Ми даремно очікували на прихід шостого дня – цей день не прийшов мені – для Шведа не прийде довіку. Звідтоді ми пробували сповиті в чорну смолисту пітьму, не мігши нічого бачити на двадцять ступнів від корабля. Вічна ніч невідступно нас крила, нероз’яснювана й фосфоричним поблиском моря, що до нього ми звикли були під тропіками. Ми замітили також, – дарма що буря шаліла з неослабною силою, – що тут не було звичайного видовища брижжів та піни, що досі було супроводило нас. Самий жах був округ – густий морок та задушливо-чорна ебенова пустиня. Містичний жах закрадався помалу в розум старого Шведа, і мою власну душу повило німе зачудовання. Ми зовсім покинули марні турботи за наш корабель і, прикріпившися якомога до пня, що лишився від бізань-мачти, гірко вдивлялися в безмежний світ океану. Ми не мали жодних засобів числити час, ні жодних підстав для здогадів про місце, де пробували. А проте ми свідомі були того, що зайшли далі на південь, ніж усі попередні мореплавці, і дуже дивувалися, що не стрічали звичайних крижаних завал. Тимчасом кожний момент загрожував стати для нас останнім – кожен гороподібний вал квапився нас поглинути. Хвиля перевищувала все, що я вважав за можливе; що ми досі не затонули, це було чудо. Мій товариш казав про легкий вантаж і нагадував прекрасні властивості нашого судна; але я не міг відчувати безнадійність самої надії і понуро лагодився до смерти, що її, я думав, ніщо не загаїть більше, як на годину; а тимчасом з кожним вузлом дороги нашого корабля бурування чорного незміренного моря ставало де-далі зловісніше, де-далі страшніше. Часом дух нам захоплювало, підіймаючи понад літ альбатросів – часом млость нападала в нагальнім падінні у водяний ад, де повітря стояло в замлілій незрушності, і ні жодний звук не тривожив сніння морських потвор.
Ми були в самім споді одної з безодень, коли наглий зойк мого Шведа страшно розлігся в темряві.
– Глянь! Глянь! – голосив він мені у вуха. – Боже всесильний! глянь! дивись!
Поки він так кричав, я спостеріг темний, похмурий блиск червоного світла, що ливсь по обоччях розлогої прірви, де ми лежали, і кидав нерівне сяйво на нашу палубу. Звівши очі, я взрів видовище, що заморозило біг моєї крови. На жахній висоті понад нами, на самій грані прикрого спаду, висів велетенський корабель на яких чотири тисячі тонн. Знесений на вершину хвилі всотеро більшої за його власний розмір, він повершав, одначе, видимою величиною будь-яке судно Індійської лінії. Його гігантський корпус був тьмяного густочорного кольору, не звеселюваний звичайною по кораблях різьбою. Одинокий шерег мідяних гармат виставав із його розчинених люків і відсвічував полірованою своєю поверхнею вогні незліченних бойових лихтарів, що гойдалися на гаках. Але що найбільше надхнуло нас жахом та подивом – що цей корабель під парусами мчав в самі зуби цього надприродного, цього необорного урагану. Коли ми вперше його забачили, тільки щогли самі видніли од нього, поки він трудно вставав із понурої жахливої прірви. На одну мить незмірного страху він загаявся на запоморочній вершині, мов би роздумавшись сам над своєю малістю, тоді затремтів, захитався і – пав униз.
В цю хвилю не знаю яка незвичайна власть над собою мені прийшла. Відбрівши як-найдальше назад по кормі, я безстрашно чекав руїни, що мусила нас згнітити. Наше судно в цей час перестало нарешті змагатись і схилялося головою в море. Низхідний удар всієї маси того корабля припав, таким чином, на ту частину його, що була під водою, і неминучим наслідком мене кинуло з непереможною силою на снасті пришельця.
