Тож розповідаю Вам, як усе було, від початку й аж до сьогодні: спочатку, коли я перебрався за кордон, то не мав чого їсти, грошей у мене було в кишені два рублі, але я подумав, Бог поможе. Від якоїсь пароплавної компанії з Трієсту до кордону вийшов один чоловік у службовому картузі, щоби нас забрати. Нас було дванадцятеро чоловік, решта одинадцятеро всі мали гроші, вони купили собі фальшиві документи і квитки на пароплав, і той аґент корабельної компанії завів їх на потяг. Я пішов із ними. Подумав, не завадить. Пішов, у кожному разі, думаю, подивлюся, як то воно їхати до Америки. А тоді лишився сам із аґентом, і той дивується, чому я не їду. “А в мене ані шеляга”, — кажу аґентові. А він питає, чи я вмію читати і писати. “Та трохи вмію, кажу, але, може, не досить”. Ну гаразд, щоби Вас довго не затримувати, той чоловік мав роботу для мене. А саме: щодня, коли надходять дезертири, виходити до кордону, забирати їх, усе в них скуповувати і вмовляти, що Америка — край молочних рік і кисільних берегів. Well: починаю я працювати, п'ятдесят відсотків від зарібку віддаю аґентові, бо я тільки субаґент. Він носить картуза з вишитою золотом назвою фірми, а я тільки нарукавну пов'язку. Через два місяці кажу йому, маю діставати шістдесят відсотків, інакше кидаю роботу. То він і дає шістдесят. Багато казати — мало слухати, знайомлюся в мого господаря з гарненькою дівчиною, Веґа їй на ім'я, і тепер вона Ваша невістка. Її батько дав мені трохи грошенят, щоби я почав власну справу, а я ніяк не можу забути, як ті одинадцятеро поїхали до Америки і як я лишився один. То я прощаюся тільки з Веґою, на кораблях я знаюся, то ж бо моя ділянка — і пливу до Америки. І от я тут, за два місяці доїхала Веґа, ми одружилися і дуже щасливі. Знимки у Мака в кишені. Спочатку я пришивав ґудзики до штанів, потім прасував штани, тоді пришивав підкладки на рукавах, і вже мало не став кравцем, як усі євреї в Америці. Як тут, під час прогулянки на Лонґ Айленді знайомлюся з Маком, просто перед фортом Лафаєт. Коли Ви будете тут, покажу Вам це місце. Відтоді я почав співпрацю з ним, всякі-різні справи. Аж почали страхування. Я страхую євреїв, він — ірландців, я вже навіть застрахував кілька християн. Мак дасть Вам десять доларів від мене, купіть собі за них щось, на дорогу. Бо скоро я, з Божою поміччю, пошлю Вам квитки на пароплав.
Обіймаю і цілую Вас усіх
Ваш син Шемар'я
(тут мене звати Сем)».
Коли Мендель Зинґер дочитав, у кімнаті запала лунка тиша, яка ніби зливалася з тишею літнього дня і в якій усім здавалося, що вони чують голос сина-еміґранта. Так, сам Шемар'я промовляв до них, там, у далекій-предалекій Америці, де о цій порі, мабуть, ніч, а може, й ранок. На якусь мить вони навіть забули про присутнього Мака. Здавалося, він зник, розчинився за далеким Шемар'єю, як листоноша, що віддає листа, йде і зникає. Йому, американцеві, довелося самому про себе нагадати. Він підвівся, запхав руку в кишеню, наче циркач, що лаштується показати фокус. Витягнув гаманця, вийняв звідти десять доларів і фотографії, на яких Шемар'я раз зі своєю жінкою Веґою сидів на лавці десь серед зелені, а раз був сам, у купальному костюмі, на морському узбережжі, тіло і лице серед тузиня незнайомих тіл і лиць, уже не Шемар'я — Сем. Банкноту і світлини чужинець простяг Деборі, вивчивши коротким поглядом усіх на предмет надійности. Банкноту вона зіжмакала в одній руці, другою поклала на стіл знимки, поряд із листом. Усе це потривало кілька хвилин, що й далі проминули в мовчанці. Нарешті Мендель Зинґер тицьнув пальцем у фотографію і сказав: «Це Шемар'я!» — «Шемар'я!» — повторили всі, і навіть Менухим, що тим часом уже переріс стіл, лунко зареготав і скоса та обережно подивився на знимки.
