Містер Л-л та доглядачі залишились.
Ми ніяк не займали містера Волдемара аж до третьої ранку, коли я наблизивсь до нього і знайшов його в тім самісінькім стані, як при відході доктора Ф.; тоб-то він лежав у тім самім становищі, пульсу було нечутно, дихання слабе (майже неслідне, хіба що приставивши дзеркало до губів), очі натурально заплющені, всі члени цупкі й холодні, як з мармуру. Одначе, усе це ніяк ще не мало вигляду смерти.
Приступивши до містера Волдемара, я зробив певного роду напівзусилля так вплинути на його праву руку, щоб вона ішла за моєю (я водив нею злегка взад і вперед понад ним). У подібних спробах із цим пацієнтом я ніколи досі не мав цілковитого успіху і, звичайна річ, мало надіявсь на нього тепер; коли ж, на диво, його рука дуже слухняно, хоч і слабо взяла рухатися за кожним напрямком, який тільки я визначав своєю. Я зважився спробувати кільки слів розмови.
— Містер Волдемар, — запитав я, — ви спите?
Він не відказував, але я спостеріг тремтіння довкола губів, і це мене змусило повторити питання знову і знову. При цім третім запиті вся його постать схвилювалася легким трепетом: повіки розплющились, так що появили білу смужку білка, губи помалу рухнулись, і споміж них ледве чутним шептанням знялися слова:
— Так, — зараз сплю. Не будіть мене! — дайте так померти!
Я помацав тіло; воно було все заклякле, як і раніш. Права рука і тепер підкорялася вказівкам моєї руки. Я запитався месмерика знову:
— Вам і зараз болить у грудях, містер Волдемар?
Відповідь тепер прийшла зразу, але ще менш дочутна, ніж уперше:
— Не болить — я помираю.
Я розважив, що тепер не годиться його непокоїти, і нічого далі не казано, ані роблено аж до приходу доктора Ф.; він з’явивсь незадовго перед світом і висловив надзвичайний подив, знайшовши пацієнта і досі живим. Спробувавши пульс та приложивши дзеркало до губів, він запросив мене поговорити із месмериком ще раз. Я так зробив, запитавши:
— Містер Волдемар. Ви досі спите?
Як і раніш, минуло кільки хвилин, поки ми одержали відповідь; і протягом цього часу смертельник, здавалося, збирався на силу заговорити. На мій четвертий запит він мовив дуже потиху, майже нечутно: — так, іще сплю — помираю.
Думка, а радше бажання лікарів були зразу такі, щоб не займати містера Волдемара у його теперішнім, видимо спокійнім стані, аж поки настане смерть; а це мало взяти, на загальний наш погляд, всього кільки хвилин. Я рішив, одначе, заговорити до нього ще раз, повторивши тільки моє попереднє питання.
Тимчасом, як я говорив, на обличчі месмерика зайшла прикра зміна. Очі поволі розкрилися, зіниці закотилися вгору, так що зовсім зникли, шкіра взялась трупним кольором (колір скоріше пергаменту, ніж білого паперу) і округлі сухотні плями, які перед тим різко виставали в середині кожної щоки, одразу згасли. Я вживаю саме цього вислову, бо раптовість зникнення нагадала мені не що інше, тільки як свічка згасає під подувом. Верхню губу у цей самий час повело від зубів, що їх вона досі покривала, нижня щелепа враз із шумом одпала, появивши широко розкритий зів і набряклий чорний язик. Гадаю, що серед присутніх не було людини, не звиклої до страхів смертельного ложа; але так понад усяку уяву огидний був у цю хвилю містера Волдемара вигляд, що всі враз подалися од ліжка.
Я почуваю тепер, що дійшов такої точки оповідання, яка кожного читача має вразити до цілковитого зневір’я. Моє діло, в кожному разі, іти собі просто далі.
Ми не мали вже далі найменшого знаку, щоб містер Волдемар був живий; і, признавши смерть, ми були доручили його турботам доглядачів, коли тут в язиці йому появилася сильна вібрація. Це тривало, може, хвилину. Потім того з розтягнених і нерухомих щелепів виник голос — такий, що безумством було б намагання його описати. Існують, що-правда, два чи три епітети, котрі можна тут приложити хоча б частково; я можу, приміром, сказати, що гук був шорсткий, і глухий, і розбитий; але огидну цілість його описати годі — з тої просто причини, що подібні звуки ніколи ще на цім світі не разили людського вуха. Та були в них дві прикмети, що їх я вважав тоді і вважаю тепер за яскраву характеристику тії інтонації — прикмети, досить спроможні передати певну ідею неземної окремішности того голосу. По-перше, голос, здавалося, досягав нашого слуху — принаймні, мого — з далекої відстани або ж із якої глибокої порожнечі десь у землі. По-друге, він сприймавсь мені так (боюся, правда, що не можна буде як слід з’ясувати це), як желатинова або клеювата маса сприймається чуттям дотику.
