«І до чого тут твій приклад із Йовом? Хіба ви бачили колись справжні дива, на власні очі? Дива, як ото вкінці вони відкрилися Йову? Хіба ж воскресне мій син Шемар'я з братньої могили у Франції? Чи, може, мій син Йона повернеться до живих? Невже донька моя Міріям раптом одужає і повернеться із закладу додому? А коли б навіть повернулася, чи знайде вона ще чоловіка і зможе жити спокійно собі далі, так ніби ніколи не була божевільною? Невже встане з домовини моя жінка Дебора, з іще свіжої могили? Чи, може, мій син Менухим посеред війни приїде сюди з Росії, за умови, що він узагалі ще живий? Бо це неправда, — і тут Мендель повернувся до Ротенберґа, — що я зі злої волі покинув Менухима і тепер мушу за це покутувати. З інших причин, через доньку, яка почала гуляти з козаками — з козаками! — мусили ми виїхати. А чому Менухим захворів? Уже сама його хвороба була знаком, що Бог гнівається на нас — і першим із ударів, яких я не заслужив».
«Хоча Господь може все, — відізвався найрозсудливіший із усіх, Менкес, — то все ж можна припустити, що він уже не чинить дуже великих див, бо світ їх уже не вартий. І навіть якщо у твоєму випадку Бог і захотів би зробити виняток, то цьому завадили би гріхи інших. Бо інші не гідні бачити диво праведника, тим-то й довелося Лотові піти собі геть, а Содом і Гомора загинули і не побачили чуда з Лотом. Та сьогодні світ заселений скрізь — і навіть якби ти виїхав, газети написали б, що з тобою сталося. Тож сьогодні Богові доводиться чинити тільки помірковані дива. Але ж і вони достатньо великі, хай святиться ім'я Його! Твоя жінка Дебора не може ожити, твій син Шемар'я не може ожити. Але ж Менухим, імовірно, живий, і після війни ти його побачиш. А твій син Йона, можливо, потрапив у полон, і після війни ти його побачиш. Твоя донька одужає, помішання зійде з неї, вона стане ще гарніша, ніж доти, і чоловік у неї буде, і внуків вона тобі народить. А одного ти вже маєш, Шемар'їного сина. Збери докупи всю любов, яку ти досі відчував до всіх своїх дітей, для цього одного внука! І утішся».
«Між мною і моїм онуком, — відказав Мендель, — розірвалася сув'язь, бо Шемар'я загинув, мій син і батько мого внука. Моя невістка Веґа одружиться з іншим чоловіком, у мого внука з'явиться інший батько, для якого я не батько. Дім мого сина — не мій дім. Там я нічого не загубив. Моя присутність приносить лихо, а моя любов притягає прокляття, як самотнє дерево посеред чистого поля блискавку. Що ж стосується Міріям, то доктор сам мені сказав, що медицина в її випадку безсила. Йона, найімовірніше, загинув, а Менухим був хворий, навіть якщо йому трохи полегшало. В Росії, посеред такої нищівної війни, він напевно загинув. Ні, друзі! Я самотній, і я хочу бути самотнім. Усі ці роки любив я Бога, а він мене ненавидів. Усі ці роки я боявся того, що Він мені тепер чинить. Усі стріли з Його колчана мене вже вразили. Йому залишається хіба що вбити мене. Але для цього він надто жорстокий. І я буду жити, жити, жити».
«Але ж Його влада, — заперечив Ґрошель, — поширюється і на цей світ, і на той. Лихо тобі, Менделю, коли ти помреш!»
На ці слова Мендель тільки щиро розреготався і сказав: «Я не боюся пекла, моя шкіра вже обпалена, мої члени вже знерухомлені, а злі духи — мої приятелі. Всіх мук пекла я вже запізнав. Чорт добріший за Бога. Бо не такий могутній, отож не може бути таким жорстоким. Ні, друзі, я не боюся!»
