«Триста доларів!» — сказав Коссак.
Мендель схопився за бороду і заходився розчісувати її тремтячими розчепіреними пальцями. «Дякую вам!» — сказав він.
«А щодо вашого сина Йони, — не вгавав Коссак, — то він зник безвісти 1915 року. Ніхто не зміг мені нічого про нього сказати. Ні в Петербурзі, ані в Берліні, ані у Відні, ні в швейцарському Червоному Хресті. Я довідувався скрізь. Та два місяці тому мені стрінувся один молодий чоловік із Москви. Він утік через польський кордон, бо Цухнів, як ви знаєте, належить тепер до Польщі. І цей молодий чоловік служив із Йоною в одному полку. Він сказав, що якось раз випадково чув, нібито Йона живий і воює в білоґвардійцях. Тим важче щось тепер про нього довідатися. Але не полишайте надії».
Мендель саме збирався розтулити рота, аби спитати про Менухима. Але його приятель Сковронек, передбачаючи Менделеве запитання, був переконаний, що відповідь буде сумна, і, прагнучи уникнути смутних розмов цього вечора чи принаймні так довго, як удасться, випередив старого і сказав: «Що ж, пане Коссак, позаяк ми маємо таку приємність гостити в нас такого великого чоловіка, як ви, то, сподіваюся, не відмовите нам у приємності розповісти щось і про ваше життя. Як вам вдалося пережити всі ці війни, революції, всі ці страхіття?»
Незнайомець, здавалося, не сподівався цього питання, бо відповів не відразу. Він опустив очі як хтось, хто соромиться або мусить поміркувати, і відповів щойно за добру часину: «Я не пережив нічого особливого. Дитиною я довго хворів, мій батько був убогим вчителем, як і пан Мендель Зинґер, чия жінка доводиться мені родичкою. Тепер не на часі докладніше з'ясовувати цю спорідненість. Словом, через мою хворобу і тому, що ми були бідні, я потрапив до великого міста, в публічний медичний заклад, там мене особливо полюбив один лікар, я одужав, а лікар залишив мене в своїй сім'ї. Там, — тут Коссак стишив голос і схилив голову, так що здавалося, ніби він говорить до столу, аж усі затамували подих, аби як слід його розчути, — там я одного дня сів за фортеп'ян і з голови заграв власні пісеньки. А лікарева дружина написала ноти до тих пісень. Війна стала моїм щастям. Бо я потрапив до військового музичного підрозділу, став диригентом капели, всю війну перебув у Петербурзі, кілька разів грав у присутності царя. Після революції ми з капелою перебралися за кордон. Кількоро відпали, кілька нових додалися, в Лондоні ми уклали угоду з однією концертною агенцією, так-от і виник мій оркестр».
Усі ще вслухалися, хоча гість давно вже нічого не розповідав. Та його слова все ще витали в кімнаті і до когось із присутніх дійшли тільки тепер. Коссак недостатньо володів єврейською говіркою, в свою розповідь він уплітав цілі шматки російських речень, і Сковронек із Менделем схоплювали далеко не кожне зокрема, а допіру загальну канву. Сковронекові зяті, що приїхали до Америки малими дітьми, розуміли не більше ніж половину й просили жінок, щоби ті перекладали їм розповідь чужинця англійською. Подорожній із музичним причандаллям повторив усю Коссакову біографію, щоб як слід її запам'ятати. Від свічок залишилися тільки куці недогарки в підсвічниках, у кімнаті стемніло, внуки поснули, похиливши голівки на фотелі, та ніхто навіть не збирався іти, ба пані Сковронекова навіть принесла дві нових свічки, приліпила їх на недогарки, ось так відкривши вечір заново. В ній прокинулася колишня пошана до Менделя Зинґера. Цей гість, цей великий чоловік, що грав у самого царя, з цим дивним перснем на мізинці та цією перлиною в краватці, у цьому вбранні з добротної європейської тканини — на чому на чому, а на цьому вона зналася, бо її батько торгував сукнами — не личило заводити цього гостя до Менделевої задньої кімнатчини. Ба, на превеликий подив власного чоловіка, вона навіть сказала: «Містере Зинґер! Дуже добре, що ви сьогодні до нас завітали. Бо завжди, — вона обернулася до Коссака, — він такий скромний і чулий, що не приймає жодних моїх запросин. І все одно, він — ніби найстарша дитина в нашому домі». Сковронек перебив її: «Зроби-но нам іще чайку!» І заки вона вставала, сказав Коссакові: «Всі ми давно вже знаємо ваші пісні, адже “Менухимова пісня” — ваша?»
