Цих повторних образ не могло стерпіти владне дворянство. Запрошення ставали де-далі менше сердечні, не так численні; тоді перестали зовсім. Від удови безщасного графа фон-Берліфітцінґ чуто навіть такий здогад, що «Барон», мовляв, «сидить, може, вдома і не мавши навіть охоти удома сидіти — раз що він зневажає товариство рівних собі; що він їздить верхи, коли й не має охоти їздити верхи — раз що він має за краще вести товариство з конем». Певна річ, що це був нерозумний вибух спадкового почуття образи, і доводив він тільки, якою надзвичайно безтямною буває часом наша мова, коли ми хочемо особливої енергії вислову.
Але добросерді люди приписували зміну в поведінці молодого Барона природному гореві сина по дочасній смерті батьків — забувши, одначе, про його люте й непогамовне життя за короткий час зразу по цій утраті. Що-правда, були дехто й такі, що згадували занадто високу Баронову думку про власне значіння і гідність. Інші знов (між ними можна назвати й домового лікаря) не вагалися говорити про болісну меланхолію та спадкову недужість, тимчасом як між юрбою кружили темні натяки ще більше непевного роду.
Справді, Баронова неподобна прив’язаність до новопридбаного коня — прив’язаність, що немов набирала нової сили при кожному вияві лютого, мов би диявольського норову тварини, врешті перетворилась в очах усіх розсудливих людей на гидку, ненормальну пристрасть. В сяйві дня — в глупу ніч — слабий чи здоровий — в погоду і в бурю — молодий Метценґерштайн здавався прикутим до сідла свого колосального огиря, що його невгамовний шал так добре ладнав з його власним духом.
Крім того, були ще обставини, котрі, враз із дальшими подіями, надавали надлюдського, зловісного значіння манії верхівця, як і здольностям огиря. Точно заміряно віддаль, осягнуту одним його скоком, і вона, як виявилось, перейшла, та ще й на разючу міру, найхимерніші розрахунки найбільш фантастичних голів. До того ж, Барон не мав жодного осібного ймення для ції тварини, а вже ж усі інші коні його заводу різнилися особливими назвиськами. Та й сама стайня цього коня містилася оддалік від інших; а що до чищення та іншої потрібної служби, ніхто, тільки сам господар, своєю особою, зважувавсь обслуговувати, а навіть і просто заходити за огорожу осібного стійла, де пробував цей кінь. Засвідчено й те, що три конюхи, которі впіймали його на втечі при пожежі у Берліфітцінґа, хоч і мали тоді удачу запинити його мундштуком та орканом, а проте жоден із трьох не міг би певне сказати, що у цій небезпечній борні, або хоч коли пізніше він таки іменно наложив свою руку на тіло ції животини. Вияви особливого розуму в поведінці шляхетного, високого духом коня, думається, не так то здатні викликати дражливу, надмірну увагу, але тут були особливі обставини, які хоч-не-хоч впливали на найбільш недовірливих і флегматичних; і говорилося, ніби ця тварина змушувала часом податись назад цілу юрбу, що глупіла довкола неї: так знаменно, разючо била вона шаленими копитами в землю ― ніби сам молодий Метценґерштайн часом зблідне бува і одступиться геть перед зважним і жадливим виразом її серйозних, немов би людських очей.
Поміж усією Барона челяддю, одначе, ніхто не брав під сумнів щирість тії незвичайної пристрасти, що її мав Барон для огненної вдачі цього коня; врешті, ніхто як один тільки паж, що його каліцтво було всім на виду, а його думка не важила анічого. Він (коли тільки його балачку варто тут згадувати) мав нахабність запевняти, що його пан ніколи не всідав на сідло без несвідомого і майже невидимого трепету, і немов би кожного разу, повертаючи із звичайної довгої виправи верхи, кожен м’яз йому на виду зводило виразом побідної злісности.
Однії бурхливої ночи Метценґерштайн, прочнувши з важкої дрімоти, як маніяк, зійшов із свого покою і, з гарячковим поспіхом сівши в сідло, помчав геть в лісову гущину. Такий звичайний випадок не звернув на себе особливої уваги, але скоро челядь зажадала його повороту в сильній тривозі, бо вже кільки годин він був у відсутності, коли враз величезне, пишне будування палацу Метценґерштайн побачено в тріскоті і руйнуванні аж до самих підвалин, під навалою буйної сизої маси непереборного полум’я.