Тут друзі заніміли. Та все одно не схотіли залишити Менделя самого, отож сиділи мовчки. Ґрошель, наймолодший, зійшов униз, щоби сповістити своїй жінці та жінкам інших, що чоловіки сьогодні ввечері додому не прийдуть. Він привів до помешкання Менделя Зинґера ще п'ятьох євреїв, щоби їх було десятеро і можна було проказати вечірню молитву. Вони почали молитися. Але Мендель Зинґер не брав участи в молитві. Він непорушно сидів на ліжку. Не проказав він і заупокійної — Менкес сказав за нього. П'ятеро чужих чоловіків пішли собі. Але четверо друзів залишилися на цілу ніч. Одна з двох синіх ламп іще блимала останнім недогарком ґнота й останньою краплею олії на пласкому денці. Було тихо. Той чи той засинав на своєму місці, хропів, прокидався, сполоханий власним хропінням, і далі собі куняв.
Тільки Мендель не спав. Широко розкритими очима дивився він у вікно, за яким нарешті починала рідішати щільна чорнота ночі, а тоді сіріти, а потім і біліти. Шість ударів пролунало з утроби годинника. Тут друзі й побудилися, один за одним. І, не змовляючись, підхопили Менделя під пахви і звели вниз. Вони завели його до задньої кімнатки Сковронеків і вклали на тапчан.
Там він і заснув.
Від того ранку Мендель так і замешкав у Сковронеків. Друзі порозпродували його жалюгідні пожитки. Залишили тільки постіль і червоний сап'яновий мішечок із молитовним причандаллям, що його Мендель мало не спалив. До цього мішечка Мендель більше не торкався. Він так і висів собі у задній кімнатці Сковронеків на велетенському цвяху, сірий і припорошений. Мендель Зинґер уже не молився. Звісно, його часом кликали, коли бракувало десятого, щоби досягти приписаної кількости молільників. Але тоді він брав за присутність платню. Часом позичав то одному, то другому свого молитовного паска, за незначну платню. Подейкували, що він часто-густо заходжає до італійської дільниці, їсть там свинину і гнівить Бога. Люди, серед яких він жив, були по його боці у боротьбі, яку він оголосив Небові. Хоч і побожні, вони не могли не визнати його рації. Надто вже жорстоко обійшовся з ним Єгова.
У світі ще точилася війна. Крім Сема, Менделевого сина, живими залишилися всі рідні з дільниці, які пішли на фронт. Молодий Лемель став офіцером і, на щастя, втратив ліву руку. Він приїхав у відпустку і був героєм усієї дільниці. Всім євреям надав він право на батьківщину в Америці. Він усе ще залишався на етапі, щоби надати свіжим підрозділам останнього блиску. Хай як різнилися молодий Лемель і старий Зинґер, євреї в дільниці таки добачали в них певну спільність. Здавалося, євреї вірять, ніби Мендель і Лемель поділили між собою весь той безмір нещасть, який призначався їм усім. Але ж Мендель утратив набагато більше, ніж ліву руку! І якщо Лемель воював із німцями, то Мендель — із неземними силами. Тому навіть переконані, що старий несповна розуму, євреї все одно не могли не домішувати до свого співчуття дещицю захвату і благоговіння перед святістю божевілля. Без сумніву, цей Мендель Зинґер обраний. Гідним милосердя свідком жорстокої влади Єгови жив він посеред інших, чиїх осоружних буднів не збурювало таке жахіття. Довгі роки жив він усі свої дні, як вони, і мало хто зважав на нього, а декотрі то й просто не помічали. І ось одного дня його вирізнили в жахітний спосіб. Не було таких, хто його не знав би. Більшу частину дня він проводив у завулку. Здавалося, частиною його прокляття було не тільки терпіти таке безпримірне страждання, але й носити на собі знак цього лиха, мов стяг. Як вартовий власного болю сновигав він завулком, усі з ним віталися, декотрі давали якийсь дрібний гріш, багато хто до нього заговорював. За милостиню він не дякував, вітання ледве зауважував, а на питання відповідав «так» або «ні». Він уставав рано-вранці. До заднього покоїка Сковронеків не проникало світло, вікон вона не мала. Він тільки відчував ранок крізь віконниці, довгий шлях довелося проходити ранкові, перш ніж добратися до Менделя Зинґера. Тільки-но на вулиці починали ворушитися перші звуки, як Зинґер розпочинав день. Варив на спиртівці чай. Випивав його з хлібом і яйцем натвердо. Кидав несміливий, але злий погляд на мішечок зі священним причандаллям на стіні, у темно-синій тіні мішечок виглядав якимось іще темнішим наростом тіні. «Я не молюся!» — казав собі Мендель. Але йому боліло, що він не молиться. Гнів болів йому і безсилля цього гніву. Хоч Мендель і був розсварений із Богом, Бог іще правив світом. Ненависть так само його не досягала, як і побожність.
