Так, час у нього був, іще досить довго треба було йому прожити! Перед ним лежав великий океан. Іще раз треба його перетнути. Це дуже велике море чекало на Менделя. Весь Цухнів і околиці чекали на нього: казарма, соснина, жаби в болотах і цвіркуни в полях. Якщо Менухим помер, то й він лежить на маленькому цвинтарі і чекає. Тоді Мендель також ляже. Але перед тим іще зайде на Самешкінове обійстя, не боятиметься псів, покажіть йому цухнівського вовка — та й то не злякається. Попри жуків і хробаків, жаб і сарану, спроможеться Мендель лягти на сиру землю. Загудуть церковні дзвони і пригадають йому світло вслухання в недоумкуватих Менухимових очах. Мендель відповість: «Додому повернувся я, любий Самешкіне, хай інші мандрують світами, мої світи вмерли, я повернувся, щоби заснути тут навік!» Синя ніч напнута над краєм, зорі сяють, жаби кумкають, цвіркуни сюрчать, а там, у темному лісі, хтось співає пісню Менухима.
Так засинає сьогодні Мендель, у руці він тримає заґудзованого носовичка.
Наступного ранку він зайшов до Сковронекового помешкання, поклав на холодну кухонну плиту сікач і сказав: «Ось, пані Сковронекова, сікач знайшовся!»
Він хотів був одразу піти, та пані Сковронекова завела своєї: «Знайшовся! Нетяжко ж було йому знайтися, коли ти сам його й сховав. До речі, вчора ти таки нівроку міцно собі заснув. Ми ще раз виходили до крамниці й постукали. Ти вже чув? Фриш із салону морозива має тобі щось дуже важливе сказати. Негайно йди до нього».
Мендель злякався. Значить, хтось таки його вчора бачив, може, хтось і помешкання пограбував, а на Менделя подумали. А може, то зовсім не Деборині були заощадження, а пані Фришевої, а він їх поцупив. Коліна в нього затрусилися. «Дозвольте сісти», — сказав він пані Сковронековій. «Посидь дві хвилини, — сказала вона, — а тоді мені треба варити». — «А що то за важлива справа така?» — випитував він. Але вже наперед знав, що пані Сковронекова нічого йому не розповість. Вона просто-таки розкошувала від його цікавости й мовчала. А тоді вирішила, що настав час нагнати його. «Я не пхаю носа в чужі справи! Йди до Фриша!» — сказала вона. І Мендель пішов і вирішив не заходити до Фришів. Бо то могло бути лише щось недобре. Само прийде, нікуди не подінеться. Він чекав. Та по обіді в гості прийшли Сковронекові внуки. Пані Сковронекова послала його принести три порції суничного морозива. Боязко увійшов Мендель до крамниці. Містера Фриша, на щастя, не було. Його жінка сказала: «Мій чоловік має сказати вам щось дуже важливе, приходьте пополудні, але ж конче!»
Мендель удав, ніби нічого не почув. Серце шалено гупало, наче хотіло вистрибнути з грудей, він тримав його обома руками. Щось недобре насувалося, без сумніву. Він розповість усю правду, Фриш повірить йому. Бо якщо не повірить, він загримить до цюпи. Ну, то й що тут такого. Помре собі в цюпі. А не в Цухнові.
Він ніяк не міг вийти з околиці морозивного салону. Сновигав туди-сюди вулицею. Побачив, що повертається молодий Фриш. Хотів іще зачекати, але ноги самі понесли його до салону. Він відчинив двері, які урухомили деренчливий дзвоник, і не знайшов сили їх закрити, так що аварійний дзвоник невпинно галасував, а Мендель закляк, приголомшений, у його навальному лементі, скутий у цьому деркотанні й нездатний поворухнутися. Пан Фриш сам зачинив двері. І в тиші, яка тепер запала, Мендель почув, як той каже жінці: «Мерщій содової з малиною для містера Зинґера!»
Коли Менделя востаннє величали «містером Зинґером?» Лише цієї миті він усвідомив, що його вже довгий час кличуть просто «Менделем», аби принизити. Це Фриш так злісливо пожартував, подумалось йому. Та ж усій околиці відомо, що цей молодик скнаруватий, і він прекрасно знає, що я не заплачу за малинову воду. Не буду пити.