Я казав тут і за «звук», і за «голос». Річ у тім, що цей звук мав виразний, навіть на диво, моторошно виразний поділ на склади. Містер Волдемар говорив, — очевидно, у відповідь на питання, яке я подав йому кільки хвилин тому. Я спитався його, нагадаю, чи й досі він спить. Він одмовляв:
— Так; — ні; я спав — а тепер — тепер — я мертвий.
Ніхто з присутніх навіть не силувавсь заперечити, ані пробував затамувати в собі невимовний трепетний жах, що його ці кількоро слів, цим способом вимовлені, так здольні були надихнути. Містер Л-л (студент) зомлів. Доглядачі зразу покинули геть кімнату, і їх уже ніяк було повернути. Мої власні вражіння я й не спитуюсь з’ясувати читачеві. Десь коло години ми мовчки — не мовивши ані слова — силкувались очутити містера Л-л. Коли він прийшов до пам’яти, ми взялися знов досліджувати стан містера Волдемара.
Він оставався в усьому такий, як в-останнє описано, за винятком того, що дзеркало вже не давало ознак дихання. Спроба пустити кров із руки не вдавалася. Мушу сказати також, що рука не підлягала уже моїй волі. Я даремне спитувавсь повести її за напрямком моєї руки. Єдина направду реальна вказівка месмеричного впливу виявлялась тепер у вібрації язика, скоро я удававсь до містера Волдемара з питанням. Здавалось, що він намагається відповісти, але не має вже достатньої сили воління. До питань, подаваних кимось іншим, не мною, він, здавалося, був ніяк нечутливий — дарма що я пробував поставити кожного члена нашого товариства в месмеричний rapport* із ним. Я вважаю, що подав тепер усе потрібне для розуміння месмеричного стану містера Волдемара під цей час. Далі ми приставили інших доглядачів, і в десятій я полишив цей дім, разом із обома лікарями та містером Л-л.
По полудні ми навідались знову, щоб побачити пацієнта. Його стан лишався достоту той самий. Ми мали тепер деяку суперечку за те, чи годиться й можливо збудити його, але ж легко погодились на тім, що нічого доброго цим не дійдемо. Було очевидно, що за даного стану смерть (або те, що звичайно зветься смертю) була спинена месмеричною чинністю. Усім нам видавалось ясним, що збудити містера Волдемара, це значило б тільки запевнити його моментальний, або ж, принайменше, скорий розклад.
Відтоді і аж до кінця останнього тижня — сім яких місяців — ми щоденно одвідували Волдемара, часом у товаристві медиків та інших знайомих. Через цілий цей час містер Волдемар лишався достоту таким, як описано. Догляд за ним був постійний.
Це було в п’ятницю, що ми остаточно рішили зробити експеримент — спробувати збудити його; і це (може бути) він, нещасний результат цієї останньої спроби, привів до постання таких нескінченних балочок у приватних колах — до такого буяння того, що я можу вважати тільки за легковажність бездумної маси.
Для того, щоб вивести містера Волдемара із месмеричного трансу, я вжив звичайних пасів. Деякий час вони не справляли впливу. Перша вказівка на збудження виявилась частковим опущенням райдужної оболони в оці. Спостережено, як особливо знаменну річ, що це обниження зіниці супроводилося густим випливом жовтавого гною (з-під повік) із їдючим і надзвичайно огидним запахом.
В цей час мені сказано, щоб я спробував сплинути на пацієнтову руку, та як робив давніш. Я спробував — і успіху не досяг. Доктор Ф. тоді висловив побажання, щоб я дав питання. Я зробив це такими словами:
— Містер Волдемар, чи можете ви нам пояснити, що Ви тепер почуваєте чи бажаєте?
Тут настало раптове повернення сухотних кругів на щоках: язик затрепетав, чи, радше, сильно заворочавсь у роті (хоча щелепи й губи лишились нерухомі, як і раніш), і врешті прорвався наяв той самий огидний голос, що його я уже описав:
— Бога ради! — швидше! — швидше! — усипіть мене — або ж, швидше! — збудіть! — швидше! — кажу вам, я мертвий!