Менделеві Зинґеру нараз здалося, що чужинець уже зовсім і не чужинець ніякий, і ніби він розуміє його химерну мову. «Розкажіть мені щось!» — сказав він Макові. І американець, немов розуміючи Менделеві слова, заворушив своїм великим ротом і з радісним запалом заходився розповідати щось незбагненне, і це було так, ніби він із благословенним апетитом наминає якусь смачну страву. Він розповідав Зинґерам, що до Росії приїхав через торгівлю хмелем: йому залежало на створенні броварні в Чикаґо. Але Зинґери не розуміли його. І раз він уже тут, то ніяк не може проминути нагоди побувати на Кавказі, а особливо зійти на той Арарат, що про нього вже так багато читав у Біблії. І якщо слухачі й напружували щосили слух, щоби з усього цього грімкого громаддя виловити бодай якийсь крихітний зрозумілий склад, то на слово «Арарат» їхні серця радісно забилися, бо воно було якось до болю знайоме, але також страхітливо спотворене, бо викотилося з Мака небезпечним і жахливим громом. І тільки Мендель Зинґер безперервно всміхався. Йому було приємно слухати мову, що стала тепер і мовою його сина Шемар'ї, і заки Мак говорив, Мендель намагався уявити, як виглядає син, промовляючи такі-от слова. Незабаром йому вже здавалося, що то голос рідного сина рече з погідних незнайомцевих уст. Американець закінчив свій виклад, обійшов стіл довкола, потис усім сердечно й міцно руку. Менухима він рвучким рухом підняв догори, оглянув його криву голову, тоненьку шийку, сині й безживні руки та кривенькі ноги, а тоді посадив із ніжною зневагою на підлогу, немов хотів цим показати, що такі дивачні створіння мають повзати по землі, а не стояти при столі. А тоді широкими, сягнистими, ледь розколисаними кроками, запхавши руки в кишені, рушив до відкритих дверей, а за ним кинулась уся родина. Всі заслонили очі долонями, дивлячись у залитий сонцем завулок, посеред якого крокував Мак і на кінці якого ще раз зупинився, щоби коротенько помахати на прощання.
Довго стояли вони отак надворі, по тому як Мак зник із очей. Вони затуляли долонями очі й бачили запилюжене сяйво порожньої вулиці. Нарешті Дебора промовила: «Ну от, пішов!» І так, ніби чужинець зник щойно тепер, усі повернулися і стояли, обійнявшись, поклавши одне одному руку на плечі, перед фотографіями на столі. «Скільки то, десять доларів?» — спитала Міріям і заходилася перераховувати. «Однаково, — сказала Дебора, — скільки це — десять доларів, ми все одно за них нічого не купимо».
«Чому ж? — заперечила Міріям. — Нам що, в нашому лахмітті їхати?»
«Хто їде і куди?» — закричала мати.
«До Америки, — сказала Міріям і усміхнулася, — Сем сам написав».
Уперше хтось із родини називав Шемар'ю «Семом», і враження було таке, що Міріям навмисно вжила американське ім'я брата, щоби наголосити його заклик їхати до Америки.
«Сем? — закричав Мендель Зинґер. — Хто такий Сем?»
«Справді, — повторила Дебора, — хто такий Сем?»
«Сем, — сказала, все ще усміхаючись, Міріям, — мій брат і ваш син».
Батьки мовчали.
Раптом із кутка, куди він забився, розлігся гучний Менухимів голос.
