«Все може бути, — повторив він. — Баби ні до чого».
Раптом Мендель схлипнув. Мендель плакав, посеред цієї чужої ночі, поряд із Самешкіним.
Селянин притис кулаки до очей, бо відчував, що і він ось-ось заплаче.
А тоді обійняв Менделя за худі плечі й сказав тихо:
«Спи, любий жиде, виспися!»
Він довго сидів без сну. Мендель Зинґер спав і хропів. Жаби кумкали аж до рання.
Через два тижні у великій хмарі куряви до хати Менделя Зинґера під'їхав маленький двоколісний возик і привіз гостя — Каптурака.
Він повідомив, що документи готові. Якщо за чотири тижні від Шемар'ї, званого Семом, прийде з Америки відповідь, виїзд родини Зинґерів забезпечено. Тільки це хотів сказати Каптурак; а ще, що завдаток у двадцять рублів був би йому приємніший, ніж потім відраховувати цю суму від грошей, що їх пришле Шемар'я.
Дебора пішла в повітку з гнилих дощок, що стояла на їхньому маленькому подвір'ї, натягнула блузку на голову, видобула зі станика зіжмакану хустинку й відрахувала собі в долоню вісім твердих рублів.
А тоді знов одягла блузку, зайшла до хати і сказала Каптуракові: «Це все, що вдалося роздобути в сусідів. Мусите вдовольнитися цим».
«Зі старою клієнтурою можна бути й трохи поблажливішим!» — сказав Каптурак, сів до свого легкого, мов пір'їна, жовтого возика і тут-таки зник у хмарі куряви.
«Каптурак був у Менделя Зинґера! — кричали люди в містечку. — Мендель їде до Америки».
І справді, подорож Менделя Зинґера до Америки вже почалася. Всі люди давали йому поради проти морської хвороби. З'явилося декілька покупців оглянути Менделеву хату. Давали за неї тисячу рублів, суму, за яку Дебора віддала би п'ять років життя.
Але Мендель Зинґер сказав: «Ти ж знаєш, Деборо, що Менухим залишається? В кого він лишиться? Наступного місяця Біллес видає доньку за музиканта Фоґля. Доки в них народиться своя дитина, молодята могли б утримувати Менухима. За це ми дамо їм житло і не візьмемо грошей».
«А для тебе вже вирішена справа, що Менухим залишається? Та ж до нашого від'їзду ще найменше кілька тижнів, за той час Господь напевно сотворить чудо».
«Коли Господь захоче сотворити чудо, — відказав Мендель, — то не стане тебе попереджати. Треба сподіватися. Якщо не поїдемо до Америки, станеться лихо з Міріям. Якщо поїдемо — залишимо Менухима самого. Нам що, Міріям саму до Америки висилати? Хтозна, що вона там накоїть сама дорогою до Америки або сама в Америці. Менухим такий хворий, що тільки чудо може йому помогти. Якщо ж йому поможе чудо, він зможе доїхати до нас. Бо Америка хоч і далеко, але не поза цим світом».
Дебора мовчала. Вона так і чула слова ребе з Ключиська: «Не покидай його, лишайся з ним, так ніби він здорова дитина!» Вона не залишилася з ним. Довгі роки, день і ніч, година за годиною чекала вона обіцяного чуда. Мертві з того світу не помогли, ребе не поміг, Бог не хотів помагати. Море сліз виплакала вона. Ніч була в її серці, жура в кожній радості, від самого Менухимового народження. Всі свята були муками, і всі святкові дні жалобними. Не було вже весни, не було вже й літа. Зимою стали всі пори року. Сонце сходило, але її не зігрівало. Одна надія не хотіла помирати. «Цей так і лишиться калікою», — казали сусіди. Бо не їх спіткало лихо, а хто не знає лиха, не вірить і в дива.
Але і той, хто знає лихо, не вірить у чудо. Чуда діялися колись у давні-предавні часи, коли євреї ще жили в Палестині. І відтоді чуд не бувало. А однак хіба безпідставно розповідають про дивовижні діяння ключиського ребе? Хіба не прозрівав він сліпих, хіба не зціляв розбитих? Як там було з донькою Натана Піченика? Вона ж була божевільна. Її привезли до Ключиська. Ребе подивився на неї. Проказав якісь слова. Тоді тричі сплюнув. І Пічениківна пішла собі, вільна, легка й розумна, додому. Іншим людям щастить, думала Дебора. І для чуда треба щастя. Діти Менделя Зинґера не мають щастя! Вчителеві діти!