Коли я падав, чужий корабель саме піднявся на штаґах і зробив поворот; і замішанню, що з цього постало, я завдячував те, що команда не звернула на мене уваги. Ніким не помічений, я легко дістався до головного люку, що був не зовсім закритий, і незабаром вибрав нагоду заховатись у трюмі. Для чого я це зробив, я й сам не скажу. Неозначене чуття страху, що посіло мій розум при першому погляді на цих мореплавців, було, мабуть, головною причиною, що я затаївсь. Я не мав охоти звіритися цим людям, що являли мені при побіжному огляді стільки рис непевної новизни, навівали стільки сумнівів, побоювання. Тим-то я взяв за потрібне влаштувати собі потаємну криївку в трюмі. Я зробив це, розсунувши стіс дошок так, щоб мати догідний притулок між величезними дубами, що становили основу корабля.
Заледве скінчив я оцю роботу, коли чиясь хода у трюмі змусила мене заховатися. Повз мою схованку пройшов чоловік – слабими, непевними кроками. Я не міг роздивитись його в обличчя, зате мав нагоду спостерегти загальний його вигляд. Він мав на собі знаки великого віку та хилости. Коліна йому згинались під тягарем років, і все тіло тремтіло під цією незмірною ношею. Він пробурмотів сам до себе тихим розбитим голосом кілька слів із якоїсь мови, що її я не міг зрозуміти, та й узявся копатися в кутку, в купі дивоглядних інструментів та пошарпаних мореплавних карт. В манірах його змішалася дивним способом вередливість другого дитинства з урочистою гідністю бога. Нарешті він вийшов на палубу і я його більше не бачив.
* * * *
Почуття, що для нього я назви не маю, запосіло тепер мій дух – почуття, неприступне якійсь аналізі: наука минулих часів йому не співмірна, і боюсь, що й будучність сама не подасть мені до нього ключа. Розумові мого складу це останнє міркування спричиняє надзвичайну прикрість. Я ніколи – знаю, що ніколи – не збагну достатньо природу моїх ідей. Але не диво, що ці ідеї такі неозначені, раз що вони мають свій зачин у таких надзвичай нових джерелах. Нове чуття зароїлось – нове єство появилося у моїй душі.
* * * *
Давно вже минув той час, коли я вперше ступив на палубу жахного цього корабля; і проміння моєї долі скупчилося, гадаю, в єдиному фокусі. Таємничі, незрозумілі люди! Сповиті задумою, що її розгадати мені несила, вони минають мене, не помічаючи. Ховатись мені – це було б безглуздя, бо ці люди не хочуть бачити. Я щойно оце пройшов перед очима штурмана; не так давно я зваживсь зайти просто в саму осібну капітанову каюту і взяв там приладдя, що ним я оце пишу і писав давніш. Час від часу вестиму далі ці записки. Правда, я не можу знайти якоїсь нагоди передати їх світові, але не покину довершати свій намір. В останню мить я запечатаю свій рукопис у пляшку і викину в море.
* * * *
Сталась подія, що подала мені новий простір для міркуваннів. Чи такі речі є чинність самовільної випадковости? Колись я зважився вийти на палубу і, ніким не помічений, кинувся долі на купу мотуззя та старих парусів, складених на дні ялбота. Роздумуючи над своєю дивною долею, я несвідомо черкав смоляним квачем по краях старанно звиненого ліселя*, що лежав коло мене на барилі. Тепер лісель поставлено, і мої бездумні мазки розтяглися у слово Discovery*.
За останній час я зробив багато спостережень над будовою корабля. Дарма що добре озброєний, це не єсть, я, думаю, військовий корабель. Його снасті, будова і загальне устаткування – все заперечує такий здогад. Чим він не єсть, це я легко можу встановити, що він є, боюсь, неможливо сказати. Не знаю, яким це способом, але, розглядаючи його дивну стать та дивний зарис снастей, його величезний розмір та надмірний набір парусів, просто-суворий перед та застарілу корму, часами мій мозок осяває відчуття чогось знайомого, і до цих нерозбірних тіней спогадування завжди домішується невідума пам’ять чужоземних старинних хронік та далеко відійшлих віків.