«Так, — сказав Коссак, — моя». Здавалося, це питання йому неприємне. Він швидко зиркнув на Менделя Зинґера і спитав: «Ваша дружина померла?» Мендель кивнув. «І у вас, наскільки я знаю, є ще донька?» Замість Менделя відповів Сковронек: «На жаль, після материної смерти й загибелі брата Сема вона збожеволіла і потрапила до закладу». Незнайомець знов опустив голову. Мендель підвівся.
Він хотів запитати про Менухима, але йому забракло відваги. Бо ж відповідь він знав наперед. Він уявив себе на місці гостя і відповів сам собі: «Менухим давно вже як не живе. Він загинув страхітливою смертю». Він укарбував собі це речення, заздалегідь смакуючи всю його гіркоту, щоби тоді, коли воно й справді пролунає, залишитися незворушним. А оскільки відчував, що десь у глибині серця ще жевріє несмілива іскорка надії, спробував її вбити. «Якби Менухим був живий, — сказав він собі, — цей чужинець сказав би мені відразу, на початку. Ні, Менухим давно помер. І тепер я його спитаю, щоби вмерла нарешті й та дурна надія!» А, однак, не спитав. Він узяв собі перерву, а галаслива діяльність пані Сковронекової, що поралася в кухні з чайником, дала йому нагоду вийти з кімнати, щоби, за звичкою, помогти господині.
Проте сьогодні вона відіслала його назад до кімнати. У нього ж триста доларів і шляхетний родич. «Вам не випадає, містере Мендель, — сказала вона. — Не залишайте вашого гостя самого!» До того ж вона вже й сама впоралася. Із повними склянками чаю на широкій таці увійшла вона до кімнати, Мендель за нею. Чай парував. Сковронек теж відчував, що далі відтягувати із цим питанням не можна. Ліпше він сам запитає, хай Мендель, його приятель, до болю, якого завдасть йому відповідь, не додає ще й муки питання.
«У мого приятеля Менделя був іще бідолашний хворий син на ім'я Менухим. Що з ним сталося?»
І знову чужинець не відповів. Він длубався ложечкою в денці склянки, розтер цукор і, немов читаючи відповідь із чаю, подивився на світло-брунатну склянку і, не випускаючи ложечки з-поміж великого і вказівного пальців, легенько поводячи вузькою засмаглою рукою, нарешті сказав, несподівано голосно, наче раптом на щось наважившись:
«Менухим живий!»
Це лунає не як відповідь, це лунає як заклик. Відразу після цього з грудей Менделя Зинґера виривається сміх. Усі лякаються і витріщуються на старого. Мендель сидить, відкинувшись на опертя фотеля, труситься і регоче. Його спина так прогнулася, що не цілком торкається опертя. Між опертям і старечою Менделевою потилицею (білі волосинки закручуються над ветхим коміром кафтана) чимала відстань. Довга Менделева борода рвучко сіпається, мало не тріпоче, мов білий стяг, мало теж не регоче. Із Менделевих грудей хрипить і хихоче поперемінно. Всі лякаються, Сковронек ледь натужно підводиться з пухких подушок і, плутаючись у довгому білому халаті, обходить увесь стіл, підходить до Менделя, нахиляється і бере обидві його руки в свої. Тут Менделів регіт переходить у ридання, він схлипує, сльози струменять зі старечих напівприкритих очей у хащі бороди, губляться в буйному зарості, інші ж зависають — круглі та повні, як скляні кульки, — надовго у волоссі.
Нарешті Мендель угамувався. Він дивиться Коссаку просто в очі й повторює: «Менухим живий?»
Чужинець спокійно дивиться на Менделя і каже: «Менухим живий, здоровий, йому навіть добре ведеться!»
Мендель складає руки, підносить їх високо, як може, до плафона. Хоче встати. У нього відчуття, що він мусить тепер підвестися, випростатися, вирости, більшати й більшати, перерости будинок і торкнутися долонями неба. Йому не вдається розвести складені руки. Він дивиться на Сковронека, і давній друг знає, що спитати на місці Менделя.
«І де тепер Менухим?» — питає Сковронек.
І поволі відказує Олексій Коссак:
«Я — Менухим».
