Кожного, хто тільки має яку синекуру,* люди шанують в більшій чи меншій мірі, а що дзвонар Вондервоттеіміттіссу має найдосконалішу із синекур, його й шанують більше, ніж кого іншого в світі. Він головний достойник містечка; поросята, і ті поглядають на нього з чуттям пошани. Він має сюртук далеко довший; його люлька, пряжки на черевиках, його очі, черево далеко більші, ніж у якого іншого поважного старичка в містечку; а що до вóла, то воно йому потрійне, а не подвійне.
Отак змалював я добробут Вондервоттеіміттіссу: та лихо! – ця прекрасна картина мусила колись зазнати перевороту.
Здавна між наймудрішими громадянами існувало прислів’я, що «нічого доброго не може прийти з-поза гір»; і ці слова, здавалося, мали в собі якийсь дух віщування. Було саме за п’ять хвилин дванадцять, удень, позавчора, коли на щиті східнього згір’я виник був надзвичайно химерного вигляду предмет. Така подія притягла, звичайно, до себе загальну увагу, і кожен поважний малий старичок, сидячи в кріслі із поручнями, на шкіряній подушці, звернув на цей феномен збентежений пильний погляд одного свого ока, друге тримаючи на дзиґарі дзвіниці.
Лишалося всього три хвилини до півдня, коли цей дивогляд, що за нього говориться, показався на очі – манесеньким чужинецького кшталту парнишкою. Він спускався з узгір’я таким поспіхом, що незабаром кожне уже добре його роздивилось. Справді, такого забавного манюнісінького чоловічка зроду не бачено ще в Вондервоттеіміттіссі. На виду він був темний весь, от як табака на колір, з довгим закарлюченим носом; очі – як горошини, широкий писок, і чудесний ряд зубів, що їх він, видно, старавсь показати, бо оскалявся від вуха до вуха. Що до бакенів, до вусів, то вони були такі пишні, що решти лиця ніяк не видко було. Був він простоволосий, а волос увесь ладненько закручений в папільйотки. З одежі був на нім чорний, куценький, щільно облитий фрак, із хвостиком, як у ластівки ( з однії кешені стирчав здоровенний носовик), чорні казимирові (кашемірові) штаненята до колін, чорні панчішки, копитуваті патиночки з величезними бантами чорних сатинових зав’язок. Під однією пахвою він тарабанив прездорове chapeau-de-bras,* а під другою – скрипку, чи не вп’ятеро більшу за його власну особу. В лівій руці він тримав золоту табакирку і, поки вистрибом гнав з гори, витинаючи всякі химерні колінця, раз-у-раз потягав із неї понюшку з виглядом величезного, скрайнього задоволення. Хай бог милує! – оце так картина була доброчесним бюрґерам Вондервоттеіміттіссу.
Як сказати правду, хлопчина цей даром що оскалявся, а пику мав зловісну й зухвалу; і, поки він виробляв курбети, прямуючи просто в містечко, чудний копитуватий вигляд його патинків викликав був не мало підозрінь: не один чесний бюрґер, бачивши його в цей день, дав би дещицю, щоб зазирнути під білий батистовий носовик, що звисав так нахабно з кешені його гострохвостого фраку. Але що найбільше збуджувало справедливе обурення – що нікчемний цей мартопляс, витинаючи тропака та мотаючись дзиґою, як навіжений, здавалось, не мав у своїм поході найменшої тями про те, що існує у світі така мудра річ – держатися певного такту й ладу.
А втім, чесне міщанство не поквапилося як слід і очі роззявити, коли цей шалиґан – це було півхвилини до полудня – скочив уже просто в саму середину міста, закрутив там chassez, тут balancez, а тоді, утявши pirouette та pas-de-zephyr,* пурхнув голубком просто вгору, на дзвіницю Міської Ради, де, вражений до нестями, сидів дзвонар із люлькою в роті, поважний і сторопілий. Але малий негідник живо схопив його просто за ніс, дав йому доброго стусана, смиконув гарненько, нацупив йому на голову своє chapeau-de-bras; тоді натаскав це шапо аж до губів; а тоді, замахнувши величенною скрипкою, узявся його лупцювати нею – так завзято й уперто – а дзвонар був такий гладкий – а скрипка така гучноголоса! – ви б далебі заприсяглися, що то цілий полк барабанщиків на басистих своїх барабанах вибиває гемонський дріб на дзвіниці, на шпилі Вондервоттеіміттіссу.
Не знать до якої одчайдушної пімсти був би призвів обивателів Вондервоттеіміттіссу цей безсовісний наскок, коли б не той вельми значущий факт, що лишалося всього півсекунди до полудня. Саме мав бити дзвін, і це була річ абсолютної, вищої конечности, щоб кожне в цей час гаразд пильнувало свого годинника. Але очевидно, що саме в цей час той негідник на дзвіниці виробляв із дзиґарями щось таке, до чого йому не було найменшого діла. Та що вони як раз почали вибивати години, ніхто не мав уже часу придивлятися до його маневрів, бо всі, як один, рахували удари дзвону.