Переповнений такими і подібними міркуваннями Мендель розпочинав свій день. Колись, він це пригадував, його прокидання було легким, радісне очікування молитви будило його і охота поновити свідому близькість до Господа. Із блаженного тепла сну він поринав у ще рідніше, ще щиріше сяйво молитви, як у розкішну і все ж знайому залу, в якій жив могутній, проте усміхнений батько. «Доброго ранку, батьку!» — казав Мендель Зинґер, і йому здавалося, що він чує відповідь. Мана! Зала була розкішна й холодна, а батько могутній і злий. І нічого, крім грому, не лунало з його уст.
Мендель Зинґер відчиняв крамницю, викладав на вузеньку вітрину ноти, співочі тексти, грамофонні платівки й піднімав довгим дрючком залізні жалюзі. А тоді набирав повен рот води, оббризкував підлогу, брав мітлу і змітав бруд минулого дня. На маленькій лопатці ніс клапті паперу до печі, розкладав вогонь і спалював. Тоді виходив надвір, купував кілька газет і розносив кільком сусідам додому. Дорогою він зустрічав хлопчаків-молочарів і ранніх пекарів, вітався з ними і знову йшов «до склепу». Невдовзі приходили й Сковронеки. Посилали його то по те, то по се. Цілісінький день тільки й чулося: «Менделю, скоч купи оселедця», «Менделю, родзинки ще не вкинуті!», «Менделю, ти забув про прання!», «Менделю, драбина трісла!», «В ліхтарі розбилося скло», «Де коркотяг?». І Мендель біг і купував оселедця, і вкидав родзинки, і витягав білизну, і лагодив драбину, і заносив ліхтар до скляра, і знаходив коркотяг. Сусідки іноді кликали його попильнувати малих дітей, коли змінювалася програма в кіні або відкривали новий театр. І Мендель сидів із чужими дітьми, і так само, як колись удома легкими та ніжними пальцями колисав Менухимів кошик, так і тепер легким і ніжним носаком гойдав колиски чужих немовлят, чиїх імен навіть не знав. При цьому він підспівував давню пісню, дуже давню пісню: «Кажи за мною, Менухиме: “На початку сотворив Бог небо й землю”, — кажи за мною, Менухиме!»
Був місяць елул, надходили високі свята. Всі євреї дільниці захотіли влаштувати у Сковронековому задньому покоїку тимчасову молитовню. (Бо до синагоги вони не надто любили ходити.) «Менделю, в твоїй кімнаті будуть молитися! — сказав Сковронек. — Що ти на це?» — «Хай собі моляться!» — відповів Мендель. І дивився, як збираються євреї, запалюють великі жовті воскові свічки зі звислими пучками ґнотів. Сам він помагав кожному купцеві опускати залізні жалюзі й замикати двері. Він дивився, як усі вони накидають білі молитовні халати, так що починають скидатися на мерців, що ще раз воскресли, аби славити Господа. Вони роззулися і стояли в шкарпетках. Вони падали на коліна й підводилися, великі золотисто-жовті воскові свічки й сніжно-білі стеаринові гнулися і проливали на молитовні плащі гарячі сльози, що тут-таки застигали. Та й самі білі євреї гнулися, як свічки, і їхні сльози також падали на підлогу і висихали. Але Мендель Зинґер стояв чорний і німий, у щоденному вбранні, позаду, коло дверей і не ворушився. Його уста були затиснуті, а серце кам'яне. Спів «Коль нідрей» здійнявся, мов гарячий вітер. Уста Менделя Зинґера залишалися затиснуті, а серце кам'яне. Чорний і німий, у щоденному вбранні, стояв він позаду, коло дверей. Ніхто на нього не зважав. Євреї намагалися не помічати його. Чужинцем був він серед них. Той чи інший думали про нього і молилися за нього. Та Мендель Зинґер стояв, випроставшись, коло дверей і гнівався на Бога. Усі вони моляться, бо бояться, думав він. А я не боюся. Не боюся!
