Здавалося, не вони, Дебора і Мендель, добровільно постановили їхати до Америки, а Америка наїхала на них, навалилась, у постаті Шемар'ї, Мака і Каптурака. І ось, коли вони це помітили, було вже запізно. Вони вже не могли врятуватися від Америки. Документи надійшли, квитки на пароплав, гроші за кожну голову. «А що, — спитала якось Дебора, — коли Менухим раптом одужає, сьогодні чи завтра?» Мендель на мить опустив голову. А тоді сказав: «Якщо Менухим одужає, візьмемо його із собою!» І обоє мовчки віддалися надії, що Менухим не сьогодні-завтра встане зі свого ложа, з ясними членами і досконалою мовою.
У неділю їм їхати. Сьогодні четвер. Востаннє стоїть Дебора перед своєю піччю, готуючи страви на шабат, білий маківник і плетуни. Горить відкритий вогонь, сичить і потріскує, і дим наповнює кімнату, як і щочетверга, ось уже тридцять років. Надворі дощ. Дощ заганяє дим назад у комин, стара, зубчаста, рідна пляма на вапні плафона знов проступає у вогкій свіжості. Десять років тому слід було залатати дірку в ґонті, що ж, то вже Біллеси зроблять. Спаковано велику, окуту залізом брунатну скриню, з її масивними залізними планками перед замком і двома лискучими, новенькими, залізними колодками. Часом Менухим підбирається до них і баламкає. Тоді зчиняється немилосердний гармидер, колодки гримотять об залізні коліщата, і довго дрижать, і ніяк не годні вгамуватися. І вогонь горить, і дим наповнює кімнату.
У вечір шабату Мендель Зинґер прощався із сусідами. Пили жовтаво-зелену настоянку, яку хтось сам вигнав і заклав туди сухих грибів. Тож настоянка не тільки міцна, але й гірка. Прощання триває понад годину. Всі бажають Менделеві Зинґеру щастя. Декотрі позирають із сумнівом, декотрі заздрять. Але всі кажуть, що Америка прекрасна країна. Єврей не може побажати собі більшого, ніж потрапити до Америки.
Тієї ночі Дебора встала з ліжка й, старанно затуляючи долонею свічку, підійшла до Менухимового лежака. Він лежав на спині, поклавши важку голову на скручений сірий коц, його повіки були напіврозплющені, біло відсвічували білки очей. За кожним подихом його тіло здригалося, сонні пальці безперервно ворушилися. Руки він склав на грудях. Лице уві сні було ще блідіше і кволіше, ніж за дня. Розтулені синюваті губи з білою, перлистою шумою в кутиках. Дебора загасила свічку. Кілька секунд вона посиділа навпочіпки коло сина, а тоді піднялася і прослизнула до свого ліжка. Нічого з нього не буде, подумала вона, нічого з нього не буде.
У неділю, о восьмій ранку, надходить посланець від Каптурака. Це той самий чоловік у синьому картузі, що колись переводив через кордон Шемар'ю. Сьогодні він теж у тому своєму синьому картузі стоїть за дверима, відмовляється випити чаю, а тоді без жодного слова помагає викотити і всадовити на фіру скриню. Зручна фіра, місця на чотирьох. Ноги лежать в м'якому сіні, фіра пахтить, як увесь цей пізньолітній край. Спини в коней вилискують, вичищені й гладенькі, бронзові випуклі дзеркала. Широка дуга з багатьма срібними дзвіночками обрамляє їхні стрункі й зверхні потилиці. Хоч і ясний день, видно як порскають іскри, викресані з-під їхніх копит.
Іще раз тримає Дебора Менухима на руках. Родина Біллесів уже прийшла, оточила фіру і невпинно балакає. Мендель Зинґер сидить на козлах, а Міріям притулилася спиною до батькової. Тільки Дебора ще стоїть у дверях, із калічкою Менухимом на руках.
Зненацька вона його відпускає. Обережно садить на поріг, як вкладають труп у труну, встає, здіймає руки, дає волю сльозам, по голому лиці голі сльози. Вона сповнена рішучости. Її син залишається. А вона поїде до Америки. Чуда не сталося.
Плачучи, вона всідає до фіри. Не бачить облич людей, яким тисне руки. Два великі моря сліз у її очах. Чує стукіт копит. Їде. Волає, вона не знає, що волає, то з неї волає, серце має уста і волає, фіра зупиняється, вона вистрибує, спритно, як молода. Менухим досі сидить на порозі. Вона падає перед Менухимом. «Мама, мама!» — белькоче Менухим. Вона лежить і не встає.
Родина Біллесів підіймає Дебору. Вона кричить, відбивається, нарешті затихає. Її знову заносять на фіру й кладуть на сіно. Фіра дуже швидко котиться в Дубно.
Через шість годин вони вже сидять у залізниці, в повільному пасажирському потязі, разом із багатьма незнайомими людьми. Потяг обережно їде крізь краєвид, луки і поля, на яких збирають урожай, селяни і селянки, хатки і стада вітають потяг. Лагідна пісня коліс заколисує подорожніх. Дебора досі не промовила ні слова. Вона забулася в непритомності. Залізничні колеса безперервно твердять: Не залишай! Не залишай! Не залишай!