– Один! – мовив дзвін.
– Отин! – відгукнувся ехом кожен поважний малий старичок, у кожному кріслі з поручнями та шкіряною подушкою, геть по всьому Вондервоттеіміттіссі. – Отин! – мовив також його годинник; – отин! – мовив годинник його старої і – отин! – промовили хлоп’ячі годинники і маленькі позолочені репетири на кошачих та поросячих хвостах.
– Два! – мовив далі дзвін; і
– Тфа! – повторили усі прибічники.
– Три! Чотири! П’ять! Шість! Сім! Вісім! Дев’ять! Десять! – мовив дзвін.
– Дри! Шитири! Б’ять! Шісдь! Зім! Візім! Тев’ять! Тесять! – відгукнулися інші.
– Одинадцять! – ударив великий.
– Отинадцять! – притакнули малюки.
– Дванадцять! – промовив великий.
– Тфанадцять! – відказали вони, цілком задоволені, і затихли.
– Ну, от і тфанадцять! – сказали усі поважні малі старички, ховаючи свої годинники. Але великий дзвін іще не покінчив із ними.
– ТРИНАДЦЯТЬ!!! – бахнув він.
– Тойфель! – одним духом видихнули всі поважні старички, і вони зблідли, і всі пустили свої люльки із рук, і зняли свою праву ногу з лівого свого коліна.
– Тойфель! – застогнали вони. – Дринадцять! Дринадцять! – Майн Ґотт, тринадцять годин!
Хто зважиться описати жахливу сцену, що тут зайшла? Цілий Вондервоттеіміттісс вибухнув горесним розрухом.
– Што с моїм шифотиком пуде? – заревли одностайно всі хлопці. – Я холодую фше цілу хотину!
– Што путе с моєю ґабустою? – заголосили всі господині. – Фона фся розкипілась са цілу хотину.
– Што с моєю люлькою пуде? – закляли всі поважні малі старички. – Дондер унд Блітцен! Фона вікурилась са цілу хотину! – і вони наложили їх знов тютюном, в превеликому гніві, і, одкинувшись знову у крісла із поручнями, закуріли так люто і так завзято, що вся долина вмент сповнилася непроглядним димом.
Тимчасом усі капустяні голови понялися червінню, і, здавалося, сам Старий Дідько заволодів усім, що мало подобу годинника. Годинники, вирізьблені на меблях, то-що, пустилися всі в танець, мов знавісніли, а годинники, що стояли на коминах, ледве стримували свій шал – і так безнастанно вибивали тринадцять, і так металися та кружляли їхні маятники, що страх було глянути. Але що найгірше – коти й поросята не стерпіли поведінки малих репетирів на їхніх хвостах і виявляли своє обурення, витинаючи цапки, дряпаючись та штовхаючись мордами – і верещали, вищали, і нявкали, і ревли, і совались просто в лице, і забігали під пелену, і вчиняли усі гуртом такий потворний галас та шарварок, який тільки може собі уявити людина з розсудком. А на довершення лиха, негідний малий гульвіса на дзвіниці старався, видно, що було сили. Час від часу можна було роздивитись цього шибеника крізь дим. Він сидів у дзвіниці на бідолашному дзвонарі, що лежав горілиць. В зубах поганець держав кодолу від дзвону і сіпав її, мотаючи головою та здіймаючи такий гук, що дзвонить в ухах, навіть згадавши. В пелені йому лежала здорова скрипка, і він, без ніякого такту й ладу шкварив на ній обома руками, буцім то грає – чортів телепень! славну пісню про «Джеді О’Фланнаґана та Падді О’Рафферті».*
Бачивши таке лихо, я з обуренням полишив це місце і тепер закликаю до помочи всіх побірників правильного часочислення та доброї капусти. Рушаймо одностайними лавами на містечко, відновімо старий лад речей у Вондервоттеіміттіссі, скинувши геть цього шибеника із дзвіниці.
Якої пісні співали Сірени, яке ім’я прибрав Ахіллес, ховавшися між жінками — це питання трудні; але вони не стоять поза всякими здогадами.
Сер Томас Бравн
Духовні риси, що за них говориться звичаєм як за аналітичні, мало сами в собі приступні аналізі. Ми оцінюємо їх тільки в їхніх вислідах. Ми знаємо за них, між іншим, що понадмірна їх наявність стає посідачеві джерелом найживішої втіхи. Та, як дужа людина тішиться своєю фізичною здольністю, маючи насолоду від вправ, що кличуть її м’язи до чинности, так тішиться аналітик з тії духовної чинности, яка щось розплутує. Він дістає задоволення навіть від найзвичайніших занять, які вводять у дію його хист. Він кохається в загадках, в каламбурах, в гієрогліфах, появляючи в їх розвязуванні таку ступінь проникливости, що вона видається пересічному розумінню надприродною. Його висліди, випливаючи з самої сути й єства методи, мають справді абсолютний вигляд інтуїції.
