Сьогодні вночі до мене прийшла Іринка. Розбудила — я відчула спершу її подих — притулилася і стала мене обціловувати.
— Що з тобою, Ірусю?
— Мені страшно, мамо.
Її таке рідне, пахуче тільце тремтіло. Дрібно-дрібно. Наче маленький листочок на вітрі, на самотньому дереві. Так подумала трохи пізніше, коли вона заспокоїлася. А спочатку спитала:
— Що сталося, маленька? Чого тобі страшно?
І донька стала розповідати — гарячково, пошепки — що прокинулася і побачила, як у вікно зазирає зірка. Велика блакитна зірка. Що та зірка раптом наче почала рости. Наближатися. Що у неї, Ірочки, невідь-звідки виникло відчуття — ця зірка стане такою великою, що поглине її. Або схопить у свої холодні обійми.
— Схопить чим? — Я мимоволі посміхнулася.
— Може, руками, — цілком серйозно сказала Іринка. — Не смійся, мені так здалося.
— Я не сміюся.
— Може, променями, — сказала моя страхопудка.
Я обняла доньку, пригорнула. Маленька моя і беззахисна. Тільце худеньке, про таких кажуть — аж ребра світяться.
— У тебе світяться ребра, — посміхнулася я. — Справді. Бачиш, у кімнаті посвітлішало.
— У тебе теж. — Іринка навіть полоскотала мій бік і тихенько-тихенько засміялася. Чи мені здалося?
Моя наймолодша донька має привілей — звертатися до мене на «ти». За це звертання мені досі періодично дорікає Петрова мати.
— У селі діти так не кажуть батькам, — ось її залізний аргумент.
— Мамо, а коли повернеться тато? — повертає мене до дійсності Іринка.
— Завтра. Тобто, вже сьогодні. Вранці.
— Знову п’яний?
— П’яний? Чому п’яний? — обурююся я. — Він поїхав до дядька Павла на храмове свято.
— Храмове свято... О-о-о, — голос у Іринки мрійливо-сонний. — У нашому селі більше так ніхто не каже. Тільки ти.
— А як кажуть? — розгублююся я.
— Празник.
— Спи вже, філологине...
— Філо... ло... ло...
Іринка кошеням тулиться до мене. Я гладжу її по голові. Вона справді незабаром засинає під моєю рукою. Мені ж не спиться. Після години чи скільки там боротьби з безсонням тихенько відсуваюся від доньки і встаю.
Надворі доволі прохолодно. Майже кінець серпня. Кутаюся в халата, якого накинула наопашки, дивлюся на зоряне (де-не-де хмари) небо. Цікаво, яка ж це зірка так налякала Іринку? Ось ця, велика? Здається, це Венера. Ранкова зірка. Чи навпаки, вечірня?
Зненацька приходить думка — я маленька піщинка. Піщинка перед безмежжям Космосу. Маленька сільська вчителька. Філологиня. Господи, хоч би справді нічого не трапилося з Петром. Місяць тому, на другий день після Петра й Павла, в нього, здається, були перші ознаки білої гарячки. Як він тоді мучився!
Він просив мене поїхати на те свято — Спаса, Преображення Господнє — до свого двоюрідного дядька. Сердився, що я відмовилася. Крім того, родичі ці далекі, казала я.
— Які ж то далекі родичі... Він запрошував...
— Тобі аби випити..
— Ти хочеш сказати, що я алкоголік?
— Нічого я не хочу сказати.
— Раніше ти не відмовлялася йти кудись зі мною.
— Я не відмовляюсь і тепер ходити.
— А їхати?
— Сьогодні — не хочу.
Ось така розмова. Як каже наш фізкультурник, Андрій Филимонович, кінець абзацу.
Враз я відчуваю, як одна із зірок справді починає ніби наближатися.
«Ну от іще», — кажу я собі подумки.
У мене теж біла гарячка. Зовсім біла. Посеред темної серпневої ночі. Як же мені було тоскно серед цієї ночі та цього безсоння. Мале порося Іринка. Розбудила, а сама спить.
Не вранці, а опівдні, після триденного гостювання (каже, що заїхав ще до одного родича) повернувся мій чоловік. Я дивилася на його пом’яте обличчя, сутулу постать (нащо він згинається?), синяк під оком.
«Ось що лишилося від твого красивого чоловіка», — казав хтось мені.
«Він ще не пропащий», — заперечила я тому невидимцю. Але хтось заморозив мою душу.
— Будеш лаятися? — спитав Петро.