«Менухим не може їхати!» — сказала Дебора так тихо, наче боячись, що хворий її зрозуміє.
«Менухим не може їхати!» — повторив, так само тихо, Мендель Зинґер.
Здавалося, сонце стрімко сідає. На стіні будинку навпроти, в яку всі втупилися крізь розчинене вікно, чорна тінь піднялася виразно вище, наче море в приплив здіймається стрімкими берегами. Знявся легенький вітерець, вікна зарипіли в завісах.
«Зачини двері, протяг!» — сказала Дебора.
Міріям підійшла до вікна. Перш ніж узятися за клямку, вона ще трохи постояла, висунувши голову в бік, де зник Мак. А тоді щосили захряснула двері й проказала: «Це вітер!»
Мендель став коло вікна. Він спостерігав, як тінь вечора повзе догори стіною. Підвів голову й розглянув позолочений гребінь даху в будинку навпроти. Довго він так стояв, обернувшись спиною до кімнати, до жінки, доньки Міріям і хворого Менухима. Він відчував їх усіх і вгадував кожен їхній порух. Він знав, що Дебора поклала голову на стіл і плаче, що Міріям повернулася лицем до плити і що її плечі вряди-годи здригаються, хоча вона зовсім і не плаче. Він знав, що його жінка тільки й чекає миті, коли він візьме свій молитовник і піде проказати вечірню молитву, а Міріям візьме свою жовту шаль і поквапиться до сусідів. Тоді Дебора сховає десятидоларову банкноту, яку й досі тримає в руці, під дошку в підлозі. Він знав ту дошку, Мендель Зинґер. Щоразу, коли він на неї ступав, вона, кректячи, зраджувала йому таємницю, що її приховувала, і нагадувала гарчання тих псів, що їх Самешкін поприв'язував перед своєю конюшнею. Він знав ту дошку, Мендель Зинґер. І щоби не думати про чорних Самешкінових псів, яких боявся, живих образів гріха, він уникав ступати на неї, хіба що забувався, походжаючи в запалі уроку кімнатою. Коли він отак дивився, як вужчають і вужчають золоті смужки сонця і з гребеня зісковзують на дах, а звідти на білий комин, йому здалося, що він уперше в житті виразно відчув безгучне й підступне скрадання днів, оманливі хитрощі вічної зміни дня і ночі, літа й зими, і збігання життя, розмірене, попри всі сподівані й несподівані жахіття. Вони ростуть лише на берегах, де щось діється, а Мендель Зинґер пропливав повз них. Прийшов чоловік із Америки, посміявся, вручив листа, долари та фотографії Шемар'ї і знову зник в імлистих теренах далини. Зникли й сини: Йона служить цареві в Пскові й уже не Йона. Шемар'я купається на березі океану, і його звати вже не Шемар'я. Міріям дивиться вслід американцеві й собі хоче до Америки. Один Менухим залишається тим, ким є від найпершого дня життя: калікою. І Мендель Зинґер залишається тим, ким був завжди: вчителем.
Вузький завулок геть стемнів, але й водночас ожив. Огрядна жінка скляра Хаїма й дев'яносторічна бабця давно покійного слюсаря Йоселя Копа винесли надвір стільці, посідали перед дверима та дихали свіжим вечірнім повітрям. Євреї похмуро й поквапно, мимохідь вітаючись, поспішили до молитовні. Тут Мендель Зинґер обернувся, він теж збирався йти. Проминув Дебору, голова якої ще й досі лежала на твердому столі. Її лице, якого Мендель уже роками не міг терпіти, було тепер затулене, ніби занурене в тверде дерево, і сутінки, що починали наповнювати кімнату, приховували і жорсткість, і боязкість Менделя. Його рука майнула широкою жінчиною спиною, знайомою була йому колись ця плоть, чужа вона йому тепер. Вона встала і сказала: «Ти йдеш молитися!» А позаяк думала про щось інше, переінакшила це речення далеким голосом і повторила: «Молитися йдеш!»