Коли всі пішли, Мендель Зинґер ліг на свій твердий тапчан. Він був іще теплий від тіл молільників. Сорок свічок іще палало в кімнаті. Погасити їх він не наважився, вони не давали йому заснути. Отак він і пролежав без сну цілу ніч. Він вигадував собі несусвітенні блюзнірства. Уявляв, як виходить із дому, йде в італійську дільницю, купує в ресторані свинину і вертається сюди, щоби спожити її в товаристві мовчазних свічок. Уже розмотав хустинку, вже перераховував монети, які в нього були, але так і не вийшов із кімнати і нічого не з'їв. Він лежав одягнений, із великими притомними очима, на тапчані й мурмотів: «Кінець, кінець, кінець прийшов Менделю Зинґеру! Не має він сина, не має доньки, жінки не має, не має і грошей, дому не має і Бога не має! Кінець, кінець, кінець Менделеві Зинґеру!» Золоті й синюваті пломінці свічок ледь-ледь затремтіли. Гарячі воскові сльози із твердим стукотом спадали на пластини підсвічників, на жовтий пісок у мосяжних моздірах, на темно-зелене скло пляшок. Гаряче дихання молільників іще жило в кімнаті. На тимчасових стільцях, виставлених для них, іще лежали їхні білі молитовні плащі, чекаючи ранку і продовження молитви. Пахло воском і звуглілими ґнотами. Мендель вийшов із покоїку, відчинив крамницю, ступив на вулицю. Була ясна осіння ніч. Ніде ані душі. Мендель міряв кроками хідник перед крамничкою. Почулися широкі, неквапні кроки поліцая. Він усе ще втікав від людей в одностроях.
Свята минули, надійшла осінь, заспівав дощ. Мендель купував оселедці, замітав підлогу, приносив прання, лагодив драбину, шукав коркотяг, вкидав родзинки, походжав серединою завулка. За милостиню він ледве дякував, не вітався у відповідь, на запитання відповідав лише «так» або «ні». Пополудні, коли люди збиралися погомоніти про політику і почитати вголос газети, Мендель укладався на тапчан і спав. Чужі промови не будили його. Війна його не обходила. Найновіші платівки наганяли на нього сон. Він прокидався щойно тоді, коли все стихало й всі розходилися. Тоді він іще якусь часину розмовляв зі старим Сковронеком.
«Твоя невістка виходить заміж», — сказав якось Сковронек.
«Цілком слушно!» — відказав Мендель.
«Але вона виходить за Мака!»
«То я їй нарадив!»
«Справа посувається добре!»
«То не моя справа».
«Мак сказав нам, що збирається дати тобі грошей!»
«Не хочу я ніяких грошей!»
«На добраніч, Менделю!»
«Добраніч, Сковронеку!»
Жахливі вісті спалахували в газетах, що їх Мендель своїм звичаєм купував щоранку. Вони спалахували, а він проти волі бачив їх далекий відсвіт, він нічого не хотів про них знати. Росією вже не правив цар. Не править, ну, то й не править. Про Йону і Менухима вони не знали, що повідомляти, ті газети. У Сковронека закладалися, що за місяць війна закінчиться. Добре, нехай собі закінчується на здоров'я. Шемар'я вже не повернеться. Керівництво закладу для душевнохворих написало, що стан Міріям не поліпшується. Веґа переслала листа, Сковронек зачитав його вголос. «Що ж, — сказав Мендель, — Міріям уже не одужає!»
Його старий чорний кафтан відблискував на плечах зеленим, і, наче крихітне креслення хребта, уздовж усієї спини оголився шов. Менделева постать усе маліла й маліла. Поли його кафтана довшали і довшали, і зачіпали, коли Мендель ішов, не халяви його чобіт, а вже мало не кісточки. Борода, що колись заслоняла лише груди, сягала тепер до найнижчого гудзика на кафтані. Дашок картуза із чорного, тепер уже зеленавого, репсу розм'як і розтягнувся, мляво звисаючи Менделеві Зинґеру на очі, схожий на ганчірку. В кишенях Мендель Зинґер носив чимало предметів: пакуночки, по які його посилали, газети, різноманітні інструменти, якими він лагодив зіпсуті речі у Сковронеків, жмут різнобарвних мотузків, пакувальний папір і хліб. Їх вага ще нижче згинала Менделеву спину, а позаяк права кишеня зазвичай була важча за ліву, то стягала праве старцеве плече донизу. Тож він ішов перехняблений і скоцюрблений завулком, ладен ось-ось завалитися, як ветха споруда, підігнувши коліна і човгаючи стопами. Новини світу, будні й свята інших прокочувалися повз нього, як вози попри старий дім на відлюдді.
