Йону. Опинившись надворі, він знову протверезів.
Вони йшли. Була ніч. Місяць угадувався за молочними хмарами. На засніжених полях темніли поодинокі, з нерівними обрисами, клапті землі, ніби устя кратерів. Здавалося, з лісу повіяло весною. Йона і Шемар'я швидко йшли вузькою стежкою. Чули ніжний хрускіт тоненької, крихкої льодової кірки під чобітьми. Білі, округлі клунки вони несли на плечі, прив'язаними до палиці. Кілька разів Шемар'я пробував заговорити з братом. Йона не відповідав. Йому було соромно, що він випив і повалився, як селянин. У місцях, де стежка була така вузька, що брати не могли йти поруч, Йона поступався молодшому дорогою. Найрадше він дав би Шемар'ї йти поперед себе. Там, де стежка знову ширшала, він сповільнював крок у надії, що Шемар'я піде далі, не чекаючи на нього. Та здавалося, молодший боїться втратити старшого. Відколи він побачив, що Йона може бути п'яний, він уже не довіряв йому, сумнівався в глузді старшого, почувався за старшого відповідальним. Йона вгадав, що відчуває брат. Великий, немудрий гнів заклекотів у його серці. «Та він худющий, як примара, навіть палиці не може втримати як слід, раз по раз поправляє на плечі, диви, ще клунок впаде в болото». На думку, що білий Шемар'їн клунок може з'їхати з гладенької палиці в чорну багнюку путівця, Йона голосно розреготався. «Ти чого смієшся?» — спитав Шемар'я. «З тебе!» — відповів Йона. «Я маю більше підстав сміятися з тебе», — сказав Шемар'я. І вони знову замовкли. Чорно виростав їм назустріч ялицевий ліс. Із нього, не з них, здавалося, береться ця мовчазність. Час від часу, з довільного напрямку здіймався безпритульний вітер. Хиталися уві сні верболози, галуззя сухо покректувало, хмари ясно бігли небом. «Ми таки стали солдатами!» — раптом сказав Шемар'я. «От і добре, — сказав Йона, — бо ким ми були досі? У нас нема фаху. Нам що, вчителями ставати, як батько?» — «І то краще, ніж солдатом! — сказав Шемар'я. — Я міг би стати купцем і піти у світ!» — «Солдати теж світ, а я не можу бути купцем. Я можу бути солдатом і бачити світ. Я хочу бути селянином. Я тобі кажу — і я не п'яний…»
Шемар'я знизав плечима. Вони пішли далі. Над ранок почули піяння півнів із далеких дворів. «Мабуть, це Юрки», — сказав Шемар'я.
«Ні, це Биток!» — сказав Йона.
«Про мене, Биток!» — сказав Шемар'я.
Якась фіра торохкотіла і брязкотіла за найближчим поворотом шляху. Ранок був кволий, як і ніч. Жодної різниці між місяцем і сонцем. Пішов сніг, м'який, теплий сніг. Ворони сполошилися і закаркали.
«Диви, птахи!» — сказав Шемар'я, просто задля нагоди примирити брата.
«Це ворони! — сказав Йона. — Птахи!» — перекривив він зневажливо.
«Та про мене! — сказав Шемар'я. — Ворони!»
То й справді був Биток. Іще година, і вони вдома.
Сніг падав усе густіший і м'якший, чим далі просувався день, так ніби брався зі сходу сонця. За кілька хвилин усе стало біле. І поодинокі придорожні верби, і порозкидані гуртки беріз між полями — білі, білі, білі. І тільки двоє молодих євреїв, що там крокували, чорні. Їх теж засипав сніг, та, здавалося, на їхніх плечах він швидше топився. Їхні довгі чорні кабати тріпотіли. Поли твердо й рівномірно билися об халяви високих кирзових чобіт. Що густіший падав сніг, то швидше вони йшли. Селяни, що траплялися їм назустріч, ішли дуже поволі, із зігнутими колінами, вони біліли, на їхніх широких плечах сніг лежав, як на грубому гіллі, тяжко і легко водночас, звиклі до снігу, вони йшли разом із ним, як у вітчизні. Іноді вони зупинялися і озиралися вслід двом чорним чоловікам, як за небаченою проявою, хоча вигляд євреїв не був їм чужий. Бездиханні добралися брати додому, вже взялося смеркати. Вони чули здаля розспівне декламування учнів. Воно несло назустріч їм материнський звук, батьківське слово, все їхнє дитинство ніс їм назустріч цей розспів, усе означав і все він містив, що від самої години народження побачили, почули, занюхали і відчули вони: розспів учнів. Він містив запах гарячих і пряних страв, чорно-біле сяйво, що виходило з бороди і лику батька, відлуння материних зітхань і скиглення Менухима, молитовний шепіт Менделя Зинґера вечорами, мільйони безіменних, звичайних і незвичних подій. Тож обоє братів, наближаючись до батьківського дому, з однаковим поривом увібрали в себе мелодію, що віяла їм назустріч крізь сніг. В однаковому ритмі билися їхні серця. Двері розчахнулися перед ними, мама Дебора вже давно вгледіла їх через вікно.