Водночас із батьком вийшла з дому Міріям у жовтій шалі й подалася до сусідів.
Був перший тиждень місяця ав. Євреї зібралися після вечірньої молитви, щоби привітати молодик, а через те, що ніч була приємна, відрада після такого гарячого дня, їхні побожні серця охочіше, ніж зазвичай, прислухалися до заповіді Господньої вітати народження молодика у відкритому місці, над яким небо напиналося ширше і повніше, ніж над вузесенькими завулочками містечка. І вони поквапилися, німі й чорні, безладними гуртками, за доми, дивилися на ліс удалині, такий самий чорний і мовчазний, але вічний у своєму закоріненому складі, дивилися на серпанок ночі над широкими полями і нарешті зупинилися. Вони підвели очі до неба, шукаючи криве срібло молодого світила, народженого сьогодні знову, як у день свого сотворіння. Вони збились у щільний гурт, розклали молитовники, біло мерехтіли сторінки, чорно тріщилися кутасті літери у них перед очима в по-нічному синюватій ясності, і вони замурмотіли привітання місяцю, захитали туди-сюди тулубами, немовби їх шарпала якась невидна буря. Все швидше розхитувалися вони, все голосніше молилися, з войовничою відвагою жбурляли в далеке небо свої моторошні слова. Чужою була їм земля, на якій вони стояли, ворожим ліс, що дивився їм назустріч, осоружним дзявкання псів, чий підозріливий слух вони розбудили, а рідним тільки місяць, що сьогодні народився в цьому світі, так само як і на землі прабатьків, і Господь, що чуває скрізь, і вдома й у вигнанні.
Голосним «Амінь!» закінчили вони благословення, подали одне одному руки й побажали гарного місяця, процвітання справам і здоров'я недужим. Вони розділилися, поодинці побігли додому, позникали в завулочках, за малесенькими дверцятами своїх перекошених халуп. Тільки один єврей залишився: Мендель Зинґер.
Хай супутники лише декілька хвилин тому попрощалися, йому здавалося, що він уже годинами тут стоїть. Він дихав супокоєм на волі, і ніхто йому не перешкоджав. Він ступив кілька кроків, знесилів, відчув охоту лягти на землю, але злякався незнайомої землі й небезпечних червів, що напевно в ній водяться. Його блудний син Йона спав йому на думку. Йона спить тепер у казармі, на сіні, в конюшні, може, коло коней. А Шемар'я живе потойбіч Великої Води: хто з них далі, Йона чи Шемар'я? Вдома Дебора вже закопала долари, Міріям якраз розповідає сусідам про візит американця.
Молодий серпик місяця тим часом уже поширював сильний срібний блиск, у вірному супроводі найяснішої небесної зорі плив він крізь ніч. Іноді завивали пси, лякаючи Менделя. Вони роздирали сумирність землі й побільшували тривогу Менделя Зинґера. Хоч і віддаленому від містечкових хат ледве чи п'ятьма хвилинами ходи, йому здалося, що він безмежно далеко від обжитого світу євреїв, невимовно самотній, загрожений небезпеками і все одно нездатний повернути. Він звернув лице на північ: там темно дихав ліс. Справа, на багато-багато верст тяглися болота з поодинокими срібними вербами. Зліва, під опаловими серпанками, лежали поля. Часом Менделеві здавалося, що звідкись долинає якийсь людський звук. Він чув, як говорять знайомі люди, і йому здавалося, що він їх розуміє. А потім згадав, що давно вже чув цю мову. Він збагнув, що тепер він просто ще раз чує її, тільки відгомін, що так довго дожидався у його пам'яті. Зненацька зліва у збіжжі зашаруділо, хоча вітру не було. Шаруділо все ближче, тепер Мендель побачив, як заворушилися