* * * *
Я роздивився основу судна. Його побудовано з невідомого мені дерева. Це дерево має властивість, яка мене тим вражає, що робить його непридатним до його служби. Я розумію надзвичайну його поруватість, незалежну від того, що його при плаванні в цих морях поточила шашіль та струхлявили роки. Це видасться, може, занадто витонченим спостереженням, але це дерево всіма прикметами сходилось би з еспанським дубом, коли б цей дуб якимсь надприродним способом розтягти понад його міру.
Читавши повищий уступ, мені повно вступив у пам’ять цікавий вислів одного старого, загартованого у бурях голландського мореплавця. «Це така сама правда, – мав він звичай казати, коли хтось брав під сумнів його правдивість, – як правда те, що є таке море, де самий корабель виростає обсягом, як живе морякове тіло».
* * * *
З годину тому я насмілився замішатись між гурт матросів. Вони не дали мені жодної уваги і, дарма що я стояв поміж них у самій середині, видавались ніяк несвідомими моєї присутности. Подібно до того першого, що я був побачив колись у трюмі, всі вони мали на собі ознаки сивизною повитого давнього віку. Їхні коліна тремтіли від хилости, плечі згиналися слабосиллям, їхня поморхла шкіра шаруділа під вітром, голоси їм були тихі, тремтящі й розбиті, їхні очі блищали старечими слізьми, а сиве волосся страшливо маяло їм у подихах хуртовини. Округ них, геть по всій палубі, облогом лежали порозкидувані морські інструменти задавнілої, химерно-старої будови.
* * * *
Я згадував, що деякий час тому на судні постановлено лісель. Направлене впрост під вітер, вело воно далі свій страшний хід на південь, звивши всі паруси аж до клаптика, ракс-клотів до спіднього ліселя, і похиляючи стрункі свої нуки в найжахніше водяне пекло, яке тільки людський розум може собі уявити. Я тільки оце зійшов із палуби, рішивши, що втриматись там на ногах неможливо, дарма що команда, здавалось, не відчувала великих невигід. Мені виглядало це дивом із див, що величезний наш корабель не пішов на дно одразу й навіки. Наш уділ, певне, був такий, щоб стояти повсякчас на грани вічности, не доходячи ввік остаточного занурення у безодню. З бурунів, разючіших в тисяча крат проти тих, що мені доводилось колись бачити, ми злітали із легкістю стрілоподібної чайки морської; і велетенські вали вивишали над нами свої голови, мов би демони з глибочини, але, як демони також, тільки грозились і не важились нас задушити. Я прийшов до того, що ці незліченні втечі ми завдячували єдиній природній причині, що одна лиш могла привести до такого явища. Я мусив зробити здогад, що наш корабель іде під впливом сильної течії чи то могутнього підводного потягу.
* * * *
Я бачив капітана віч-у-віч, і в його власній каюті – одначе, як я й сподівавсь, він не дав мені й знаку уваги. Хоча в його вигляді, для випадкового спостережника, немає нічого, що б виставляло його чимсь більшим чи меншим за звичайну людину, почуття необорного ушанування й страху мішалось в мені з дивуванням, коли я глядів на нього. Постать у нього десь у мій зріст: себ-то коло п’ятьох футів вісьмох дюймів. Має він ладну й кремезну поставу тіла, не грубу, та й иншим нічим не одмітну. Але є в нім така своєрідність виразу, що панує йому на виду – є в нім яскравий, дивний, разючий знак великого віку, такий скрайній, такий надзвичайний, що він збуджує у моїй душі вражіння – почуття невимовне. Його чоло, хоча й небагато має зморщок, здається, несе на собі печать міріядів років. Його сіре волосся є свідок минувшини, а ще сіріші очі – віщування прийдешности. Поміст каюти кругом захряс дивовижними, окутими у залізо томами in folio, припалими порохом науковими інструментами та застарілими, давно забутими мапами. Голова йому похилилась на руки, і він пильно перебігав неспокійними вогневими очами якийсь папір, що видавсь мені наказом і, в кожному разі, мав на собі монарший підпис. Він бурмотів сам до себе, як робив це перший моряк, котрого я бачив у трюмі, якісь тихі сварливі звуки чужої мови: і хоч мовця був тут таки, при моїм лікті, його голос, здавалось, досягав мого слуху з віддалення в цілу милю.