Нараз усі підхоплюються зі своїх місць, діти, що вже позасинали, прокидаються і ревуть. Сам Мендель підводиться так рвучко, що фотель за ним падає з оглушливим гуркотом. Він іде, він поспішає, він летить, він налітає на Коссака, єдиного, хто й далі сидить. Велике замішання в кімнаті. Свічки затріпотіли, ніби від вітру. На стінах метушаться тіні людей, що посхоплювалися. Мендель падає перед Менухимом, схвильованими устами і розмаєною бородою шукає він синові руки, його губи цілують, куди втраплять, коліна, стегна, камізельку Менухима. Мендель знову встає, піднімає руки і береться, ніби раптом осліп, ошалілими пальцями обмацувати синове лице. Тупі старечі пальці шастають Менухимовим волоссям, гладким широким чолом, холодними скельцями окулярів, вузькими стуленими устами. Менухим сидить спокійно і не ворушиться. Всі присутні оточили Менухима і Менделя, діти ревуть, свічки тріпочуть, тіні на стіні збираються у важкі хмари. Ніхто нічого не каже.
Нарешті лунає Менухимів голос. «Устань, батьку!» — каже він, підхоплює Менделя під пахви і садовить собі на коліна, як мале дитя. Інші знову віддаляються. Тепер Мендель сидить на колінах у свого сина, усміхається всім, кожному просто в обличчя. Шепоче: «Біль зробить його мудрим, непривабливість добрим, гіркота лагідним, а хвороба сильним». Дебора так казала. Він ніби чує її голос. Сковронек виходить із-за столу, знімає халат, одягає плащ і каже: «Зараз повернуся!» Куди ж іде Сковронек? Іще не пізно, ще й одинадцятої нема, всі друзі ще за столами. Він іде з дому в дім, до Ґрошеля, Менкеса і Ротенберґа. Всі ще сидять при столі. «Диво сталося! Диво! Ходіть до мене і дивіться!» Він веде всіх трьох до Менделя. Дорогою їм зустрічається Лемелева донька, відпроваджує гостей. Вони розповідають їй про Менделя і Менухима. Молодий Фриш, який вийшов іще трохи перейтися з жінкою, також чує новину. Тож багато хто довідується, що сталося. Внизу, перед домом Сковронеків живим доводом стоїть автомобіль, яким приїхав Менухим. Кілька людей відчиняють вікна і бачать його. Менкес, Ґрошель, Сковронек і Ротенберґ входять до будинку. Мендель виходить їм назустріч і мовчки тисне руки.
Менкес, найобачніший з усіх, узяв слово. «Менделю, — каже він, — ми прийшли побачити тебе в щасті, так само як бачили тебе в горі. Пригадуєш, який ти був знищений? Ми втішали тебе, але знали, що це даремна справа. І ось ти зазнаєш дива на собі, за життя. І так само, як ми тоді сумували разом із тобою, тепер ми з тобою радіємо. Величні дива, що їх чинить Всемогутній, нині, як і кілька тисяч років тому. Хай славиться ім'я Його!» Всі стояли. Сковронекові доньки, їхні діти, зяті й подорожній із нотами були вже у верхньому одязі й прощалися. Менделеві друзі не сідали, бо тільки на коротенько прийшли привітати його. Менший від усіх, скоцюрблений, у кафтані із зеленавим відливом стояв Мендель посеред них, як непримітний перебранець-король. Йому доводилося задирати голову, щоби бачити їхні обличчя. «Дякую вам, — сказав він. — Без вашої помочі я не дожив би до цієї години. Подивіться-но на мого сина!» Він показав на нього рукою, немовби побоюючись, що хтось може недостатньо його розглянути. Їхні очі обмацали тканину його вбрання, шовкову краватку, перлину, вузькі долоні й перстень. А тоді вони сказали: «Шляхетний молодий чоловік! Видно, що він особливий!»
«У мене немає дому, — сказав Мендель синові. — Ти приходиш до батька, а я навіть не знаю, де покласти тебе спати».
«Це я хотів би тебе забрати, батьку, — відказав син. — Не знаю, чи можна тобі їхати, адже сьогодні свято».
«Йому можна», — сказали всі в один голос.
«Гадаю, мені можна поїхати з тобою, — озвався Мендель. — Важко я грішив, а Господь затуляв на це очі. Ісправником я Його називав. А він затикав на це вуха. Він такий великий, що поряд із Ним наша мерзенність мізерніє. Мені можна поїхати».
Усі відпровадили Менделя до авта. В деяких вікнах стояли сусіди і сусідки й дивилися. Мендель витягнув ключі, ще раз відчинив крамничку, зайшов до заднього покоїку та зняв із цвяха червоний оксамитовий мішечок. Він подув на нього, здмухуючи порохи, опустив жалюзі, замкнув двері й передав ключі Сковронеку. Із мішечком на руці всів він до авта. Двигун загудів. Фари засвітилися. З кількох вікон почулися голоси: «До побачення, Менделю!» Мендель Зинґер схопив Менкеса за рукав і сказав: «Завтра на молитві оголосиш, що я офірую триста доларів для бідних. Бувайте здорові!»