«Нас узяли!» — сказав Йона, не вітаючись.
Жахлива тиша запала нараз у кімнаті, де іще щойно лунали голоси дітей, мовчання без меж, набагато більше, ніж приміщення, що стало його жертвою, попри те, що його породило маленьке слово «узяли», яке оце вимовив Йона. Посеред слова, яке вони завчали напам'ять, перервали навчання діти. Мендель, що походжав кімнатою туди-сюди, зупинився, подивився в повітря, здійняв руки і знову опустив. Мама Дебора сіла на один із двох ослінчиків, що завжди стояли коло печі, ніби вже давно чекаючи слушної нагоди прийняти засмучену матір. Міріям, донька, навпомацки позадкувала в куток, гучно гупало її серце, їй здавалося, всі чують. Діти сиділи, як прицвяховані до лавок. Їхні ноги у вовняних шкарпетках у строкаті смужки, що під час навчання безперестанку белемкали, безживно повисли під столом. Надворі невпинно падав сніг, і м'яка білість сніжинок струмувала кволим сяйвом крізь вікно до кімнати і на змовклі лиця. Кілька разів у печі тріснув звуглілий жар і тихо затріщав одвірок, коли ним струсонув вітер. Із палицями ще через плече, з клунками ще на палицях стояли брати в дверях, звістуни лиха і його діти. Зненацька Дебора зойкнула: «Менделю, іди, біжи, питай у людей ради!»
Мендель Зинґер ухопився за бороду. Мовчання порснуло, дитячі ніжки обережно забелемкали, брати скинули клунки та палиці, підійшли до столу.
«Чого мелеш дурниці? — сказав Мендель Зинґер. — Куди я піду? І кого маю питати ради? Хто поможе бідному вчителю, та й чим мені можна помогти? Якої помочі ти сподіваєшся від людей, коли Господь нас покарав?»
Дебора не відповідала. Якусь часину вона принишкло сиділа на ослінчику. А тоді встала, копнула, як пса, ослінчик, так що він із гуркотом відлетів, ухопила свою брунатну шаль, що вовняним пагорбом лежала на долівці, обмотала нею шию і голову, зав'язала торочки на потилиці грубим вузлом, лютим рухом, ніби хотіла задушитися, побуряковіла на лиці, вона стояла, сичачи, і була немов переповнена киплячої води, і раптом сплюнула білою слиною, ніби отруйним ладунком, чвиркнула вона Менделю Зинґеру під ноги. І так, ніби тим іще не досить виразила свою зневагу, послала вслід за плювком крик, що звучав як «Фуй!», але виразно його неможливо було розчути. Перш ніж отетерілі присутні прийшли до тями, вона розчахнула двері. Лихий порив вітру задув до кімнати білі сніжинки, дмухнув Менделеві Зинґеру в лице, хапонув дітей за звішені ноги. А тоді двері знову захряснулися. Дебора пішла.
Вона безцільно бігла завулками, незмінно посередині, чорно-брунатний колос, мчала вона крізь білий сніг, аж геть у ньому загрузла. Вона заплуталася в одязі, впала, підвелась із дивовижною спритністю, побігла далі, ще не знаючи, куди, та їй здавалося, що ноги самі ведуть її до мети, якої ще не знає голова. Сутінки западали швидше, ніж сніжинки, замерехтіли перші жовті світла, поодинокі люди, що виходили з хат, аби зачинити віконниці, повертали голови за Деборою і довго, хоча мерзли, дивилися їй услід. Дебора бігла в бік цвинтаря. Діставшись до невеличких дерев'яних ґраток, знов упала. Вона підхопилася, двері не хотіли піддаватися, їх засипало снігом. Дебора з розбігу налетіла плечем на ґратки. Тепер вона була всередині. Вітер завивав над гробами. Мертвішими, ніж завжди, здавалися сьогодні мерці. Із сутінків стрімко виростала ніч, чорна, чорна і пронизана спалахами снігу. Перед одним із перших надмогильних каменів у першому ряду Дебора впала на коліна. Затисненими п'ястуками вона розчистила його від снігу, ніби хотіла мати певність, що її голос легше проникне до мерців, коли вона усуне цю глуху верству між своєю молитвою і вухом блаженного. А тоді з Дебори вирвався крик, і звучав він, як із рогу, в якому вміщено людське серце. Цей крик почули в усьому містечку, але тут-таки забули. Бо тиші, що йшла слідом за ним, ніхто вже не почув. Лиш тихеньке завивання виривалося з Дебори через короткі проміжки, тихе материнське завивання, яке поглинула ніч, яке поховав сніг, яке почули тільки мерці.