Я зовсім знемігся і зразу не знав, що робити. Я намірився перше відновити транс, але, абсолютно не мавши волі, зрікся цієї думки і рішуче взявся будити його. В цій спробі я скоро побачив, що матиму успіх, або, принаймні, мені здалося, що успіх мій буде повний; і я певен того, що всі у кімнаті готові були побачити пацієнта збудженим.
Але що справді сталося, до цього жодна людська істота не могла бути готова.
Поки я спішно робив месмеричні паси, поміж викриками «мертвий! мертвий!», що буквально зривалися з язика, не з губів цього страдника, усе його тіло ураз, за єдину хвилю чи й менше, осілось — розсипалось — цілковито взялося прахом під моїми руками. На ліжкові перед усім товариством лежала майже текуча маса відворотної — гидкої гнилизни.
Qui n’a plus qu’un moment а vivre,
N’a plus rien а dissimuler.
Quinault, Atys*
(Кому жити лишилось єдину мить,
Той не має чого таїти.)
Про мій край та мою родину я небагато маю сказати. Суворість та віддаль часу розлучили мене із отчизним краєм, порізнили з родиною. Належавши до заможного роду, я дістав нерядову освіту, а розсудливі схильності мого розуму дали мені змогу впорядкувати надбання, старанно припасені ранніми студіями. Найбільшу втіху я мав із робіт німецьких моралістів: не від якогось нерозважного зачудування перед їхнім красномовним безумством, але наслідком тії легкости, з якою моє, з природи сурове мислення давало мені спроможність викривати їхні помилки. Мені часто було дорікали сухістю мого розуму; брак уяви покладано мені за злочин, і пірронізм* моїх поглядів завсіди достачав мені недоброї слави. Справді, велика схильність до фізичної філософії, боюся, заплямила мій розум дуже звичайною хибою наших часів – я розумію звичай зводити на принципи цієї науки навіть найменше придатні до такого трактування феномени. В цілому ніхто більш од мене не може бути відповідальний за збочення із суворих меж істини під оманою містичних ignes fatui*. Я вважав за належне подати таку довгу передмову, бо опасуюсь, що оцю неймовірну повість, яку я маю тут розказати, прийматиметься за буяння непогамованої уяви, а не за реальний досвід розуму, що йому примари фантазії є тільки мертва буква і нуль.
Зуживши багато років у подорожах по чужих краях, 18.. року я одплив із порту Батавії* на багатому й людному острові Ява, направляючись до Архіпелагу Зондських островів. Я плив пасажиром – не маючи інших побудників, окрім певної нервової невпокійности, що гонила мене світами, мов який демон.
Наш корабель, це була прекрасна споруда, десь на чотириста тонн, на мідяних звязках, побудована у Бомбеї з Малабарського тику. За вантаж були бавовна та олій з Лакадівських островів*. Мали ми також на борту кокосове прядиво та горіхи, буйволове масло та кільки ящиків опіуму. Навантажено все це безладно, через це корабель наш став на ході валкий.
Ми рушили в путь під слабеньким вітром і багато днів пробували під східнім берегом Яви, не маючи інших пригод розважити монотонність нашого плавання, окрім випадкових зустрічів із суденцями з Архіпелагу, що до нього ми направлялись.