Коли полум’я, відтоді як уперше його забачили, зробило вже такий грізний поступ, що всі намагання відрятувати якусь частину будови показались видимо марні, сторопіле сусідство стало бездільно округ, у мовчазному, апатичному зачудуванні. Але скоро новий і жахливий об’єкт притягнув до себе увагу і показав, наскільки людська агонія зворушує почуття юрби сильніше від найстрашніших видовищ неживого порядку.
На довгій алеї старезних дубів, що вела із лісу до головної брами палацу Метценґерштайн, враз завиднів кінь, несучи на собі верхівця без шапки, в розхристанім одягові ― таким наглим скоком, що повершив самого Демона Бурі. Біг верхівця був, очевидно, не в його власній волі. Агонія на його виду, конвульсивні змагання всього його тіла свідчили про надлюдські зусилля; але жодного звуку — тільки один самотній покрик зірвавсь із його закривавлених губів, геть погризених у надмірному жахові. Мить — і брязкіт копит загучав уже прикро й пронизливо над ревом огню і над лементом вітру; друга — і осягнувши єдиним махом і брамний місток, і рів, кінь поскочив нагору хисткими двірцевими сходами і, разом з своїм верхівцем, щез у виру і хаосі полум’я.
Шаленість бурі зразу упала, настала мертва тиша. Білий поломінь обвив будову немов би заслоною і, ринувши геть у спокійне повітря, спалахнув ясним сяйвом надприродного світла; а хмара диму тяжко осіла на руїни палацу в виразній гігантській постаті — КОНЯ.
Сплять гір верхів’я, долини, скелі й печери мовчать.
Алкман*
«Слухай мене, — сказав Демон і поклав руку мені на голову. — Країна, за яку моя мова, то страшна містина в Лібії, на берегах ріки Заїри.* І нема там покою ані мовчання.
— Води ріки шафранові й хоровиті на колір; і вони не течуть ген до моря, а тремтять повіки й назавжди під рудим оком сонця в метушливім і конвульсивнім русі. На миль багато обіруч мулького берега ріки є бліда пустеля велетенських водяних лелій. Вони зітхають одна до одної в тій самоті і постягають до неба свої довгі химерні шиї і гойдають своїми вічними головами. І є там неясний шепіт, що виходить спроміж них, як ропіт підземних рік. І вони зідхають одна до одної.
— Та є границя їхній державі — то границя темного, жахливого, високого лісу. Там, немов хвилі навколо Гебрид,* підлісок хвилює невпинно. Але там немає вітру в небі. І винеслі одвічні дерева гойдаються завжди і страшно риплять і тріщать. Високе верхів’я їх одну по одній ронить повсякчас росу. І біля коріння чудні, отруйні квіти лежать скорчені й стривожено снять. А вгорі дуднять, мов ліс, сірі хмари і ринуть завжди на захід, аж поки не перекотяться водоспадом через гігантову стіну крайнеба. Але там немає вітру в небі. І над берегами ріки Заїри немає спокою ані мовчання.
— Була ніч і падав дощ, і, падаючи, він був дощ, але, упавши, він ставав кров’ю. І я стояв у дряговинні поміж високих лелій, і дощ падав мені на голову, і лелії зітхали одна до одної в торжественнім своїм відчаї.
— І от зненацька місяць устав крізь тонкий привидний туман, і був кармазиновий на колір. І очі мої впали на високу сіру скелю, що стояла над берегом ріки і була освітлена світлом місяця. І скеля була сіра, і химерна, і висока — і скеля була сіра. На лиці її були літери вирізьблені в камені; і я пройшов крізь дряговиння водяних лелій, щоб прочитати літери на камені. Але я не зміг їх прочитати. І я хотів уже повернутися назад у дряговиння, коли місяць зачервонівся дужчим світлом, і я повернувсь і подивився знову на скелю й ще раз на літери — і літери були
ВІДЧАЙ.
— І я подивився вгору — там стояв чоловік на шпилі каменя; і я сховався помежи водяних лелій, щоб спостерігати, що чинитиме чоловік. І чоловік був високий і стрункий постаттю, і був завинений від пліч аж до ніг у тогу старого Риму. І обличчя його було неясно видне, та лице його було лицем бога, бо покрів ночи й туману, і місяця, і роси не сховав його лиця. І лоб його був високий думкою, і око дике від турботи, а в небагатьох ізморшках на щоках його я прочитав баснь горя і стоми, і розчарування в людстві, і туги за самотою.
— І чоловік сидів на скелі, і схилив свою голову на чоло, і дивився на картину одчаю. Він глянув униз на низький схвильований чагарник і вгору на високі одвічні дерева, і вище вгору на гудуще небо і на кармазиновий місяць. А я лежав близько, схований межи лелій, і спостерігав, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він сидів на скелі.