І поїхав разом зі своїм сином на Бродвей, 44, у готель «Астор».
Жалюгідний і скоцюрблений, у кафтані, що вже аж відсвічував зелено, із червоним оксамитовим мішечком на руках увійшов Мендель Зинґер у вестибюль, розглядав електричне світло, білявого портьє, біле погруддя невідомого божества перед входом на сходи і чорного негра, який уже настрополився було відібрати в нього мішечок. Він увійшов у ліфт і побачив себе в дзеркалі поряд із сином, він заплющив очі, бо йому запаморочилося в голові. Він помер, він уже ширяє в небесах, і цьому нема кінця-краю. Син узяв його під руку, ліфт зупинився, Мендель по безгучному килиму пішов довгим коридором. Він розплющив очі, щойно опинившись у кімнаті. Своїм звичаєм насамперед підійшов до вікна. І вперше побачив американську ніч зблизька, небо, підсвічене багрянцем, палахкотливі, іскристі, крапельні, миготливі, червоні, сині, зелені, срібні, золоті літери, зображення і знаки. Він слухав галасливий спів Америки, дудніння автомобілів, сурмління, рев, дзеленчання, вереск, скрип, свист і завивання. Навпроти вікна, до якого прихилився Мендель, щоп'ять секунд з'являлося широке усміхнене лице якоїсь дівчини, що все складалося із розсипаних іскор і цяток, осяйні зуби на відкритих устах із суцільного кусня розтопленого срібла. Назустріч цьому обличчю плив рубіново-червоний, спінений кубок, сам перевертався, виливав свій уміст у цей розкритий рот і відпливав, щоби за мить з'явитися вже знову наповненим, рубіново-червоним і білосніжно спіненим. То була реклама якогось нового лимонаду. Мендель захоплювався нею як досконалим утіленням нічного щастя і золотого здоров'я. Він осміхнувся, кілька разів подивився, як з'являється і зникає зображення, а тоді знову обернувся до кімнати. Там стояло розстелене його біле ліжко. В кріслі-гойдалці колисався Менухим. «Сьогодні я не спатиму, — сказав Мендель. — Ти лягай, а я посиджу коло тебе. В кутку ти спав, у Цухнові, коло плити». — «Дуже добре пригадую день, — завів Менухим, зняв окуляри, і Мендель побачив голі синові очі, сумними і втомленими видались вони йому, — пригадую передполудне, сонце дуже ясне, кімната порожня. І ось підходиш ти, підносиш мене, я сиджу на столі, а ти дзеленькаєш ложечкою об склянку. То був чудовий дзенькіт, я хотів, та я хоч сьогодні міг би його скомпонувати і заграти. А тоді ти співаєш. А тоді починають бамкати дзвони, старі-престарі, як велетенські важеленні ложки вдаряють вони об величезні склянки». — «Далі, далі», — сказав Мендель. Він теж достеменно пригадує собі той день, коли Дебора пішла з дому готувати подорож до Каптурака. «Із ранніх літ це єдиний спогад! — сказав син. — А тоді вже надходять часи, коли Біллесів зять, скрипаль, грає. Щодня, здається, грає. Він перестає грати, але я і далі чую його, весь день, усю ніч». — «Далі, далі!» — благав Мендель тоном, яким він завжди спонукав учнів до науки.
«Далі довго нічого! А тоді одного дня я бачу велику червону і синю пожежу. Лягаю на підлогу. Повзу до дверей. Раптом мене хтось ніби підхоплює і виштовхує, я біжу. Я надворі, люди стоять на протилежному кінці завулка. “Вогонь!” — кричить щось із мене». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Далі нічого не пам'ятаю. Пізніше мені сказали, що я довго хворів і лежав непритомний. Після цього пригадую вже часи в Петербурзі, біла зала, білі койки, багато дітей у койках, грає фісгармонія чи орґан, і я голосно підспівую. А тоді лікар екіпажем везе мене додому. Якась висока білява жінка в блідо-синій сукні грає на фортеп'яні. Встає. Я підходжу до клавіш, вони лунають, коли я їх торкаюся. І раптом я граю пісні орґану і все, що вмію співати». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Не пригадую нічого, що обходило б мене більше, ніж оті кілька днів. Пригадую маму. Коло неї було тепло і м'яко, здається, вона мала дуже низький голос і дуже велике та кругле лице, як цілий світ». — «Далі, далі!» — сказав Мендель. «Міріям, Йону, Шемар'ю не пригадую. Про них я почув значно пізніше, вже від Біллесової доньки».