Одного дня війна і справді закінчилася. Дільниця спорожніла. Люди пішли дивитися на святкування миру і повернення полків. Багато хто доручив Менделеві пильнувати їхні мешкання. Він чвалав від дому до дому, перевіряв клямки та замки і повертався додому, до крамниці. Йому здавалося, з незмірної віддалі він чує святочний гул радісного світу, бахкання феєрверків і регіт десятків тисяч людей. Маленький тихий супокій зійшов на нього. Його пальці погладжували бороду, а уста розтяглися в посмішці, ба навіть крихітне хихотіння короткими поштовхами вирвалося з горлянки. «Мендель теж улаштує собі свято», — прошепотів він і вперше підійшов до брунатної скриньки грамофона. Він уже бачив, як накручують цей інструмент. «Платівку, платівку!» — сказав він. Сьогодні перед полуднем заходив солдат, який щойно повернувся з фронту, і приніс пів тузиня платівок, нові пісні з Европи. Мендель розпакував горішню, обережно поклав її на інструмент, мить розмірковував, докладно пригадуючи потрібні чинності, а потім нарешті опустив голку. Був вечір, Мендель стояв у сутінках коло грамофона і наслухав. Щодня він чув тут пісні, веселі й сумні, повільні й стрімкі, темні й світлі. Та ніколи ще не бувало тут такої, як ця. Вона збігала малесеньким потічком і тихесенько жебоніла, а потім розливалася морем і клекотала. «Тепер я чую цілий світ», — подумав Мендель. Як таке може бути, що весь світ витиснено на такій маленькій платівці? А коли вступила маленька срібна флейта і відтепер уже не покидала оксамитових скрипок, оточуючи їх, мов вірна, віддана вузенька крайка, Мендель уперше за багато-багато часу заплакав. І тоді пісня закінчилася. Він знову накрутив її, і втретє. Врешті почав підспівувати хрипким голосом і барабанити боязкими пальцями по скриньці.
Так і застав його, повернувшись додому, Сковронек. Він вимкнув грамофон і сказав: «Менделю, засвіти лампу!» — «Поглянь, Сковронеку, як називається ця пісня». — «Це нові платівки, — сказав Сковронек. — Я купив їх сьогодні. Пісня називається, — і Сковронек одягнув окуляри, підніс платівку до лампи і прочитав, — пісня називається “Менухимова пісня”».
Мендель раптом мало не зомлів. Довелося сісти. Він витріщився на дзеркальну поверхню платівки в Сковронекових руках.
«Я знаю, про що ти подумав», — сказав Сковронек.
«Так», — сказав Мендель.
Сковронек іще раз накрутив корбу. «Гарна пісня», — сказав Сковронек, схилив голову на ліве плече і вслухався. Поступово крамницю наповнили запізнілі сусіди. Всі мовчали. Слухали пісню і кивали в такт головами.
Вони послухали її шістнадцять разів, заки вивчили напам'ять.
Мендель залишився сам у крамниці. Він старанно зачинив двері зсередини, зібрав речі з вітрини, почав розбиратися. Кожен його крок супроводжувала та пісня. Коли він засинав, йому здавалося, що ця синя і срібна мелодія сплітається із жалюгідним повискуванням Менухима, з Менухимовою, його власного Менухима, давно вже не чутою піснею.
Довші стали дні. Ранки містили вже стільки ясности, що пробивалися навіть крізь зачинені жалюзі до Менделевого безвіконного покоїку. В квітні завулок оживав на добру годину раніше. Мендель запалював спиртівку, ставив чайник, наповнював маленький синій умивальник, занурював у миску лице, витирався кутиком рушника, що висів на клямці дверей, відкривав жалюзі, набирав повен рот води, ретельно обпорскував підлогу і спостерігав за покрученими візерунками, що їх креслив у поросі світлий струмінь із його уст. Ось уже сичить спиртівка; ще навіть шосту не вибило. Мендель вийшов за двері. І тут, ніби самі собою, повідчинялися вікна в завулку. Весна.