Недалеко від ключицьких родичів Менделя Зинґера жив Каптурак, чоловік без віку, без родини, без друзів, спритний, і завжди зайнятий, і в прекрасних стосунках із установами. І саме його допомогою намагалася заручитися Дебора. Із тих сімдесяти рублів, що їх Каптурак вимагав іще перед першою зустріччю з клієнтом, вона мала майже двадцять п'ять, таємно заощаджених за довгі роки гризот. Вони зберігалися в міцному шкіряному капшуку під дошкою в підлозі, відомою їй одній. Щоп'ятниці вона обережно підіймала її, шуруючи підлогу. Її материнській надії різниця в сорок п'ять рублів здалася меншою від суми, яку вона вже мала. Бо вона додавала до неї роки, за які ці гроші накопичувалися, поневіряння, що їм кожен рубель завдячував своєю тривкістю, і численні тихі й гарячі втіхи перелічування.
Даремно намагався Мендель Зинґер переконати її в Каптураковій неприступності, його черствому серці й голодному гамані.
«Чого ж ти хочеш, Деборо, — казав Мендель, — бідні безвладні, Господь не скидає їм із неба золотого каміння, в лотереї вони не виграють, а свою долю мусять зносити в покорі. Одним Він дає, а в інших забирає. Не знаю, за що Він нас так карає, спочатку хворим Менухимом, а тепер-от здоровими дітьми. Ах, бідакові завжди зле: коли согрішить, зле, і коли заслабне, теж зле. Треба вміти зносити свою долю! Хай сини йдуть, та ж не пропадуть вони там! Проти волі небес нема влади». «Від нього гримить, і від нього блискає, і хмариться над всією землею, від нього не втечеш», — так написано.
Та Дебора відповідала, взявши руки в боки, над в'язанкою заіржавілих ключів: «Людина мусить намагатися зарадити собі, і тоді їй Бог поможе. Ось як написано, Менделю! Завжди ти запам'ятовуєш не ті речення. Скільки тисяч речень написано — ні, ти запам'ятовуєш найнездарніші! Ти так одурів від того викладання! Ти даєш їм трохи твого розуму, а вони лишають тобі всю свою дурість. Ти просто вчитель, Менделю, вчитель!»
Мендель Зинґер не мав марнославства ані щодо свого розуму, ані щодо фаху. І попри те, від Дебориної мови щось у ньому сколихнулось, її закиди поволі підточували його добросердність, а в його серці вже спалахували білі пломінці обурення. Він відвернувся, щоби не бачити жінчиного лиця. В нього було таке відчуття, ніби він знає його вже так довго, набагато довше, ніж від дня шлюбу, чи не від самого дитинства. Довгі роки воно здавалося йому однаковим, таким самим, як у день шлюбу. Він не бачив, як плоть відстає від вилиць, мов тиньк від стіни, як довкола носа напинається шкіра, щоб тим вільніше провиснути під підборіддям, як повіки зібгалися в сіточки над очима і як зблякла чорнота самих очей до прохолодної і тверезої карости, незворушної, тямущої та безнадійної. Але одного дня, він уже й сам не пам'ятав, коли то могло бути (може, це й сталося того ранку, коли сам він спав і тільки одне його око застало зненацька Дебору перед дзеркалом), отож одного дня це усвідомлення зійшло на нього. То було як другий, повторний шлюб, цього разу з потворністю, зі згіршенням, з усе старшим жінчиним віком. Він відчував її тепер ближчою, мало не частиною власного тіла, нероздільно і навіки, але нестерпною, мучівною і трохи навіть ненависною. Із жінки, з якою входиш у зв'язок лише в темряві, вона перетворилася на таку собі недугу, з якою зв'язаний день і ніч, яка є частиною тебе, яку вже не треба ділити зі світом і від чиєї вірної ворожости конаєш. Звісно, він тільки вчитель! І його батько був учителем, і дідо. Тим-то й він не може бути ніким іншим. Отож, нападаючи на його існування, ганячи його фах, вона намагалася стерти його зі списку світу. Ось проти чого повстав Мендель Зинґер.