— І чоловік відвернув свою увагу від небес і поглянув униз на страшну ріку Заїру, і на жовті мертві води, і на бліді легіони водяних лелій. І чоловік дослухався до зітхань водяних лелій і до шепоту, що ішов з-поміж них. І я лежав близько в своїй схованці і спостерігав, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він усе сидів на скелі.
— Тоді я зійшов униз у нетри болот і побрів далеко поміж хащів лелій, і покликав гіпопотамів, що жили в дряговинні в нетрах болот. І гіпопотами вчули мій гук і прийшли з бегемотами під поділ гори і заревли голосно й страшно під місячним світлом. І я лежав близько в своїй схованці і дивився, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він усе сидів на скелі.
— Тоді я прокляв стихії прокляттям тривоги; і жахна буря згромадилася в небі, де досі не було вітру. І небо зробилося сизе від лютої бурі — і дощ сік у голову чоловіка — і ріка неслася як повінь — і вся взялася піною — і водяні лелії квилили в своїм ложі — і ліс згинався перед вітром — і грім гримів — і спалахувала блискавиця — і скеля хиталася аж до своєї основи. А я лежав у своїй схованці і спостерігав, що чинитиме чоловік. Але ніч тала, а він усе сидів на скелі.
— Тоді узяв мене гнів, і я прокляв прокляттям мовчання ріку і лелії, і вітер, і ліс, і небо, і грім, і зітхання водяних лілій. І вони стали прокляті і стихли. І місяць перестав скрадатися небесною стежкою — і грім ущух — і блискавиця не блискала — і хмари повисли нерухомі — і води спустилися до свого рівня й завмерли — і дерева перестали гойдатися — і водяні лелії більше не зітхали — і шепоту не було чути серед них, і жодної тіни звуку в усій безмежно просторій пустелі. І я подивився на літери на скелі, і вони змінилися, і літери були
МОВЧАННЯ.
— І очі мої впали на обличчя чоловіка, і його обличчя було мертве від жаху. І похапливо він підняв голову, і випростався на скелі й прислухався. Але не було ні голосу в усій безмежно просторій пустелі, і літери на скелі були мовчання. І чоловік здригнувся і відвернув своє обличчя і утік далеко, поспішно, так що я більше його не бачив».
* * *
Є знамениті казки в книгах Магів — в оправлених у залізо меланхолійних книгах Магів. Там, кажу я, є славні історії про Небо і Землю, і Могутнє Море — і про Геніїв, що панують над морем і землею, і над винеслим небом. Багато було легенд також у словах, сказаних від сибіл;* і святі, і священні речі сказані були під смутним листям, що тремтіло навколо Додони* — та, як живий Аллах, цю баснь, що повів мені Демон, коли він сидів поруч зі мною в тіні гробу, я вважаю за найчудеснішу над усі. І коли Демон скінчив свою сторію, він одкинувся назад у видолину гробу й засміявся. І я не міг сміятися з Демоном, і він прокляв мене за те, що я не міг сміятися. І рись, що живе завжди у гробі, вийшла з нього і лягла коло ніг Демона, і дивилася йому у вічі невідривно.
А котора воно година?
(Стара приповідка)*
Загалом беручи, кожне знає, що найліпша у світі містина, це є – чи, на жаль, було – голандське містечко Вондервоттеіміттісс. Але що лежить воно трохи вбік від битих шляхів, як би сказати, на бездоріжжі, то, може, й небагато моїх читачів колись віддали йому візиту. Отже, на благо тим, хто цього не зробив, зовсім годилось би, щоб я тут дозволив собі дещо про нього розповісти. І це, справді, річ тим більше потрібна, що я, сподіваючись завоювати громадські симпатії на користь його мешканців, збираюся тут змалювати історію злощасних подій, що так недавно сталися в його межах. Знавши мене, ніхто не візьме під жодний сумнів, що, взявши на себе таким способом цю повинність, я виконаю її так добре, як тільки є в моїй силі, з усією суворою безсторонністю, з усім обережним розглядом фактів та старанним зіставленням авторитетних джерел – з усім тим, що є властиве людині, котра хоче зватись істориком.
Сполучені свідчення медалів, манускриптів та написів дають мені змогу становчо стверджувати, що містечко Вондервоттеіміттісс існувало від самого свого початку в такому точнісінько вигляді, як і нині. Що до часу його постання, то тут я, на жаль, маю спроможність щось сказати тільки з тією певного роду непевною певністю, яку з часом математики мусять вкладати в деякі алгебраїчні формули. Таким чином, я можу сказати, що цей час що до віддалення його давности, не міг бути менший, аніж будь-яка взагалі вимірна величина.