Була весна. Готувалися до Пасхи, в усіх домах помагав Мендель. Він гемблював дерев'яні стільниці, щоби відчистити їх від буденних минулорічних решток їжі. Круглі, циліндричні пакети, в яких верствами, переділеними карміново-червоним папером, був поскладаний пасхальний хліб, він клав на білі полиці вітрин, а вина з Палестини обтирав від павутини, під якою вони спочивали в прохолодних пивницях. Ліжка сусідів він розбирав і виносив, частина за частиною, на подвір'я, де лагідне квітневе сонечко виманювало паразитів, прирікаючи їх на погибель від бензину, терпентину і гасу. В рожевому і небесно-блакитному подарунковому папері вирізав він ножицями круглі й кутасті дірки і френзлі, прикріпляв його канцелярськими шпильками до кухонних етажерок, така-от вигадлива прикраса для начиння. Бочівки і кадоби він наповнював гарячою водою, великі залізні кулі тримав на дерев'яних патичках у вогні плити, аж вони жаріли. Тоді занурював ті кулі в бочівки і кадоби, вода сичала, очищені були посудини, як того й вимагали приписи. У велетенських ступах толочив він пасхальні хліби на муку, пересипав у чисті міхи й обв'язував блакитними стрічечками. Все це він колись робив удома. Помаліше, ніж в Америці, надходила там весна. Мендель пригадував зостарілий сірий сніг, що оторочував дерев'яну бруківку цухнівського хідника о цій порі, кришталеві бурульки на краях стоків, раптові лагідні дощі, що виспівували в ринвах, цілісіньку ніч, далекі громи, що прокочувалися ген-ген за сосниною, білий іній, який ніжно вкривав кожен блакитний ранок, Менухима, якого Міріям запхала в чималеньку бочку, щоби спекатися, і сподівання, що нарешті, нарешті цього року прийде Месія. Він не приходив. Не приходить, думав собі Мендель, та й не прийде. Хай інші на нього чекають. Мендель уже не чекає.
А попри те друзям і сусідам цієї весни здалося, що Мендель змінився. Часом вони помічали, що він мугикає якусь пісеньку, і перехоплювали лагідний усміх під його білою бородою.
«Він дитиніє, старий уже», — сказав Ґрошель.
«Усе забув», — сказав Ротенберґ.
«Це така радість перед смертю», — вирішив Менкес.
Сковронек, який знав його найкраще, мовчав. І тільки раз якось, увечері, перед тим як укластися спати, сказав жінці: «Відколи надійшли ці нові платівки, наш Мендель цілком перемінився. Іноді я застаю його за тим, як він сам накручує грамофон. І що ти на це?»
«А я на це, — нетерпляче відказала пані Сковронекова, — що Мендель старіється і дитиніє, і скоро вже буде геть ні до чого». Уже тривалий час вона була невдоволена Менделем. Що старіший той ставав, то менше вона йому співчувала. Поступово вона забула, що Мендель був колись заможним чоловіком, і її співчуття, що живилося повагою (бо серце її було мале), відмерло. Вона вже не кликала його, як спочатку, містер Зинґер — а просто Мендель, як незабаром і цілий світ. І якщо колись давала йому завдання з тією стриманістю, яка мала свідчити, що його слухняність робить їй честь і водночас присоромлює, то тепер так нетерпляче ним попихала, що її невдоволення його покірністю було видно вже наперед. Хоча Мендель прекрасно чув, пані Сковронекова підносила голос, коли до нього говорила, ніби боячись, що він її хибно зрозуміє, і наче намагаючись криком довести, що Мендель якось не так виконає її накази, коли вона говоритиме звичайним голосом. Її крик був таким-от запобіжним заходом; єдиним, що ображало Менделя. Бо він, такий принижений Небом, нічого не робив собі з доброзичливих і необачних людських кпинів, і тільки коли сумніву піддавали його здатність розуміти, тоді він ображався. «Менделю, та ж поквапся», — такими словами починався кожен наказ пані Сковронекової. Вона нетерпеливилася, він здавався їй заповільним. «Та не кричіть ви так, — принагідно відповідав Мендель, — я прекрасно вас чую». — «Але не спішишся, маєш час!» «У мене менше часу, ніж у вас, пані Сковронекова, істинно кажу вам як старший!» Пані Сковронекова, що не відразу збагнула глибше значення цієї відповіді й заклик схаменутися, який у ній містився, і якій здалося, що з неї глузують, негайно звернулася до перших-ліпших людей у крамниці: «Ну, і що ви на це скажете? Він старіється! Наш Мендель старіється!» Вона радо приписала би йому ще інші властивості, але вдовольнилася самою згадкою про старість, яку й так уже вважала гріхом. Чуючи таку мову, Сковронек казав жінці: «Всі ми старіємо! Мені стільки само років, як і Менделю, — та й ти не молодшаєш!» — «Ну так, ти можеш іще одружитися з молодою», — сказала пані Сковронекова. Вона була щаслива, що нарешті знайшла придатну відповідь на їхні подружні негаразди. А Мендель, який був свідком наростання цих сварок і від початку розумів, що гнів пані Сковронекової врешті-решт розрядиться на чоловікові та його приятелеві, тремтів за їхню дружбу.