«Дякую-дякую, — сказав Мендель, — я нічого не питиму!»
«Та ж не дасте ви нам гарбуза», — сказала, всміхаючись, жінка.
«Тільки не мені», — сказав молодий Фриш.
Він притягнув Менделя до тонконогого чавунного столичка і мало не силоміць усадовив у широке крісло з плетеної лози. Сам же сів на звичайний дерев'яний стільчик, присунувся до Менделя і завів:
«Учора, містере Зинґер, я був, як ви знаєте, на концерті». Мендель ледве приборкав у собі серцевий удар. Він відкинувся назад і надпив ковток, щоби втриматися при житті. «Ну, і от, — далі вів Фриш, — я в житті немало наслухався музики, але такого ще не бувало! Тридцять двоє музикантів, розумієте, і майже всі з наших країв. І грали єврейські мелодії, розумієте? Мені серце розтопилося, я плакав, уся публіка плакала. А на кінець вони заграли “Менухимову пісню”, містере Зинґер, ви ж знаєте її з грамофона. Гарна пісня, чи не так?»
До чого він хилить? думав Мендель. «Так-так, гарна, гарна пісня».
«У перерві я підходжу до музикантів. Не проступитися. Всі обліпили тих музикантів зусібіч. Хтось знаходить давнього приятеля, і я також, містере Зинґер, і я також».
Фриш обірвав мову. До салону зайшли якісь люди, задеркотів дзвоник.
«Я знайшов, — сказав містер Фриш, — але ж пийте, пане Зинґер, пийте! Я знайшов свого двоюрідного брата, Берковича з Ковна. Сина мого дядька. Ми поцілувалися. І говоримо. І раптом Беркович та й каже: “А чи не знаєш ти бува старого чоловіка на ім'я Мендель Зинґер?”»
Фриш знову зупинився. Але Мендель Зинґер навіть не ворухнувся. Він просто взяв до уваги, що якийсь Беркович питав про старого чоловіка на ім'я Мендель Зинґер.
«Так от, — сказав Фриш, — я відповідаю йому, що знаю одного Менделя Зинґера з Цухнова. Це він, каже Беркович. Наш капельмайстер великий композитор, іще молодий, він геній, це він написав більшість творів, які ми граємо. Його звати Олексій Коссак, і він родом із Цухнова».
«Коссак? — повторив Мендель. — Моя жінка з дому Коссак. Це якийсь родич!»
«Так, — сказав Фриш, — і виглядає на те, що цей Коссак вас шукає. Мабуть, хоче щось сповістити. І він доручив мені запитати вас, чи ви погодились би його вислухати. Ви можете або зайти до нього, до готелю, або я запишу Берковичу вашу адресу».
Менделю водночас і відлягло, і стало важко на серці. Він сьорбнув малинової води, відхилився на спинку крісла і сказав: «Дякую вам, містере Фриш. Але це не аж так важливо. Цей Коссак розповість мені всі ті сумні речі, які я і так уже знаю. До того ж — скажу вам по правді: я вже й сам збирався порадитися з вами. Адже це у вашого брата аґенція корабельних квитків? Я хочу додому, до Цухнова. Це вже не Росія, світ змінився. Скільки тепер коштує квиток? І які мені потрібні документи? Поговоріть із братом, але нікому анічичирк».
«Я довідаюся, — відповів Фриш. — Але у вас напевно не вистачить грошей. До того ж у вашому віці! Можливо, цей Коссак зможе вам щось сказати? А може, навіть візьме із собою! Він лише ненадовго в Нью-Йорку. Дати Берковичу вашу адресу? Я ж-бо вас знаю, ви ж нізащо не підете в готель!»
«Ні, — сказав Мендель, — таки не піду. Запишіть, як хочете».
Він підвівся.
Фриш знову всадовив його. «Ще хвильку, — сказав він, — пане Зинґер, я захопив програмку. Тут є знимка цього Коссака». І витягнув із нагрудної кишені велику програму, розгорнув і показав Менделеві.