Мендель зітхнув. «Міріям», — повторив він. Вона стояла перед ним у золото-жовтій шалі, із синьо-чорним волоссям, спритна і легкостопа, юна газель. У неї були його очі. «Я був поганим батьком, — сказав Мендель, — і з тобою зле обходився, і з нею. А тепер її втрачено, жодна медицина їй не поможе». — «Ми підемо до неї, — сказав Менухим. — А я, батьку, хіба мене не вилікували?»
Так, Менухим мав рацію. Людині ніколи не досить, сказав собі Мендель. Щойно пережив диво — і вже не терпиться наступного. Зачекай, зачекай, Менделю Зинґере! Поглянь-но, на кого перетворився Менухим, цей калічка. Вузькі його долоні, розумні його очі, ніжні його щоки.
«Йди спати, батьку!» — сказав син. Він клякнув на підлогу і стягнув із Менделя Зинґера старі чоботи. Розглянув підошви, потріскані, із зазубринами на краях, жовті поцировані верхи, обчовгані, облізлі халяви, діряві шкарпетки, поторочені штани. Він роздягнув старого і вклав його в ліжко. А потім вийшов із кімнати, взяв із валізки книжку, повернувся до батька, сів у крісло-гойдалку коло ліжка, засвітив невеличку зелену лампу і почав читати. Мендель удавав, що спить. Син відклав книжку і сказав: «Ти думаєш про Міріям, батьку! Ми навідаємося до неї. Я покличу лікарів. Її вилікують. Вона ж іще молода! Засинай!» Мендель затулив очі, але не заснув. Він думав про Міріям, слухав незвичні звуки світу, відчував крізь заплющені повіки нічне палахкотіння ясного неба. Він не спав, але йому було добре, він відпочивав. Із притомною головою спочивав він на ложі сну і чекав ранку.
Син наготував йому купіль, одягнув його, посадив у машину. Вони довго їхали галасливими вулицями, вони виїхали з міста, їхали довгим і широким шляхом, на узбіччі стояли дерева в бруньках. Двигун ясно гудів, на вітрі тріпотіла Менделева борода. Він мовчав. «Хочеш знати, куди ми їдемо, батьку?» — спитав син. «Ні! — відповів Мендель. — Не хочу нічого знати! Хоч куди б ти поїхав — завжди добре».
І вони потрапили у світ, де м'який пісок був жовтий, широке море синє, а всі будинки білі. На терасі перед одним із таких будиночків, за маленьким білим столичком, сидів Мендель Зинґер. Він сьорбав золотисто-брунатний чай. На його згорблену спину світило перше тепле цьогорічне сонце. Дрозди вистрибували біля самих його ніг. Їхні побратими тим часом цвірінькали перед терасою. Морські хвилі м'яким, рівномірним прибоєм плюскотіли на узбережжі. У блідо-синьому небі стояло кілька білих хмаринок. Під цим небом Мендель ладен був повірити, що Йона колись знайдеться, а Міріям повернеться додому, «гарніша за всіх жінок світу», зацитував він подумки. Сам він, Мендель Зинґер, у похилому віці увійде в прихильну смерть, оточений багатьма внуками й «насичений життям», як написано в Книзі Йова. Він відчув дивне і заборонене бажання скинути картуз зі старого репсу і дозволити сонцю посвітити на свій старий череп. І вперше в житті Мендель Зинґер із власної волі оголив голову, так як робив це досі лише в урядових установах і коли вмивався. Ріденькі, кучеряві волосинки на його лисій голові ворушив весняний вітерець, як химерні тендітні рослини.
Так Мендель Зинґер вітав світ.
Якась чайка срібним пострілом із неба влетіла під тент тераси. Мендель спостерігав за її стрімким летом і примарним білим слідом, який вона залишила по собі в небі.
Тоді син сказав:
«Наступного тижня я поїду в Сан-Франциско. На зворотному шляху ми ще десять днів граємо в Чикаґо. Гадаю, батьку, за чотири тижні ми зможемо поплисти до Европи!»
«А Міріям?»
«Я ще сьогодні з нею побачуся, поговорю з лікарями. Все буде добре, батьку. Може, навіть заберемо її із собою. Можливо, в Европі вона одужає!»
Вони повернулися до готелю. Мендель зайшов до кімнати свого сина. Він був втомлений. «Ляж на канапу, поспи трохи, — сказав син. — За дві години я повернуся».
Мендель слухняно вклався. Він знав, куди йде син. До сестри йде він. Він чудова людина, на ньому печать благословення, він зцілить Міріям.
Мендель побачив велику фотографію в іржаво-брунатній рамці на невеличкому туалетному столику. «Подай-но мені цю знимку!» — попросив він.