високі, людського зросту колоски, мабуть, між ними скрадалася якась людина, якщо тільки не велетенський звір, не чудовисько. Звісно, втікати було би наймудріше, але Мендель закляк і готувався до смерти. Зараз зі збіжжя вийде селянин чи солдат, звинуватить Менделя у крадіжці й заб'є на місці — мабуть, каменем. Але ж то може бути і волоцюга, вбивця, злочинець, який не хоче, щоби його бачили і чули. «Господи милосердний!» — прошепотів Мендель. І тут він почув голоси. Їх було двоє, і вони йшли через лан, і те, що їх двоє, заспокоїло єврея, хоча то могло бути й двоє вбивць. Ні, то не вбивці, то закохана пара. Дівочий голос щось сказав, чоловік засміявся. Закохані також можуть бути небезпечні, чимало було випадків, коли чоловік впадав у шал, хапаючи свідка своєї любові. Зараз вони вийдуть із лану. Мендель Зинґер переборов боязку огиду перед червами землі й тихесенько ліг, не відриваючи від збіжжя погляду. А там колосся розділилося, спочатку вийшов чоловік, чоловік в однострої, солдат у синьому картузі, в чоботях зі шпорами, метал зблиснув і тихенько забряжчав. А за ним сяйнула жовта шаль, жовта шаль, жовта шаль. Пролунав голос, дівочий голос. Солдат обернувся, обняв її за плечі, шаль відкрилася, солдат ішов за дівчиною, руки він тримав на її грудях, втоплена в солдата йшла вона.
Мендель заплющив очі й відчекав, поки лихо промине його в потемках. Якби він не боявся зрадити себе, як радо заткнув би собі вуха, щоби не мусити цього чути! А так мусив: жахливі слова, срібне брязкання шпор, тихеньке божевільне хихотіння, низький чоловіків сміх. Як прагнув він, аби задзявкали собаки. От якби вони завили, хай виють голосно-преголосно! Хай би вбивці вийшли зі збіжжя і забили його. Голоси віддалилися. Все затихло. Все щезло. Нічого не було. Мендель прожогом підхопився, розгледівся довкола, вхопив руками поли свого довгого кафтана й кинувся в бік містечка. Віконниці були зачинені, але декотрі жінки ще сиділи перед дверима, і балакали, і стрекотіли. Він сповільнив біг, щоб не впадати у вічі, пішов великими поквапними кроками, все ще тримаючи в руках поли кафтана. Перед своєю хатою зупинився. Постукав у вікно. Дебора відчинила. «Де Міріям?» — спитав Мендель. «Іще гуляє, — сказала Дебора, — її ж не втримаєш! День і ніч гуляє. Не всидить вдома і пів години. Бог покарав мене тими дітьми, чи бачив світ колись…» — «Тихо, — перебив її Мендель, — коли Міріям вернеться, скажи, я питав за нею. Сьогодні я не прийду додому, тільки завтра рано. Сьогодні день смерти мого діда Залеля, я йду молитися». І він пішов, не чекаючи жінчиної відповіді.
Мабуть, не минуло ще й трьох годин, відколи він пішов із молитовні. А тепер, коли знов увійшов, йому здалося, що він повертається через багато тижнів, ніжною рукою погладив накривку свого молитовного столика, святкуючи зустріч із ним. Він розклав його і потягнувся по свою стару, чорну й важку книгу, рідну його рукам, що він без вагань упізнав би її серед тисяч подібних. Такою знайомою була йому гладінь оправи з округлими підвищеннями стеаринових острівців, застиглих решток безлічі спалених свічок, і нижні кутики сторінок, пошарпані, зжовклі, масні, тричі хвилясті внаслідок столітнього перегортання наслиненими пальцями. Кожну молитву, якої тепер потребував, він міг знайти умить. Найдрібнішими рисами фізіономії вони були вкарбовані в його пам'ять, за типом і розміром шрифтів, і за найтоншим відтінком сторінок.