«Гарний, молодий чоловік», — сказав Мендель. Він розглядав фотографію. Хоча зображення було затерте, папір зачовганий, а портрет, здавалося, розсипається на сотні тисяч дрібнесеньких молекулок, молодик живцем постав із програми перед Менделеві очі. Той збирався відразу віддати програмку, але не випускав її з рук і не міг відвести погляду. Широким і білим було чоло під чорнотою волосся, як гладенький, осяяний сонцем камінь. Очі великі та ясні. Вони дивилися просто на Менделя, він уже не міг від них звільнитися. Вони робили його щасливим і легким, так здавалося Менделеві. Він бачив, як у них сяє мудрість. Старими були вони — і молодими заразом. Усе вони знали, світ відбивався в них. Менделеві Зинґеру стало на душі так, ніби на вид цих очей він і сам помолодшав, на молодика перетворився він, який нічого не відає. Все належало довідатися з цих очей. Він уже бачив їх колись, малим хлопцем, вони йому снилися. Роки і роки тому, коли він узявся за Біблію, то були очі пророків. Мужі, до яких особисто промовляв Господь, мають такі очі. Все вони знають, нічого не зрадять, світло в них.
Довго розглядав Мендель світлину. А тоді сказав: «Я візьму її додому, якщо дозволите, містере Фриш». І згорнув аркуш, і пішов собі. Він зайшов за ріг, розгорнув програму, подивився і знову вклав у кишеню. Йому здавалося, минуло так багато часу від години, коли він увійшов до морозивного салону. Ті кілька тисяч років, які сяяли в Коссакових очах, пролягли відтоді, і роки, коли Мендель був іще таким молодим, що міг уявити собі лики пророків. Йому захотілося повернутися, випитати про ту концертну залу, де грала капела, піти туди. Але він посоромився. Повернувся до Сковронекової крамнички і розповів, що його шукає якийсь американський родич небіжчиці жінки. І він дозволив Фришеві дати свою адресу.
«Завтра ввечері їстимеш із нами, як і всі ці роки», — сказав Сковронек. То був перший пасхальний вечір. Мендель кивнув. Він волів би залишитися в своїй кімнатчині, він добре знав криві погляди пані Сковронекової та підраховувальні руки, якими вона вділяла Менделеві юшки і риби. «Це востаннє, — подумав він. — Від нині за рік я вже буду в Цухнові: живий чи мертвий; ліпше мертвий».
Першим прийшов він наступного вечора, але останнім сів до столу. Заздалегідь прийшов, щоб не образити пані Сковронекову, пізно зайняв своє місце, аби показати, що має себе за наймізернішого з присутніх. А довкола вже сиділи вони: господиня дому, обидві доньки Сковронеків зі своїми чоловіками і дітьми, якийсь незнайомий мандрівний торгівець нотами і Мендель. Він сидів на кінці стола, куди поклали вистругану дошку, щоби його продовжити. Отож Мендель зосередився на збереженні не тільки миру, але й рівноваги між стільницею і її штучним продовженням. Однією рукою він притримував кінець столу, коли туди ставили таріль чи полумисок із запіканкою. Шість білосніжних товстих свічок горіло в шістьох підсвічниках на білосніжному обрусі, накрохмалений блиск якого відбивав шість пломінців. Як білі й срібні стражі однакового зросту стояли ті свічки перед Сковронеком, господарем дому, що в білому халаті сидів на білій подушці, прихиленій до другої подушки, безгрішний цар на безгрішному троні. Скільки часу минуло, відколи й Мендель у таких самих шатах так само правив столом і святом? Сьогодні він сидів скулений і побитий, у своєму кафтані, що зеленаво відсвічував, на останньому кінці, найпослідущіший із присутніх, стурбований власною скромністю і жалюгідне опертя цього свята. Пасхальні хліби лежали загорнені білою серветкою, сніжний пагорб поряд із соковитою зеленню зел, темною червінню буряків і терпкою жовтизною хрону. Книги з розповідями про вихід євреїв із Єгипту лежали розкриті перед кожним гостем. Сковронек затягнув леґенду, і всі повторювали за ним, наздогнали його й заспівали злагодженим хором цю затишну, усміхнену мелодію, цей співаний перелік окремих див, що їх знову і знову підраховують і які знову і знову засвідчують ті самі властивості Бога: велич, доброту, милосердя, милість для Ізраїлю і гнів на фараона. Навіть мандрівний торгівець нотами, який не вмів читати письмен і не знав звичаїв, не зміг опиратися цій мелодії, що огортала, обмотувала і пестила його кожним новим реченням, так що він замугикав разом з усіма, сам того не помічаючи. Ба навіть Менделя налаштувала вона лагідно супроти Небес, які чотири тисячі років тому так щедро осипали нас дивами, здавалося, ніби любов Господня до всього народу майже примирила Менделя з його власною дрібною долею. Він іще не співав, Мендель Зинґер, але його тулуб уже розгойдувався взад-вперед, розколисаний співом інших. Він чув, як ясними голосами співають Сковронекові внуки, і йому пригадалися голоси власних дітей. Він як бачив перед собою безпомічного Менухима на незвичному підвищеному кріслі за святковим столом. Тільки батько кидав під час співу час від часу стрімкий погляд на свого наймолодшого і найупослідженішого сина, помічав світло вслухання в його недоумкуватих очах і відчував, як малеча марно силкується сповістити, що в ній звучить, і заспівати, що чує. То був єдиний вечір у році, коли Менухима зодягали в новий сурдутик, як і його братів, і білий комірець сорочки з цегляного кольору візерунками святково оторочував його подвійне кволе воло. Коли Мендель підносив йому келих вина, він жадібно цмулив одним душком половину, а тоді кахихав і форкав, і кривив лице в невдалій спробі засміятися чи заплакати: хто ж би то знав.
Ось про що думав Мендель, розколисуючись у співі інших. Він помітив, що вони вже набагато далі, перегорнув кілька сторінок і вже готувався, як йому належало, звільнити ріг столу від тарелів, щоб не трапилось лиха, коли він його відпустить. Бо наближалася мить, коли червоний келих наповнять вином і відчинять двері, щоби впустити пророка Іллю. І ось уже чекає темно-червоне скло, шість світел відбиваються у його вигині. Пані Сковронекова підвела голову і подивилася на Менделя. Він устав, почвалав до дверей і відчинив їх. Сковронек заспівав запрошення пророкові. Мендель дочекався, поки воно закінчиться. Бо не хотів зайве ходити. А тоді зачинив двері, знову сів, підклав кулак під стільницю, і спів продовжувався.
Не минуло й хвилини, відколи Мендель сів, як у двері постукали. Всі почули той стук, але всі подумали, що їм причулося. Цього вечора всі друзі сидять удома, провулки дільниці порожніють. О цій порі жодні відвідини непомисленні. То, певно, вітер грюкнув дверима. «Менделю, — сказала пані Сковронекова, — ви не зачинили як слід двері». Тут постукали знову, виразно і довше. Всі затамували подих. Пахощі свічок, споживання вина, це незвичайне жовте світло і ця давня мелодія так наблизили дорослих і малих до сподівання чуда, що їхнє дихання на мить зупинилося, і вони безпорадно й блідо перезирнулися, так ніби питаючи, чи не жадає пророк і справді увійти. Тож запала тиша, і ніхто не наважувався поворухнутися. Нарешті поворухнувся Мендель. Іще раз пересунув він тарелі на середину столу. Ще раз почвалав до дверей і відчинив. Там, у напівтемному коридорі, стояв якийсь високого зросту незнайомець, побажав доброго вечора і спитав, чи може увійти. Сковронек ледь натужно підвівся зі своїх подушок. Він підійшов до дверей, оглянув незнайомця і сказав please, як і навчився в Америці. Незнайомець увійшов. На ньому був довгий плащ, піднятий був його комір, капелюха він не зняв, мабуть, із пошани до свята, на яке втрапив, і тому що всі присутні чоловіки сиділи з покритими головами.
Шляхетний чоловік, подумав Сковронек. І, не кажучи ні слова, розстібнув незнайомцеві плащ. Чоловік уклонився і сказав: «Мене звати Олексій Коссак. Перепрошую. Дуже перепрошую. Мені сказали, що у вас перебуває Мендель Зинґер із Цухнова. Я хотів би з ним поговорити».
«Це я», — сказав Мендель, підійшов до гостя і задер голову. Його чоло сягало акурат до незнайомцевого плеча. «Пане Коссак, — говорив Мендель далі, — я вже чув про вас. Ви родич».
«Роздягайтеся і сідайте з нами до столу», — сказав Сковронек.