Мендель Зинґер молився. Він молився напам'ять і механічно, не думаючи про значення слів, самого їх звуку досить, Бог зрозуміє, що вони означають. Так притлумлював Мендель свій великий страх перед водою, на якій за кілька днів опиниться. Час від часу він кидав безтямний погляд на Міріям. Вона сиділа навпроти, коло чоловіка в синьому картузі. Мендель не бачив, як вона до нього тулиться. Він не заговорював із нею, він вичікував ту коротку чверть години між смерком і миттю, коли провідник запалить крихітну гасову лампу. Від цієї чверти години й згодом, від ночі, коли гасове освітлення знову загасять, чоловік у синьому картузі сподівався всіляких розкошів.
Наступного ранку він байдуже попрощався зі старими Зинґерами, тільки Міріям із німою сердечністю потис руку. Вони були на кордоні. Ревізори зібрали паспорти. Коли вигукнули Менделеве ім'я, він затрусився. Без причини. Все гаразд. Вони перетнули кордон.
Вони всіли до іншого потяга, бачили інші станції, чули інші сигнали дзвонів, бачили інші однострої. Вони їхали три дні й двічі пересідали. Пополудні третього дня дісталися до Бремена. Якийсь чоловік із пароплавної компанії гаркнув: «Мендель Зинґер». Родина Зинґерів зголосилася. Не більше і не менше як дев'ять родин очікував той урядник. Він вишикував їх у ряд, тричі перерахував, зачитав імена і кожному присвоїв номер. Отак вони й стояли, не знаючи, що робити з тими бляшаними номерками. Урядник пішов. Пообіцяв скоро повернутися. Але дев'ять родин, двадцять п'ятеро осіб, не рухалися з місця. Так і стояли рядком на пероні, з бляшаними номерками в руках, із клунками під ногами. Крайнім зліва, бо так пізно зголосився, стояв Мендель Зинґер.
Упродовж усієї подорожі він ледве чи перемовився словом із жінкою і донькою. Та й обидві жінки були безмовні. Але тепер Дебора, здавалося, не витримала мовчанки. «Чого стоїш як укопаний?» — спитала Дебора. «Всі стоять», — відповів Мендель. «Чому не розпитуєш людей?» — «Ніхто не розпитує». — «На що ми чекаємо?» — «Не знаю, на що ми чекаємо». — «Як ти думаєш, можна сісти на валізку?» — «Та сідай собі».
Та тієї миті, коли Дебора підібгала спідниці, аби сісти, з'явився урядник пароплавної компанії і оголосив російською, польською, німецькою та їдиш, що тепер він має намір завести всі дев'ять родин у порт; що він розташує їх на ніч у бараку; і що завтра, о сьомій ранку, «Нептун» здіймається з якоря.
Вони заночували в бараку, в Бремергафені, судомно стискаючи в кулаках бляшки з номерами, навіть уві сні. Від хропіння двадцяти п'яти осіб і від рухів кожного на твердих лежаках стрясалися балки і тихенько похитувалися маленькі жовті жарівки. Варити чай було заборонено. Із пересохлими піднебіннями полягали вони спати. І тільки Міріям поляк-перукар запропонував червоний льодяник. Із великою липкою кулею в роті Міріям і заснула.
О п'ятій ранку Мендель збудився. Натужно вибрався з дерев'яного контейнера, в якому спав, пошукав водотяг, вийшов, щоби поглянути, де схід. Тоді вернувся, став собі в куток і почав молитися. Він щось тихенько шепотів, та під час цього шепотіння його пронизав голосний біль, уп'явся в серце і так шарпнув, що Мендель під час шепоту голосно зойкнув. Кілька людей прокинулися, подивилися вниз і всміхнулися з єврея, що підстрибував і качався в кутку, розхитуючи тулубом узад-вперед і виконуючи жалюгідний танок во хвалу Господа.
Мендель іще не закінчив, як урядник розчахнув двері. Морський вітер вдмухнув його в барак. «Підйом!» — заверещав він кілька разів усіма мовами цього світу.