«Якби ти був мудрою людиною, — сказала вона Менделеві, — ти завтра ж поїхав би у Ключиськ і спитав ради у рабі». — «Я? — перепитав Мендель. — Що я забув у твого рабі? Ти вже раз була — то й їдь собі знов! Ти в нього віриш, тобі він і дасть пораду. Ти ж знаєш, якої я про все це думки. Жодному євреєві не потрібен посередник до Господа. Він почує наші молитви, якщо ми не согрішимо. Але коли согрішимо, Він може нас покарати!»
«І за що ж він нас тепер карає? Що ми зробили злого? Чому він такий жорстокий?»
«Це блюзнірство, Деборо, дай мені спокій, мені ніколи з тобою балакати». І Мендель заглибився в якусь побожну книгу.
Дебора схопила шаль і вийшла. Надворі стояла Міріям. Вона стояла, зачерлена призахідним сонцем, у білій сукні, що тепер відсвічувала помаранчево, зі своїм гладеньким, блискучим чорним волоссям, і невідривно дивилася широко розплющеними, великими чорними очима просто в призахідне сонце, яке ж мало би її сліпити. Вона гарна, думала Дебора, і я колись була така гарна, як моя донька — і що зі мною сталося? Жінкою Менделя Зинґера я стала, ось що сталося. Міріям гуляє з козаком, вона гарна, може, вона й має рацію.
Здавалося, Міріям не бачить матері. Вона з пристрасною уважністю вдивлялася в палання сонця, що якраз збиралося зануритися за важким фіолетним валом хмар. Ось уже кілька днів ця темна маса щовечора стояла на заході, провіщаючи бурю й зливу, а наступного дня знову розчинялася. Міріям зауважила, що саме тієї миті, коли сонце зайшло, там, у казармі кінноти, солдати затягнули пісню, ціла сотня заспівала, завжди одна і та ж пісня: Полюбіл я тєбя за твою красоту. Служба скінчилася, козаки вітали вечір. Міріям мугикала слова пісні, з якої знала тільки перші два рядки: покохав я тебе та й за вроду твою. Це для неї співала ціла сотня! Сто чоловіків співали для неї. За пів години вона зустрінеться з одним із них, а то й із двома. Бувало, приходило й по троє.
Вона помітила матір, не поворухнулася, знала, що Дебора підійде. Вже тижнями мати не наважувалася закликати Міріям. У неї було таке відчуття, що й від самої Міріям виходить частина жахіть, які витали навколо козаків, так ніби донька перебуває під захистом чужої та дикої казарми.
Ні, Дебора вже не кликала Міріям. Дебора сама прийшла до Міріям. Дебора, в старій шалі, стояла стара, потворна, боязка перед осяяною сонцем Міріям, зупинилася на краю дерев'яного хідника, ніби корилася давньому закону, який велів потворним матерям стояти на пів версти нижче від гарних доньок. «Батько сердиться, Міріям!» — сказала Дебора. «Хай собі сердиться, — відказала Міріям, — твій Мендель Зинґер».
Уперше почула Дебора батькове ім’я з уст власної дитини. Якусь мить їй здавалося, що говорить чужинка, не Менделева дитина. Чужинка — чому ж їй тоді казати «батько»? Дебора хотіла обернутися, вона помилилася, вона заговорила до чужої людини. Вже збиралася йти. «Залишся!» — наказала Міріям, і Дебора вперше розчула, яким твердим голосом говорить донька. «Мідний голос», — подумала Дебора. Він звучав, як оті ненависні й страшні церковні дзвони.
«Не йди, мамо! — сказала Міріям, — хай він лишається, твій чоловік, їдь зі мною до Америки. Покинь Менделя Зинґера й Менухима, цього ідіота».
«Я просила його поїхати до ребе, він не хоче. Сама я вже не поїду в Ключиськ. Я боюся! Колись він уже заборонив мені залишати Менухима, навіть якщо його недуга потриває роки. Що ж я йому скажу, Міріям? Сказати, що ми через тебе їдемо, бо ти… бо ти…»
«Бо я воджуся з козаками, — незворушно закінчила Міріям. І додала: — Скажи що хочеш, мене це не обходить. В Америці я тим паче робитиму, що захочу. Якщо ти одружилася з таким собі Менделем Зинґером, то це не означає, що і я повинна. Чи, може, маєш ліпшого чоловіка для мене, га? Може, маєш посаг для доньки?»
Міріям не підвищувала голос, та й питання її звучали не як питання, здавалося, вона говорить якісь абищиці, так ніби називає ціну на городину чи яйця. «Вона має рацію, — подумала Дебора. — Господи милостивий, вона має рацію».