Сьогодні пані Сковронекова була налаштована проти Менделя Зинґера з особливої причини. «Уяви собі, — сказала вона чоловікові, — ось уже кілька днів як пропав сікач. Можу заприсягтися, що то Мендель його взяв. Та коли питаю — він знати нічого не знає. Він страшно постарівся, він як дитина!» І справді, сікача пані Сковронекової взяв і сховав Мендель Зинґер. Він уже давно виношував один потаємний план, останній у своєму житті. Одного вечора йому здалося, що він може його здійснити. Він удав, що закуняв на тапчані, в той час як сусіди розмовляли у Сковронека. Та насправді він навіть не думав спати. Він чатував і наслухав із заплющеними повіками, коли ж піде останній. А тоді витягнув із-під подушки сікач, заткнув його під кафтан і вислизнув у вечірній завулок. Ліхтарі ще не засвітили, з деяких вікон уже проникало жовте світло ламп. Навпроти будинку, де вони колись із Деборою мешкали, він зупинився і почав вдивлятися у вікна свого колишнього помешкання. Тепер там жило молоде подружжя Фришів, унизу вони відкрили сучасний салон морозива. Молоді люди якраз виходили з дому. Замкнули салон. Вони йшли на концерт. Ощадливі були вони, скупі, можна сказати, сумлінні — і любили музику. Батько молодого Фриша диригував у Ковні весільною капелою. Сьогодні концертував філармонійний оркестр, щойно з Европи. Фриш уже декілька днів марив ним. І от вони пішли. Менделя не побачили. Він прокрався на протилежний бік, увійшов у будинок, навпомацки вийшов за знайомим поруччям нагору і витягнув із кишені всі ключі. Він мав їх від сусідів, що доручали йому стерегти помешкання, йдучи в кіно. Без зусилля відкрив двері. Зачинив засувку, розпластався на підлозі й заходився обстукувати дошку за дошкою. Це потривало дуже довго. Він утомився, дозволив собі на коротенький перепочинок, а тоді знову взявся до роботи. Нарешті зазвучало порожняво, саме в тому місці, де колись стояло Деборине ліжко. Мендель вичистив бруд зі шпар, розхитав паркетину сікачем з усіх чотирьох боків і виважив її. Він не помилився, він знайшов те, що шукав. Схопив міцно заґудзованого носовичка, сховав його в кафтані, знову заклав паркетину і безгучно зник. Нікого не було на сходах, жодна душа його не побачила. Раніше ніж звичайно зачинив він сьогодні крамницю, опустив жалюзі. Засвітив велику висячу лампу з круглим абажуром і сів у конус її світла. Він розв'язав носовичка і перелічив його вміст. Шістдесят сім доларів монетами і папірцями наскладала Дебора. Багато, але не досить, і це розчарувало Менделя. Якби він доклав до цього власні заощадження, милостиню і невеличку плату за працю в домах, вийшло би рівно шістдесят дев'ять доларів. Замало. «Отже, іще кілька місяців! — прошепотів Мендель. — Я маю час».