У молитовні панували сутінки, жовтаве світло свічок при східній стіні, коло ковчега із сувоями Тори не розганяло темряви, здавалося, воно радше ховається в ній. Крізь вікна виднілося кілька зірок, а в приміщенні він розгледів усі предмети, столики, стіл, лавки, паперові обрізки на підлозі, свічники на стінах, кілька обрусів із позолоченими оторочками. Мендель Зинґер запалив дві свічки, приліпив їх до голого дерева на столику, заплющив очі й поринув у молитву. Із заплющеними очима знав він, де закінчується сторінка, механічно перегортав. Поступово його тулуб увійшов в оте здавна знане розмірене розхитування, молилося все тіло, підошви човгали по долівці, долоні стискалися в кулаки й гримали, як молоти, по столику, в груди та в повітрі. На причілку спав якийсь бездомний єврей. Його дихання супроводжувало і підтримувало монотонний спів Менделя Зинґера, що був, як гарячий спів у жовтій пустелі, загублений і заручений зі смертю. Власний голос і сонне дихання єврея притлумили Менделя, розігнали думи з його серця, він уже не був ніким іншим, як тільки молільником, слова йшли крізь нього в небеса, порожньою посудиною був він, лійкою. Так він молився назустріч ранкові.
День хухнув у вікна. Світла змізерніли й зблідли, за низенькими хатками вже вставало сонце, червоним полум'ям наповнило воно два східні вікна молитовні. Мендель пальцями загасив свічки, сховав книгу, розтулив очі й зібрався додому. Вийшов надвір. Пахло літом, підсохлими болотами і пробудженою зеленню. Віконниці були ще зачинені. Люди спали.
Мендель тричі постукав у свої двері. Він був повний сил і свіжий, ніби проспав довго і без сновидінь. Він достеменно знав, що робити. Дебора відчинила. «Зроби мені чаю, — сказав Мендель, — а тоді я щось тобі скажу. Міріям удома?» — «Певно, що вдома, — відповіла Дебора, — де ж їй іще бути? В Америці, чи що?»
Заспівав самовар, Дебора хухнула в склянку і протерла її. А тоді Мендель і Дебора пили рівномірними ковтками, гостро вистромленими вперед устами. Раптом Мендель відставив склянку і сказав: «Ми поїдемо до Америки. Менухиму доведеться залишитися. Міріям візьмемо зі собою. Лихо нам, якщо ми залишимося». Він на хвильку замовк, а тоді тихо сказав:
«Вона гуляє з козаком».
Склянка із брязкотом випала з Дебориних рук. Міріям прокинулась у кутку, Менухим заметушився в непритомному сні. Тоді все стихло. Мільйони жайворів тьохкали понад домом, під небом.
Ясним спалахом вдарило у вікно сонце, влучило в начищений бляшаний самовар, перетворюючи його своїм світлом на сліпуче випукле дзеркало.
Так починався день.
До Дубна треба їхати Самешкіновою фірою; до Москви залізницею; до Америки треба їхати не тільки пароплавом, але й із документами. Щоби їх роздобути, треба податися в Дубно.
Отож Дебора вирушає до Самешкіна. Самешкін уже не сидить на припічку, його взагалі нема вдома, сьогодні четвер, свинячий базар, Самешкін повернеться не раніше, ніж за годину.
Дебора походжає туди-сюди, туди-сюди перед Самешкіновою хатою, вона думає тільки про Америку.
Один долар — це більше, ніж два рублі, в двох рублях двісті копійок, скільки ж, на милість Божу, копійок в одному доларі? І скільки ще доларів перешле Шемар'я? Америка — благословенний край.
Міріям гуляє з козаком, у Росії це можливо, в Америці нема козаків. Росія — понура країна, Америка — вільна країна, весела країна. Мендель уже не буде вчителем; батьком багатого сина — ось ким він буде.
Це триває не годину, не дві, лишень за три години Дебора зачула підковані чоботи Самешкіна.