Торкаючися походження назви Вондервоттеіміттісс, я в рівній мірі признаю свою неспроможність. Поміж множеством поглядів на цей делікатний пункт – поглядів мудрих, учених, досить таки суперечних – я не можу обрати нічого такого, що б можна було вважати за зовсім достатнє. Може, хіба ідеї Ґроґсвіґґа – близько сутичній з думкою Кравтапленттея – можна дати деяку обережну перевагу. Вона гласить: «Vondevortteimittiss – Vonder, читай Donder («грім»); Votteimittiss, ніби und Bleitziz; Bleitziz – застаріле, замість Bleitzen («блискавка»)». Така етимологія, справді, підкріпляється деякими слідами електричного плину на вершечку шпиля Дому Міської Ради. Я не важусь, одначе, брати на себе таку поважну тему і мушу одіслати читача, що хотів би повної інформації, до «Oratiunculae de Rebus Praeteritis (Praeter-Veteris)»* шановного Дундерґутца. Дивись також Блюндербуццардове «De Derivationibus»,* стор. 27-5010, in folio, Готське вид., Чорне й Червоне письмо, з Переносами, Ненумероване, де варті іще уваги замітки на полях Штуффундпуффа з коментарями Ґрунтундґуццеля.
Не зважаючи на цю темряву, що ховає од нас, таким чином, час заснування Вондервоттеіміттіссу та походження його назви, не може бути жодного сумніву, як я вже казав, що він існував одвіку таким, як ми знаходим його за наших часів. Найстаріший мешканець містечка не може собі пригадати ні найменшої зміни в будь-якій його частині; і справді, самий натяк на можливість такої зміни приймається там за образу. Селище це лежить в абсолютно круглій долині, десь коло чверти милі в обводі; звідусіль його облягають чудесні згір’я, що через їхні вершини ніхто ще з мешканців зроду не важився переступити. На це вони мають прекрасний резон, бо не вірять, що там взагалі щось є, по той бік.
Околом долини (вона абсолютно рівна, вимощена пласкими цеглинками) розтяглися суцільним рядом шістдесят маленьких будиночків. Бувши повернуті тилом до взгір’я, вони, річ звичайна, мусять глядіти у центр рівнини – до нього якраз шістдесят ярдів відстани від надвірніх дверей кожного дому. Перед кожним будиночком є малий садочок, а в нім – кругова доріжка, сонячний годинник та двадцять чотири головки капусти. Будинки самі так достоту між собою подібні, що немає жодного способу одрізнити один від одного. Через велику древність, будова їх трохи химерна, але це не зменшує надзвичайної їх мальовничости. Вони складені з сильно обпалених маленьких цеглин, червоних із чорними окрайками, так що стіни виглядають, як здорові шахівниці. Дахи щитами повернуті до чола, а на чільній стіні, між краями даху та над головними дверима, ідуть карнизи, завширшки такі, як решта будинку. Вікна вузькі й глибокі, з манесенькими шибками, а зате прездоровими рамами. На дахах ціла тьма платівочок черепиці з довгими закрученими вушками. Дерево на будинках темне, на ньому багато різьби – правда, не так щоб дуже різноманітного взору, бо різбярі Вондервоттеіміттіссу споконвіку знали різьбити тільки дві речі – годинника та капусту. Але цих двох речей вони вміють на прочуд гарно і з дивною вимисливістю розсівають їх скрізь, де тільки можна знайти яку містинку для різця.
З середини всі будинки так саме один до одного схожі, як і знадвору, і обставлені всі на один зразок. Підлога з квадратиків черепиць, стільці та столи з чорного на вигляд дерева, з тонкими кривими ніжками та немов цуценячими лапками. Камини здорові й високі, і на них красують не тільки уявні годинники та капустяні головки, вирізьблені на чолі, але й справжній дзиґарик, що видає чудесне «тік-так», і справжні два горщики із капустяними головками; годинник посеред карнизу, а капустини обабіч його, по краях, мов почесний ескорт. Поміж кожною капустиною та годинником стоїть малий китайчик із здоровим черевом та великою круглою діркою в ньому, а з неї видніє знов циферблат.
