Я мовчала. Не було ні сліз, ні роздратування, ні бажання докоряти.
— Чого ти мовчиш? — сказав мій чоловік. — Вже ліпше свари. Обзивай п’янюгою.
— Ти з кимсь мене переплутав, — сказала я.
— Переплутав?
— П’янюгою я тебе ніколи не обзивала.
Я обминула його і вийшла на двір. Біля тину стояв Ігор. Я не посміла підійти до сина. Вже за хлівом подумала, що, може, треба було поїхати з Петром на те свято. Повернулися б якщо не того ж дня ввечері, то наступного. І пити стільки я би не дозволила. Подумала, що десь я його навіть розумію.
Він таки був добрим трактористом. А відколи розікрали, розібрали колгосп — не може знайти собі місця. Город — то не його. Роботи в селі нема. Поїздки до Польщі з контрабандним спиртом закінчилися депортацією. Трохи заробляє, продаючи гриби та ягоди. От і все. Правда, є і моя зарплата. Але Петро... Після тієї спроби поїздки на заробітки до Росії, яка закінчилася пограбуванням у поїзді й побиттям, я зареклася кудись його відпускати.
— Мамо!
Я озирнулася. Дивно, що не чула, як Ігор підійшов. Обличчя сина сіпнулося, він дивився на мене з мукою.
— Що, Ігорьочку?
— Ви... ви... с-сварили тата?
— Ні. Хіба це допоможе?
Син якийсь час мовчить. Кривиться його рот.
— Ско... ско... ско...
Ігор заїкається, так завжди, коли він хоч трошки хвилюється. Завжди, Боже мій...
І раптом я розумію, що він хоче сказати: скоро осінь.
— Так, скоро осінь, — кажу і я.
Сьогодні — День незалежності. Прийшла Ніна, дружина голови сільради, та сказала, що під вечір збираємося біля озера. Відзначати свято.
— Що з мене? — спитала я. — Може, я зроблю салат?
— Принесеш малосольних огірочків. Свою знамениту імітацію.
Моя знаменита імітація — це розрізати огірки на шматочки, опустити у легко просолену воду на десять хвилин, у воду додати трішки хрону й вишневого листя (попередньо, ще перед тим як солити), кропу, вчасно вийняти огірки, а тоді присипати їх дрібно порізаним часником. І дати постояти трохи. Справді, за смаком схожі на малосольні. Причому, саме так смачно виходить тільки в мене. Та ж Ніна і дехто з нашої компанії пробували робити за моїм рецептом — смак чомусь не той. Пропорції? Не знаю. Мій фірмовий секрет...
Наша компанія! Я працюю у Загорянах вже двадцять чотири роки, наступного року (жах!) ювілей буде — чверть століття — а увійшла до так званої загорянської еліти років дев’ять чи десять тому. Заважала сором’язливість чи те, що вийшла заміж за звичайного сільського хлопця, тракториста... Мабуть, і те, й інше.
— Я принесу огірки, — сказала Ніні.
— Ти наче... Що трапилося?
— Нічого.
— З Петром? Я бачила, що він вчора... Ні, позавчора... Повертався...
— Ні-ні. Нічого. Все добре. Тільки... Осінь наближається.
— Осінь? — Ніна здивовано дивиться на мене. — Нам, подруго, ще далеко до осені.
— Я про справжню осінь. Он вона вже стоїть за ворітьми.
— Та ти поетеса, Світлячок.
Світлячок... Колись мене так називав мій однокурсник, Віталик, до якого я була байдужою. Чи все-таки щось мала? Господи, про що це я?
Ніна пішла, а я раптом побачила, як до воріт наближається — ні, не осінь, а циганка. Стара, розпатлана, з великою барвистою хусткою на плечах. Я йду їй назустріч.
Вона просить води, якоїсь їжі. Я виношу кварту води і шматок хліба з салом та помідором. Циганка жадібно п’є, дякує, тоді каже, що хоче поворожити.
— Мені не треба ворожити, — посміхаюся. — Я і так знаю свою долю.
Але вона вже хапає за руку. Дивиться на долоню, торкається до неї пальцями. Огрубілими, майже чорними пальцями.
— Ти будеш щаслива, дуже щаслива, — каже циганка. — Ти приїжджа, здалека. Але твоє щастя буде в цьому селі. А чоловіка твого зватимуть Петром.
Вона підводить голову, дивиться мені в очі. Погляд її тягне мене кудись у незвідану глибину.
— Твого чоловіка зватимуть Петром, — повторює вона. — Матимеш повний дім і троє дітей.
Циганка зникає. Наче розтає у повітрі. Я тільки чую шелест її кількох спідниць. І начеб дрібненький смішок. Горошинки того сміху дрібно торохтять.
Троє дітей у мене є. А через десять літ після того ворожіння мій Петро признався, як умовив циганку (та що там умовив — заплатив) зайти на моє подвір’я й наворожити мені чоловіка Петра.
На той час він кілька разів несміливо підходив до мене у клубі після кіно. Але я ніколи не залишалася на танці.
Посиділи, випили, закусили, поговорили про політику, про жінок і чоловіків, попліткували, поспівали — це вчорашнє наше святкування. Чоловіки — фізкультурник Андрій Филимонович, історик Платон Васильович і мій Петро — вирішили скупатися. Жінки почали відмовляти, бо ж вечір вдався хоча й погідний, але не дуже теплий. І вода в озері вже холоднувата, градусів п’ятнадцять навряд чи набереться. Ну, Платону Васильовичу не звикати — він моржує, а от Петро й серед літа може нежить підхопити чи й застуду. Але коли він щось задумає, упреться, затнеться — мого чоловіченька не переконати.
За двома купальниками підбігцем до води — секретарка нашої сільради Тетяна Петрівна.
Тоді я піднялася й рушила вздовж берега. Озирнулася. Три темні цятки на тлі вечірнього озера.