Власне кажучи, він утішився, що Дебора їде. Вже тепер, заки вона ще готувалася до від'їзду, дім спорожнів, Йона і Шемар'я волочилися десь завулками, Міріям сиділа в сусідів або гуляла. Вдома, в полудневу годину, перед тим як мали прийти учні, залишилися тільки Мендель із Менухимом. Мендель їв перлову юшку, яку сам і зварив, і лишив у глиняній мисці ще досить для Менухима. Він зачинив засув, щоби малий не виповз за двері, як то любив. А тоді батько пішов у куток, узяв дитину, посадив собі на коліна і почав годувати.
Він любив ці тихі години. Любив залишатися сам із сином. Так, часом він навіть думав, чи не ліпше було би, якби вони взагалі залишились удвох, без матері, без братів-сестер. Після того як Менухим, ложка за ложкою, проковтнув перлову юшку, батько посадив його на стіл, сам сів якраз навпроти і з ніжною цікавістю зосередився на цьому широкому, блідо-жовтому обличчі з численними зморшками на чолі, складчастими повіками й обвислим подвійним підборіддям. Він намагався розгадати, що діється в цьому широкому черепі, зазирнути крізь ці очі, мов крізь вікна, в мозок, то тихою, то голосною мовою видобути з цього німотного хлопчини бодай якийсь знак. Він десять разів поспіль назвав Менухимове ім'я, повільними устами зображав звуки в повітрі, щоб Менухим їх принаймні побачив, раз уже не чує. Але Менухим не ворушився. Тоді Мендель схопив ложку, вдарив нею об склянку, і Менухим тут-таки повернув голову, і якесь мізерне світелко заяріло в його великих, сірих, вибалушених очицях. Мендель дзенькав далі, затягнув пісеньку, відбиваючи ложкою об склянку такт, і Менухим виявив неабияке занепокоєння, ледь натужно повернув свою велику голову і забаламкав ніжками. «Мама, мама!» — вигукував він раз по раз. Мендель устав, узяв чорну книгу Біблії, підніс Менухимові під очі розгорнутою на першій сторінці й заспівав на мелодію, якою вчив своїх учнів, перше речення: «На початку сотворив Бог небо й землю». Зачекав мить, у надії, що Менухим повторить ці слова. Але Менухим не ворушився. І тільки в його очах іще стояло те світло дослухання. Тут Мендель відклав книгу, сумно подивився на сина і монотонним співом вів далі:
«Послухай мене, Менухиме, я самотній! Твої брати виросли і стали чужі, вони йдуть у солдати. Твоя мати — баба, чого від неї хотіти. Ти мій найменший син, мою останню і наймолодшу надію посіяв я в тобі. Чому ж ти мовчиш, Менухиме? Ти ж справді мій син! Дивись, Менухиме, сюди і повторюй ці слова: “На початку сотворив Бог небо й землю…”».
Мендель зачекав іще мить. Менухим не ворушився. Тоді Мендель знову задзеленчав ложкою об склянку. Менухим повернув голову, і Мендель наче обіруч упіймав момент притомности й заспівав знову: «Послухай, Менухиме! Я вже старий, з усіх дітей мені лишаєшся ти один, Менухиме! Слухай і повторюй за мною: “На початку сотворив Бог небо й землю…”». Але Менухим не ворушився.
Тоді Мендель із важким зітханням знову поклав Менухима на підлогу. Він відсунув засув і вийшов надвір, в очікуванні учнів. Менухим поповз за ним і сів навчіпочки на порозі. Бежеві дзиґарі вибили сім ударів, чотири низькі й три високі. І тут Менухим скрикнув: «Мама, мама!». Мендель озирнувся на нього і побачив, що малий витягнув голову в повітря, ніби вдихаючи відлуння дзвонів.
За що мені така кара? — думав Мендель. Він перетрусив увесь мозок у пошуках якогось гріха, але не знайшов жодного тяжкого.
Прийшли учні. Він зайшов разом із ними до хати і, походжаючи кімнатою взад-вперед, грозячи то одному, то другому, б'ючи котрогось по пальцях і легенько стусаючи когось під ребра, безперестанку розмірковував: Що таке гріх? У чому гріх?
Дебора тим часом пішла до фірмана Самешкіна й запитала, чи не взяв би він її найближчим часом задурно до Ключиська.