Одного вечора я стояв, схилившись на гакаборт, коли спостеріг дивну самотню хмару в напрямкові на Норд-Вест. Вона одмітна була як своїм кольором, так і тим, що ми бачили її першу, відколи рушили із Батавії. Я уважно за нею стежив аж до заходу сонця, коли вона розпістерлась зразу од сходу на захід, оперезавши обрій вузькою імлистою смугою – так мовби довге пасмо низького берега. Мою увагу незабаром звернуло на себе темночервоне забарвлення місяця і своєрідний вигляд моря. Воно зазнавало якоїсь нагальної зміни, і вода видавалася незвичайно прозорою. Я міг ясно бачити дно, а проте, закинувши лот, визначив глибину у п’ятнадцять фадомів*. Повітря зразу зробилось нестерпно гаряче і обважніло вихристими подувами, подібними тим, що встають із розпеченого заліза. Скоро настала ніч, найменший подих вітру ущух, і повнішу тишу не можна було собі уявити. Полум’я свічки на юті стояло без ніякого видимого поруху, і довгий волос, затиснений між двома пальцями, висів так, що годі було побачити й знак коливання. В кожному разі, капітан казав, що не може розглядіти жодних указівок на небезпеку, а що нас зносило просто на берег, то він наказав згорнути паруси та кинути якір. Сторожі не ставлено, і команда, що складалася головне із малайців, безпечно порозтягалася скрізь на палубі. Я зійшов на низ – не без певного передчуття біди. Справді, уся видимість остерігала мене, що іде самум. Я сказав капітанові про мої побоювання, але він ні мало не звернув уваги на мої слова і одійшов, не зізволивши дати відповіди. Одначе, мій непокій не давав мені спати, і десь опівночі я рішив був зійти на палубу. Ледве поставши ногу на горішній щабель трапу, мене вразив сильний дзизкучий гугіт, як від нагального обертання млинового колеса, і, не встигувши ще зрозуміти, що це таке, я відчув, як судно стенулося аж до самої середини. В дальшу мить піниста водяна навала вкинула нас зовсім на бік, поставивши сторч на бімси, і, метнувшись горою через ціле судно, змела всю палубу від форштевня аж до корми.
Скрайня лють цієї навали забезпечила, у великій мірі, порятунок судна. Зовсім затоплене водою, воно, одначе, коли щогли пішли за борт, по хвилині тяжко звелося з моря і, деякий час змагавшись із шаленим натиском бурі, врешті випросталось.
Як я вирятувавсь од загибели, негоден сказати. Приголомшений ударом води, я, спам’ятавшись, побачив себе затисненим поміж ахтерштевнем та стерном. З великим трудом я увільнив свою ногу і, озирнувшись безтямно довкола, подумав був зразу, що ми опинилася в прибережному буруні; бо такий жахливий, поза всякою як-найбуйнішою фантазією, був той вир горбастого пінявого океану, що в нього ми занурились. Перегодя я почув голос старого Шведа, що плив із нами від нашого виходу з порту. Я гукнув до нього на цілий голос, і він добувся якось на корму. Ми скоро виявили, що одні пережили аварію. Все, що було на палубі, за винятком нас самих, знесло за борт; капітан та матроси загинули, мабуть, сонні, бо вода залила каюти. Без чиєїсь помочи ми мало чого могли сподіватись зробити для безпечности корабля; та й наші зусилля паралізувалися що хвилинним чеканням, що ми підем на дно. Нашу якірну линву порвало, звичайно, мов яку шворку, першим подихом урагану, а то б нас ураз поглинули хвилі. Ми гонили морем, аж дух займало, і вода на очах нам нівечила наш корабель. Основа корми була вкрай розбита, і скрізь ми мали великі пошкодження; але, на превелику втіху ми знайшли помпи в цілості, і баласт наш не дуже зсунувся. Головна лють хуртовини вже перейшла, і ми не бачили великої небезпеки від сили вітру; зате з замішанням очікували цілковитого його спаду, гаразд знаючи, що, отак пошарпані, ми б неминучо загинули в жахливих валах, що тоді постануть. Але це зовсім слушне передчуття не скоро, здавалось, мало справдитися. Цілих п’ять днів і ночей, коли єдиною нашою їжею були малі порції тростяного цукру, насилу добуті з баку, кістяк нашого корабля мчав з невимірною скорістю в бистрій зміні поривів вітру; і через увесь цей час хуртовина, не дорівнюючись своїй першій силі, була, одначе, страшніша за всі ті бурі, що їх мені випадало колись побачити. Наш курс за перші чотири дні був, з незначними одхиленнями, Зюд-Ост-Зюд, і ми мали проходити повз береги Нової Голандії*. На п’ятий день настав надзвичайний холод, хоча вітер звернув одним румбом на північ. Сонце встало в хворовитому жовтому сяйві і мало градусів підвелося над горизонтом, не даючи справжнього світла. Хмар не було, але вітер брався де-далі дужчий і бурхав рвачкою, нерівною люттю. Десь у півдні, скільки ми спроможні було здогадатися, нашу увагу знов привернув до себе вигляд сонця. Власно кажучи, воно не світилося, тільки тліло мертвим, похмурим жарінням без відсвіту, наче проміння його було споляризоване. Якраз перед тим, що запасти в спузирене море, його осередні вогні раптом згасли, мов би нагло задуті якоюсь незнаною силою. А коли воно упадало до незглибного океану, це була тільки тьмава сріблиста окрайка.