* * * *
Судно і все, що на ньому, повнить дух Давнини. Команда нечутно никає взад і вперед, мов привиддя відійшлих віків: в очах їм стоїть жадливий і трудний вираз; і коли їхні постаті перетинають бува мою стежку в дикучому блискові бойових ліхтарів, я відчуваю таке, чого не лучалось мені відчувати зроду, дарма що ввесь вік свій я кохався в старовині і упивався тіньми упалих колон в Бабілоні, в Тадморі та Персеполісі, поки й сам мій дух узявся руїною.
* * * *
Поглянувши округи, мне встид взяв за свої давні страхи. Коли я тремтів під тим вітром, що досі гонив нас, чи не мав би я зовсім омліти в розрухах океану й вітру, що для них слова «шквал, самум» є заслабі і незначущі? В безпосереднім окулі судна скрізь сама чорнота довічної ночи та хаос безпінних вод; але на кількоро миль обаполи нас можна розглядіти, нерозбірно й уривками, дивоглядні крижані вали, що здіймаються геть у безрадісне небо і виглядають як стіни всесвіту.
* * * *
Як я був і думав, наше судно, очевидно, несе течія, коли тільки можна це назвище приложити до плину, що з виттям і ревом б’ється у білу кригу і рине на південь з такою скорістю, як водоспаду біг.
* * * *
Збагнувши жах моїх почуваннів, я думаю, річ ніяк неможлива: але жадоба проникнути в тайни цих страшливих країв горує навіть над моїм одчаєм і примиряє мене з найжахнішим видовищем смерти. Очевидно, що ми спішимось уперед до якогось разючого знання – якоїсь недовідомої тайни, що її осягти, значить загинути. Може, цей пруд* несе до самого південного полюса. Мушу визнати, що такий дикий на вигляд здогад має велику ймовірність.
* * * *
Команда сновигає по палубі неспокійною, трепетною ходою, але їхні обличчя виявляють скоріш пожадливість надії, ніж апатію розпачу.
Весь час вітер дме нам у корму, а що ми несемо на собі цілий рій парусів, корабель часами просто злітає з поверхні моря! О, жах за жахом! – льоди появилися раптом праворуч од нас, і ліворуч, і ми кружляємо млосно, незмірними концентричними колами, округ і округ по узбіччях гігантського амфітеатру, що його стін вершини губляться в тьмі і віддалі. Мало часу мені лишилось розмислитися над своїм уділом. Коло все вужчає, – ми шалено вгрузаємо в пащу виру – і серед реву й гуготу, і громів океану, і бурі корабель наш стенається весь – о боже! і – йде углиб.
Примітка. «Знайдений у пляшці манускрипт» уперше надруковано року 1831, і доперва багато років по тому я ознайомився з мапами Меркатора,* де змальовано, як океан чотирма течіями плине до Полярного (північного) Виру, щоб зануритися в земних порожнявинах; самий Полюс змальовується як чорну скелю, що зноситься у неймовірну вись.