Пані Сковронекова підвелася. Всі зсунулися. Звільнили незнайомцеві місце. Зять Сковронеків доставив іще одного стільця. Незнайомець повісив плащ на гвіздок і сів навпроти Менделя. Перед гостем поставили келих вина. «Не зупиняйтеся, — попросив Коссак, — моліться далі».
Вони повели далі. Тихо і виструнчено сидів гість на своєму місці. Мендель невпинно його розглядав. Невтомно дивився Олексій Коссак на Менделя Зинґера. Отак сиділи вони один навпроти одного, овіяні співом інших, але відділені від них.
Їх обох вельми влаштовувало, що через інших вони ще не можуть говорити. Мендель шукав незнайомцевих очей. Коли Коссак їх опускав, Менделеві здавалося, що він мусить просити гостя не відводити погляду. В цьому обличчі Менделеві усе було незнайоме, ось тільки очі за скельцями без оправи близькі. До них знову й знову звертався його погляд, ніби повертаючись додому, до рідних, схованих за вікнами світел, із незнайомого краєвиду вузького, блідого, юначого лиця. Вузькі, стулені й гладкі були його уста. Якби я був його батьком, я сказав би йому: «Усміхнися, Олексію». Нишком витягнув він із кишені програмку, розгорнув її під столом, щоби не заважати іншим, і подав незнайомцеві. Той узяв і всміхнувся, слабко, лагідно і лише на секунду.
Спів перервався, почалася трапеза, пані Сковронекова підсунула гостеві тарілку гарячої юшки, а пан Сковронек запросив їсти. Подорожній із нотами завів із Коссаком розмову англійською, із якої Мендель нічогісінько не второпав. Коссак — юний геній, він іще тиждень у Нью-Йорку і просить дозволу прислати всім присутнім контрамарки на концерт свого оркестру. Інші розмови не йшли. Всі їли в малосвятковому поспіху, наближаючи закінчення свята, і кожен другий шматок супроводжувало ввічливе слово незнайомця або його господарів. Мендель не говорив. На догоду пані Сковронековій він їв іще швидше за інших, щоби, не дай Боже, не стати причиною зволікання. І всі полегшено зітхнули, коли трапеза закінчилась, і знову сумлінно взялись оспівувати чудеса. Сковронек відбивав усе швидший ритм, жінки за ним не встигали. Та, добравшись до псалмів, він змінив голос, темп і мелодію, і так приголомшливо лунали слова, які він тепер виводив, що навіть Мендель незчувся, як наприкінці кожної строфи почав примовляти «Алилуя! Алилуя!». Він вимахував головою так, що його довга борода черкала розгорнуті аркуші книги, чутно було ніжне шарудіння, ніби Менделева борода прагнула взяти участь у молитві, коли вже Менделеві уста святкували так ощадливо.
Незабаром вони закінчили. Свічки згоріли наполовину, стіл уже не був гладенький і святковий, плями і рештки їжі виднілися на білому обрусі, а Сковронекові онуки почали позіхати. В кінці книжки зупинилися. Піднесеним голосом Сковронек вимовив переказане побажання: «Наступного року в Єрусалимі!» Всі повторили, голосно хряснули книжками, закриваючи їх, і обернулися до гостя. Тепер була Менделева черга питати відвідувача. Старий прокашлявся, усміхнувся і сказав: «Отож, пане Олексію, що ви хотіли мені розповісти?»
Притишеним голосом незнайомець заговорив: «Ви давно вже дістали би від мене звістку, пане Мендель Зинґер, якби я знав вашу адресу. Але по війні її вже ніхто не знав. Біллесів зять, музикант, помер від тифу, ваш дім у Цухнові спорожнів, бо донька Біллесів утекла до батьків, які на той час уже мешкали в Дубні, а в Цухнові, у вашому домі, розквартирували австрійських солдатів. Тож після війни я написав моєму менеджерові сюди, але він виявився не досить спритним: відписав мені, що вас неможливо розшукати».
«Шкода Біллесового зятя!» — сказав Мендель, думаючи при цьому про Менухима.
«І от тепер, — вів далі Коссак, — у мене є добра звістка». Мендель підвів голову. «Я відкупив ваш дім у старого Біллеса, у присутності свідків і на підставі офіційної оцінки. А гроші хочу передати вам».
«Скільки це?» — спитав Мендель.