Всіх добрих духів прикликала Дебора на допомогу. Бо відчувала, що мусить визнати доньчину правоту, донька наче промовляла її думки. Дебора забоялася самої себе так само, як ще хвилину тому боялася Міріям. Грізні речі діялися. Невпинно лунав солдатський спів. Іще стирчав із-за фіолету вузенький окрайчик сонця.
«Мені пора», — сказала Міріям, відірвалася від матері, до якої була притулилась, легка, мов білий метелик, пурхнула понад хідником, швидкими грайливими кроками пішла самісінькою серединою вулиці, туди, в напрямку казарми, назустріч закличному співу козаків.
За п'ятдесят кроків перед казармою, посеред вузенької стежечки між великим лісом і Самешкіновим ланом, на неї вже чекав Іван. «Ми їдемо до Америки», — сказала Міріям.
«Не забувай мене, — благав Іван. — Думай про мене завжди о цій порі, при заході сонця, про мене і більше ні про кого. А може, як Бог поможе, я приїду до тебе. Пиши мені. Павло прочитає мені твої листи, але не пиши багато наших потаємних речей, бо я буду встидатися». Він поцілував Міріям, міцно і багато разів, його поцілунки пострілами лунали крізь вечір. От чортова дівка, думав він, їхати їй припекло, до Америки, доведеться шукати іншої. Такої гарної, як вона, вже не знайдеш, а ще ж чотири роки служити. Він був високий, сильний, як ведмедисько, і несміливий. Його велетенські ручища тремтіли, коли доводилося торкатися дівчини. Та й на любові він не знався, всього навчила Міріям, чого вона тільки не вміла!
Вони обнялися, як і вчора й позавчора, посеред поля, втоплені в плоди землі, оточені й огорнені важким збіжжям. Покірно вкладалося колосся, коли Міріям з Іваном падали; ще перш ніж вони падали, колосся, здавалося, вкладалось. Сьогодні їхня любов була шаленіша, коротша і ніби сполошена. Було таке відчуття, що Міріям уже завтра треба до Америки. Розлука вже тремтіла в її любові. Вростаючи одне в одного, вони були вже далеко, роз'єднані океаном. Як добре, думала Міріям, що це не він їде, а я залишаюся. Вони довго лежали знесилені, безпомічні, німі, як важко поранені. Тисячі думок метушилося в їхніх мізках. Вони не помічали дощу, який нарешті пішов. Він почався скрадливо і підступно, довго протривало, заки його краплі набули достатньої ваготи, щоби пробити густу, золоту заслону колосся. Зненацька вони опинилися віддані на поталу зливі. Вони стрепенулися, кинулись навтьоки. Дощ збив їх із пантелику, повністю змінив світ, відібрав у них відчуття часу. Вони подумали, що вже пізно, дослухалися, чи не почують вежевих дзиґарів, та лиш дощ шелестів, усе щільніше, всі інші голоси ночі моторошно змовкли. Вони поцілувалися в мокрі обличчя, потисли руки, вода була поміж ними, один не відчував тіла другого. Похапцем попрощалися, їхні шляхи розійшлися, ось Івана вже огорнув дощ, зробив невидним. Ніколи вже я не побачу його! — думала Міріям, біжучи додому. Настануть жнива. Завтра селяни злякаються, бо один дощ завжди приносить дощі.
Вона дійшла додому, зачекала хвильку під дашком, немов за коротку мить можна було висохнути. Наважилась увійти до кімнати. Там було темно, всі вже спали. Вона лягла тихо, мокра, як була, хай одяг сохне на ній, і не ворушилася. Надворі шумів дощ. Усі вже знали, що Мендель їде до Америки, учень за учнем покидали його. Залишилося тільки п'ятеро хлопців, та й ті приходили в різні години. Документів Каптурак іще не привіз, квитків на пароплав Сем ще не прислав. А дім Менделя Зинґера вже почав розпадатися. Який же він мав бути порохнявий, думав Мендель. Давно вже порохнявий, а він про це й не здогадувався. Хто не пильний, як глухий, тому гірше, ніж глухому — так написано десь. Тут мій дідо був учителем, тут мій батько був учителем, і я тут був учителем. А тепер ось їду до Америки. Мого сина Йону забрали козаки, тепер ще й Міріям хочуть забрати. Менухим — а що з Менухимом?
Іще увечері того самого дня він подався до родини Біллесів. То була радісна родина, Менделеві Зинґеру здавалося, що в них незаслужено багато щастя; всі доньки вже заміжні, крім наймолодшої, якій він і хотів запропонувати свій дім, усі троє синів уникнули війська і поїхали в світи, один до Гамбурґа, другий до Каліфорнії, третій до Парижа. То була весела родина, Божа Рука їх боронила, і вони надійно лежали в широкій Господній долоні. Старий Біллес завжди був погідний. Усіх його синів учив Мендель Зинґер. Старий Біллес був учнем старого Зинґера. Через те, що вони вже так довго зналися, Мендель уважав, що має право на свою маленьку часточку чужого щастя.