Протягом осени 1827, живши поблизу Шарлотсвіла в Вірджінії, я випадково познайомився з містером Августом Бедло*. Це був дуже не аби-який молодий джентлмен з усякого погляду, і він викликав у мені глибокий інтерес і цікавість. Мені не вдалося зрозуміти його ні з фізичного, ні з морального боку. Я не міг достати достатніх відомостей про його сім’ю. Я так і не дізнався, звідки він прибув. Навіть що до його віку ― хоч я і назвав його молодим джентлменом ― було щось таке, що мене не мало бентежило. Він, що-правда, здавався молодим ― і він часто говорив про свою молодість ― але бували моменти, де мені було б дуже легко уявити собі, що йому сто років. Але нічим він не був такий чудний, як от своїм зовнішнім виглядом. Він на диво був високий і тонкий. Він був сутулий. Його ноги були надзвичайно тонкі й худорляві. Його лоб був широкий та низький. У шкірі на його лиці не було ані кровинки. Його рот був широкий і сильно розтягувався, і зуби були такі нерівні, хоч і здорові, що я зроду раніш не бачив таких у людськім черепі. Та вираз його усмішки ні в якім разі не був неприємний, як можна було б подумати; але в ньому не було абсолютно ніякої розмаїтости. Це був вираз глибокої меланхолії й безнастанної скорботи. Його очі були над усяку міру великі й круглі, мов у кота. Зіниці також при всякім збільшенні або зменшенні світла стягалися й розширялися, як оце спостерігається в тварин цього ґатунку. В моменти зворушення очі його робилися неймовірно блискучі і, здавалося, вони сяли лучистим промінням не відбитого, але істного*, середовинного світла, як от свіча або сонце; але у звичайному вигляді вони були до того заволіклі, тьмаві і бляклі, що навертали на думку про очі давно похованого трупа.
Оці чудні його особливості, очевидячки, були йому дуже неприємні, і він частенько натякав на них якось роблено, наполовину поясняючи, наполовину виправдуючися, що дуже боляче мене вразило, коли я вперше почув оці натяки. Я швидко втім призвичаївся до них, і моя ніяковість зникла. Здавалося, він хоче не так стверджувати, як натякнути на те, що він фізично не завжди був таким, що він є тепер ― що довга низка невралгічних приступів призвела його не аби-яку вроду до того становища, в якому я його бачив. Багато років тому його лікував лікар на ім’я Темплтон, старий джентлмен, може, років семидесяти, якого він уперше зустрів у Саратозі; від догляду його Бедло тоді або мав, або думав, що мав велику користь для свого здоров’я. В наслідок цього Бедло, бувши людиною багатою, уложив з доктором Темплтоном угоду, в силу якої доктор за чималу річну платню зобов’язався присвячувати свій час і свій медичний досвід виключно на користь хворого.
Доктор Темплтон був багато мандрував замолоду й у Парижі зробився в великій мірі адептом доктрин Месмера*. Саме засобами магнетичного лікування він умів полегшити біль свого пацієнта, і цей успіх, звичайна річ, спричинився для пацієнта в певній мірі до довір’я до теорій, з яких походило це лікування. Доктор же, як всі ентузіясти, уживав усякого зусилля, щоб переконати свого пацієнта в повні, і зрештою зумів добитися дозволу проводити з ним численні експерименти. Через часте їх повторення постали результати що останніми часами стали зовсім звичайні і не забирають нічиєї уваги, але на той час, що я описую, були дуже маловідомі в Америці. Я хочу сказати, що поміж доктором Темплтоном і Бедло виникнув помалу дуже виразний і сильно виявлений rapport*, чи то магнетичний звязок. Я не хотів би, втім, стверджувати, що цей звязок був чимсь видавався за межі здатности усипляти, та ота здатність усипляти досягла великої сили. Перша спроба спричинити магнетичну сонливість месмеристові не вдалася ні в якій мірі. При п’ятій чи шостій він мав дуже частковий успіх, та й то після довгих зусиль. Тільки при дванадцятій спробі успіх був повний. Після цього воля пацієнта швидко підкорилася волі лікаря, так що, коли я вперше з ними познайомився, сон наставав сливе моментально, через просте побажання оператора, навіть коли хворий не знав, що він тут є. Оце тільки тепер, року 1845, тисячі людей що-дня бачать подібні чудеса, отже й я насмілююся подавати цю ніби-то неможливу річ, як серйозний факт.