Вогнища широчезні й глибокі, в них звиваються дикими викрутами тагани.* Тут повсякчас жаркий вогонь, а над ним величезний горщик, повний свинини з квашеною капустою, а над ним неодступно пильнує невсипуща господарка дому. Це маленька гладуха з блакитними оченятами на червонім виду; на ній здоровенний, мов сахарна голова, ковпак, прикрашений жовтими та гарячочервоними стьожками. Вона вдягнена у цупку ясножовту сукню, дуже повну ззаду, зате дуже коротку в талії – і взагалі, правду сказать, дуже таки коротку, бо вона не сягає й середини литок. А литки ці грубенькі, та й щиколотки не без того, хоча їх прикриває пара чудових зелених панчох. Черевики – рожевої шкіри – зав’язані бантом жовтих стрічок, зібраних на подобу капустяної голови. В лівій руці господиня має малий важенький голандський годинник, в правій тримає полоник, мішати свинину з квашеною капустою. При боці стоїть рябий жирний кіт, а йому на хвості манісінький позолочений репетир* – це «хлоп’ята» його нав’язали туди для забави.
Самі хлоп’ята, всі троє, в садочку – стережуть порося. Кожен із них на два фути заввишки. На них троєкутні стіжкуваті капелюшки, кармазинові жакетки до стегон, вузенькі шкіряні штанці по коліна, червоні шерстяні панчохи, важкі черевики з великими срібними пряжками та довгі сюртуки на здорових перлових ґудзиках. Кожному стримить з рота люлька, а в правій руці кожен тримає малий грубий годинничок: кожен собі димом – пих! Та й зиркне на годинничка, тоді знову – зирк! і знов пихне димом. Порося – зажиріле й ледаче – то шпортається помалу в опалому капустяному листі, а то хвицне ногою в позолочений репетир, бо й йому пустуни начепили на його хвіст цю окрасу, щоб і воно було ловке, незгірш кота.
Просто надвірних дверей стоїть крісло із поручнями, з високою спинкою та шкіряною подушкою, з кривими ніжками і такими, як у столів, немов цуценячими лапками; там сидить поважний старичок, сам господар дому. Це надзвичайно гладенький малий дідок, з великими круглими очицями і прездоровим двоїстим волом.* Він виглядає зовні достеменнісінько так, як хлопці – тут мені нічого далі розводитись. Вся одміна між ними та, що його люлька трошечки більша – і він може з неї пускати трохи більше диму. Як вони, він також має годинника, але носить його в кешені. Як сказати направду, він має далеко важнішу справу, ніж роздивлятися на свого годинника – а що це за справа, я зразу вам поясню. Він сидить, заложивши свою праву ногу на ліве коліно, на лиці його став поважний вираз, і він неодступно зорить, принаймні, хоч одним своїм оком, на певний знаменний предмет в центрі долини.
Цей предмет міститься на шпилі в Домі Міської Ради. Міська Рада – це все маленькі, кругленькі, масні, тямущенькі чоловічки; очиці їм превеликі, мов тарілки, вола жирні, двоїсті, а сюртучки набагато довші, і пряжки на черевиках набагато більші, ніж у звичайних громадян Вондервоттеіміттіссу. Підчас мого пробування в містечку вони саме мали кільки спеціяльних засідань і ухвалили три отакі вельми значні резолюції:
«Що не годиться міняти старий, добрий лад речей»;
«Що нічого немає доброго поза межами Вондервоттеіміттіссу»; і нарешті
«Що ми будемо свято держатися наших годинників та капусти».
Над кімнатою, де засідає Рада, є шпиль, а в шпилі є дзвіниця, де пишніє, і пишніла одвіку, краса і гордість селища – великий дзиґар містечка Вондервоттеіміттісс. Оце і єсть той предмет, що на нього звернені очі усіх поважних старичків, коли вони сидять у своїх кріслах із поручнями, на своїх шкіряних подушках.
Великий дзиґар має сім циферблатів – на кожній із сьоми сторін шпиля – так що його добре видко з усіх кінців Вондервоттеіміттіссу. Циферблати йому здорові, білі, а стрілки грубезні, чорні. Існує в містечку й дзвонар, що його єдина повинність – наглядати за дзиґарем; але ця його повинність – це найдосконаліша із синекур, бо дзиґар Вондервоттеіміттіссу ніколи ще, скільки відомо, не мав з ним найменшого діла. Донедавна саму думку про це уважалось за єресь. Від найдальшої давнини, що за неї повідають архіви, великий дзвін дзиґаря акуратно, ладом вибивав години. І так саме, справді, стояла справа з усіма іншими дзигарями й годинниками у містечку. Ніколи ще в світі не було містини, де б так добре додержувано іс[т]ного такту й ладу. Коли великий дзвін уважав за слушне проректи «Дванадцять!», всі його слух’яні послідовці роззявляли воднораз глотки і відкликались йому справжнім ехом. Словом сказати, добрі бюргери Вондервоттеіміттіссу кохалися, правда, в своїй квашеній капусті, але пишались вони своїми годинниками.