Був іще ранок, коли вони дісталися до корабля. Їм дозволили ненадовго зазирнути до їдалень першого і другого класу, перш ніж запхали на середню палубу. Мендель Зинґер не ворушився. Він стояв на найвищому щаблі вузенького залізного трапа, спиною до порту, суходолу, континенту, вітчизни, минулого. Зліва сяяло сонце. Синє небо. Білий корабель. Зелена вода. Надійшов якийсь матрос і наказав Менделеві Зинґеру зійти з трапа. Він вгамував матроса жестом руки. Він був цілком спокійний і без страху. Він кинув побіжний погляд на море і пив утіху з безконечности рухливої води. Вона вічна. Менделеві відкрилося, що Господь сам її сотворив. Він вилив її зі свого невичерпного таємного джерела. І ось тепер вона похитується між частинами тверді. Глибоко на дні її звивається Левіятан, священна риба, яку в день Суду годуватимуть побожні й праведні. «Нептун» називався корабель, на якому стояв Мендель Зинґер. То був великий корабель. Та порівняно з Левіятаном і морем, із небом і мудрістю вічности — крихітне суденце. Ні, Мендель не відчував страху. Він утихомирив матроса, він, маленький чорний єврей на велетенському кораблі та перед вічним океаном, він іще раз обернувся напівколом і промурмотів благословення, яке слід казати на вид моря. Він обкрутився напівколом, розсіюючи окремі слова благословення над зеленими валами хвиль: «Благословен єси, Ти, Вічний, Господи наш, що сотворив єси моря і ділиш ними континенти!»
Цієї миті загули сирени. Застугоніла машинерія. Повітрям, і кораблем, і людьми струсонуло. І тільки небо так і залишилося тихе і синє, синє і тихе.
Чотирнадцятий вечір морської подорожі осяяли великі вогненні кулі, що їх вистрілювали кораблі-освітлювачі. «Зараз, — сказав Менделю Зинґеру один єврей, який уже двічі перепливав океан, — з'явиться статуя Свободи. Заввишки вона сто п'ятдесят один фут, усередині порожня, на неї можна вийти. На голові має променисту корону. В правиці тримає смолоскип. А найгарніше, що вночі цей смолоскип горить, але ніколи не може догоріти. Бо його освітлює електрика. Ось які чудасії виправляють в Америці».
Перед полуднем п'ятнадцятого дня вони висадилися на суходіл. Дебора, Міріям і Мендель стояли, міцно притулившись одне до одного, бо боялися погубитись.
Надійшли чоловіки в одностроях, Менделеві вони здалися трохи небезпечними, хоч і не мали шабель. Декотрі носили білі, як вишневий цвіт, шати, виглядаючи від цього напів як жандарми, а напів як янголи. Це козаки Америки, подумав Мендель Зинґер і зиркнув на свою доньку Міріям.
Їх викликали, за абеткою, кожен підходив зі своїми пакунками, їх не перевіряли гострими списами. «Мабуть, таки можна було взяти Менухима», — подумала Дебора.
Нараз перед ними виринув Шемар'я.
Усі троє однаково злякалися.
Всі одночасно побачили свій старий дім, колишнього Шемар'ю і нового Шемар'ю, званого Семом.
Вони бачили Шемар'ю і Сема водночас, так ніби Сема накинули на Шемар'ю, прозорого Сема.
То був Шемар'я, але то був і Сем.
Їх було двоє. Один мав на собі чорну шапку, чорний кабат і високі чоботи, і перший чорний пушечок пробивався на його щоках.
А на другому був ясно-сірий сурдут, білосніжний картуз, як у капітана, широкі жовті штани, ряхтлива сорочка із зеленого шовку, а його обличчя було гладеньке, мов шляхетний надмогильний камінь.
Той другий був майже Маком.
Той перший говорив своїм давнім голосом — вони чули лише голос, не слова.
Той другий міцною рукою клепнув батька по плечу і сказав — тепер вони почули і слова: «Hello, old chap!» — а вони нічого не зрозуміли.
Той перший був Шемар'я. Але той другий був Сем.
Спочатку Сем поцілував батька, потім матір, а тоді Міріям. Усі троє почули запах Семового мила до гоління, що пахло підсніжниками і ледь-ледь карболом. Він нагадував їм сад і водночас шпиталь.
У думці вони кілька разів повторили, що Сем — це і є Шемар'я. І лише тоді втішилися. «Всі решта, — сказав Сем, — підуть у карантин. А ви ні! Мак усе владнав. У нього тут двоє кузенів служать».
За пів години надійшов і Мак.
Він виглядав точнісінько так, як і тоді, коли з'явився в містечку. Широкий, галасливий, сурмлячи незрозумілою мовою, а кишені вже надималися від солодкого печива, яке він тут-таки пороздавав і сам заходився їсти. Яскраво-червона краватка стягом майоріла в нього на грудях.
«Вам таки треба в карантин, — сказав Мак. Він трохи перебільшив. Його кузени хоч і служили тут, але на митниці. — Але я вас супроводжуватиму. Не бійтеся!»
І справді, їм не довелось боятися. Мак кричав усім урядникам, що Міріям його наречена, а Мендель із Деборою — тесть і тестьова.
Щодня, по обіді, о третій, Мак підходив під ґрати табору. Він простягав руки крізь загорожу, хоча це й було заборонено, вітаючись із усіма. Через чотири дні йому вдалося звільнити родину Зинґер. Як — не сказав. Бо серед Макових властивостей було таке, що він натхненно розповідав вигадані речі; натомість замовчував ті, які справді діялися.
Він наполіг на тому, щоби, перш ніж поїхати додому, ретельно оглянути Америку на підводі його фірми.
Менделя Зинґера, Дебору і Міріям упакували на підводу і повезли на прогулянку.