Темперамент Бедло був у найвищій мірі чутливий, вразливий, ентузіястичний. Його уява на диво була сильна й творча; і, нема сумніву, вона набувала ще більшої сили від постійного уживання морфію, якого він ковтав дуже багато і без якого він не міг би був існувати. Звичаєм він приймав велику дозу його після сніданку рано, чи, точніше сказати, безпосередньо після чашки міцної кави, бо він нічого не їв перед обід, і потім подавався сам чи в товаристві собаки у довгу подорож межи пасма диких і страшних горбів, що лежать на захід і на південь від Шарлотсвіла і знані під пишною назвою Скелястих Гір.
Одного несонячного теплого туманного дня в кінці листопада і саме підчас того чудного межицарства частин року, що в Америці зветься індіянське літо, містер Бедло пішов, як звичайно, межи гори. День минув ― і він все ще не повертався.
Коло восьмої години ввечері, серйозно стурбовані його довгою відсутністю, ми були лагодилися йти його шукати, коли він несподівано з’явився, не хворіший, аніж звичайно, і в дещо підвищеному настрої. Про свою подорож і про події, що його затримали, він розповів таку дуже незвичайну повість.
― Ви пригадуєте, ― сказав він, ― що я покинув Шарлотсвіл біля дев’ятої години вранці. Я негайно подався до гір і коло десятої увійшов у провалля, що було мені цілком незнане. З великою цікавістю я проходив раз-у-раз нові вилучини цього проходу. Картина, що розгорнулася навколо, хоч навряд чи можна було б її назвати величною, мала в собі солодкий, для мене неописуваний дух невідрадности та одчаю. Самітність її здавалася абсолютно незайманою. Я не міг позбутися думки, що нічия нога ще не ступала на зелені прогалини й сіре каміння, по яких я йшов тепер. Такий абсолютно відлеглий і справді неприступний, якщо б не ціла низка випадкових відкрить, є вхід до того провалля, що цілком можливо, що я насправді був перший мандрівник ― найперший і єдиний мандрівник, що колись проникав у ці нетрі.
― Густий і особливий туман чи дим, що ним відзначається індіянське літо, важко навис над усією місцевістю і, без сумніву, поглиблював смутні й облудні образи, що вона породжувала. Така густа була ця приємна імла, що я бачив перед собою стежку ніколи не більше, як на дванадцять ярдів. Ця стежка була дуже покручена, сонця не було видно ― і я швидко втратив усяку уяву про напрям, у якому йшов. Тимчасом морфій почав робити своє діло, зодягаючи зовнішній світ у надзвичайно цікаві шати. У тремотінні листка, у кольорі бильця в траві, у формі трилисника, у гудінні бджоли, у блискові росини, у подихові вітру, у слабих запахах, що йшли з лісу, надходив цілий усесвіт натяків ― веселий і розмаїтий поїзд співучої й безладної думки. Захоплений цим, я йшов уперед скільки годин, а тимчасом туман згус навколо мене до того, що кінець-кінцем я мусив просто намацувати собі путь. Аж ось на мене напала неописувана недуга ― якась нервова нерішучість і ляк ― я боявся ступати, щоб не впасти в якусь безодню. Я пригадав також чудні оповідання про ці скелясті горби й про невідомі й люті племена людей, що живуть у них у ямах і печерах. Мене гнітили й лякали тисячі неясних фантазій, ще страшніших через оцю неясність. Раптом усю мою увагу враз перейняв барабан.
― Ясне діло, що мойому здивуванню не було краю. Барабан в цих горах ― річ незнана. Я не більше здивувався б, почувши сурму архангела. Але зараз же з’явилася нова і ще дужча причина цікавости й зачудування. Розлігся дикий брязкіт ніби від здоровенної в’язки ключів, і ту ж мить темнолиций напівголий чоловік з криком пронісся повз мене. Він так близько був від мене що я відчув його подих на своєму обличчі. Він мав ув одній руці інструмент, що складався з сталевих кілець, і, бігши, сильно струшував їх. Ледве він заник у тумані, як, сопучи, за ним пронісся з роззявленою пащею і вогненними очима великий звір. Я не міг його не впізнати з певністю. Це була гієна.