Родині Біллесів — а вони не купалися в розкошах — сподобалася Менделева пропозиція. Гаразд! — молода пара перебере хату і Менухима на додачу. «Він не вимагає жодної праці, — казав Мендель Зинґер, — до того ж йому з року на рік ліпше. Скоро, з Божою поміччю, він і зовсім одужає. Тоді приїде мій старший син Шемар'я — або когось пришле — і забере Менухима до Америки».
«А що там чувати від Йони?» — спитав старий Біллес. Мендель давно вже не чув нічого від свого козака, як він його потай називав — не без зневаги, але й не без гордощів. І все ж відповів: «Самі добрі речі! Він навчився читати і писати, його підвищили в званні. Якби він не був єврей, хтозна, може, вже був би й офіцером!» Для Менделя було нестерпно перед лицем цієї щасливої родини стояти з важким тягарем свого великого нещастя на плечах. Тому він випростався і прибрехав трохи радости.
Домовилися, що Мендель Зинґер у присутності простих свідків передасть свій дім на користування родині Біллес, не в присутності урядників, бо це коштує грошей. Трьох-чотирьох порядних євреїв вистачить. Наразі ж Мендель Зинґер одержав тридцять рублів завдатку, бо учні вже не приходили, а гроші вдома закінчувалися.
Іще за тиждень через містечко знову протуркотів Каптурак у своєму легенькому жовтому возику. Все є: гроші, квитки, паспорти, віза, гроші за кожну голову, ба навіть гонорар для Каптурака. «Вчасний платник, — сказав Каптурак. — Ваш син Шемар'я, званий Семом, вчасний платник. Джентльмен, як то кажуть за океаном…»
Аж до кордону мав супроводжувати родину Зинґерів Каптурак. Через чотири тижні пароплав «Нептун» вирушав із Бремена до Нью-Йорка.
Родина Біллесів прийшла скласти інвентар. Постіль, шість подушок, шість рушників, шість покривал у червоно-синю клітинку Дебора забирала із собою, залишалися сінники й куца Менухимова постіль.
Хоча Дебора не мала нічого такого пакувати і хоча знала напам'ять кожну річ зі свого пожитку, то все одно безперестанку була чимось зайнята. Вона запаковувала, знову розпаковувала. Вона рахувала і перераховувала начиння. Дві тарілки розбив Менухим. Взагалі, здавалося, він поступово втрачав свій тупий спокій. Він кликав матір частіше, ніж досі, те єдине слово, яке знав уже багато років, він повторював, навіть коли матері не було поблизу, десятки разів. Ідіот цей Менухим! Ідіот! Як легко це кажеться! Та хто може сказати, який вихор страхів і турбот довелося витримати Менухимовій душі в ці дні, Менухимовій душі, яку Господь сховав у непроникній оболонці пришелепуватости! Так, він боявся, цей калічка Менухим. Іноді він самостійно виповзав зі свого закапелка аж за двері, сидів собі на порозі, на сонечку, як той старий пес, і позирав на перехожих, від яких, здавалося, бачив лише чоботи і штани, панчохи та спідниці. Іноді несподівано хапався за материн фартух і харчав. Дебора брала його на руки, хоч він і важив уже нівроку. Проте вона колисала його на руках, приспівуючи дві-три вирвані строфи якоїсь дитячої пісеньки, яку вже давно забула і яка сама знову зроджувалася в пам'яті, варто було їй відчути на руках свого нещасного сина. А тоді знову клала його на долівку й ішла до роботи, яка вже днями складалася із самого пакування і перелічування. Раптом вона все покинула. На мить застигла, із задумою в очах, вельми подібних до Менухимових; такі безживні були вони, так безпорадно шукали в невідомій далечіні думок, що їх відмовлявся постачати мозок. Її безтямний погляд упав на лантух, у якому було зашито подушки. А може, сяйнуло їй, і Менухима можна зашити в якийсь міх? Та відразу аж затрусилася на думку, що митники довгими гострими прутами проштрикують мішки пасажирів. І вона знову заходилася розпаковувати, і її дрожем пройняло рішення залишитися, як і велів ребе з Ключиська: «Не полишай його, так ніби він здорова дитина!» Сили, конче потрібної для віри, в неї вже не зосталось, і поступово покидали й сили, потрібні людині, щоб витримати відчай.