Здатність до такого розвязування, можливо, дуже посилюється математичними студіями, зокрема в тій вищій галузі математики, що її несправедливо і тільки з причини її зворотних операцій називалося аналізою мов би par excellence.* Але розраховувати, це ще не є саме по собі аналізувати. Ігрець у шахи, наприклад, робить перше без жодного намагання до другого. З цього виходить, що гру у шахи, в її впливі на духовну природу, розуміється у нас вельми неправдиво. Я тут не пишу трактат, а просто даю дуже побіжні спостереження як вступ до певної осібної розповіди; отже й хочу, скориставшися з ції нагоди, установити тут той факт, що вищі сили рефлективного інтелекту далеко певніше і з більшим пожитком вправляються при непоказній грі у шашки, ніж у всій дріб’язково виробленій суєтності шахів. В цій останній, де фігури мають неоднакові й хитрі, складні ходи, де вони мають різну й мінливу силу, те, що є тільки складним, неправдиво вважається (це не є незвичайна помилка) за глибоке. Тут широко зветься до дії увагу. Коли вона на мить упадає, стається недогляд, що веде за собою втрату, а то і поразку. А що ходи тут не тільки різновзірні, а ще й вельми штудерні, складні, то шанси на такий недогляд збільшуються; і в дев’ятьох випадках із десяти дістає перемогу більше здатний до зосередження, а не гостріший. В шашках, навпаки, ходи єдині і мають мало варіяцій, то ж можливості недогляду зменшуються; а що гола уважність лишається тут поглядно без ужитку, перевага, що її дістає якась партія, добувається вищою проникливістю. Щоб бути менше абстрактним, уявім собі гру в шашки, де фігури зведено на чотири дамки, і де, звичайно, не можна сподіватись якогось недогляду. Очевидно, що тут побіду може рішити (при рівних партнерах) тільки хід recherche,* наслідок певного напруження інтелекту. Позбавлений звичайних ресурсів, аналітик заглиблюється в мислі свого противника, отожнює* себе з ним і нераз таким чином бачить з першого погляду єдиний спосіб (часом справді абсурдно простий), яким можна його завести в оману або справити до хибного розрахунку.
Вістові здавна приписувано вплив на те, що зветься здатністю розрахунку; відомо, і про людей з інтелектом вищого порядку відомо, що вони діставали з вісту, очевидно, несвідому втіху, а шахи заперечували як річ пусту. Безперечно, що з такого роду речей жодна не вправляє так сильно аналітичну здатність. Найкращий шахіст у світі може бути не чим більшим, як просто собі найкращим грачем у шахи; але вправність у вісті означає здатність успішно діяти в усіх тих важніших справах, де мисль змагається з мислю. Коли я кажу «вправність», я розумію ту досконалість у грі, яка включає розуміння всіх джерел, звідки можна добуватися законної переваги. Вони не тільки численні, а й многовзірні, і часто лежать в глибинах мисли, ніяк неприступних звичайному розумінню. Уважно спостерігати, значить наявне пам’ятати; і, з цього погляду, здатному до зосередження шахістові поведеться добре у вісті — надто що правила Гойля (самі побудовані на чистому механізмі гри) досить і загально приступні розумінню. Таким чином, мати держку пам’ять і грати «по книзі», це є пункти, звичайно розглядані як ціла сума доброї гри. Але гострість аналітика виявляється, власне, поза межами самих правил. Він мовчки робить силу спостережень та висновків. Те саме, можливо, роблять його компаньйони, і різність в обсягові добутого знання лежить не стільки в слушності висновків, скільки в якості спостереження. Доконечне знання — це знання того, що треба спостерігати. Наш ігрець ніяк себе не обмежує, він не одкидає вислідів із речей, які до гри безпосередньо не належать, з тії причини, що його об’єктом, мовляв, є гра. Він придивляється до обличчя свого партнера, пильне його рівняючи до обличчів кожного із противників. Він уважає, як підбираються карти в кожній руці, обраховуючи часто козир за козирем і фігуру за фігурою на підставі поглядів, що ними обмінюються між собою їх посідачі. Він одзначає в ході гри кожну зміну обличчя, нагромаджуючи цілий фонд догадок із зміни виразів певности, несподіванки, торжества чи досади. З маніри, як береться взяток, він судить, чи візьме ця особа ще й другий взяток тії самої масти. Він пізнає хід, зроблений, щоб піддурити противника, з того, як кидається карту на стіл. Випадкове нерозважне слово, ненароком упущена чи перевернута карта, поспіх або ж недбалість до того, щоб її сховати, рахування взятків із тим, щоб їх підладнати, замішання, нерішучість, заздрість чи хвилювання — все це дає для його видимо інтуїтивної перцепції вказівки на дійсний стан речей. Зігравши перші два-три чи круги, він уже цілковито певний того, що находиться в кожній руці, і відтоді складає свої карти на стіл з такою абсолютною точністю розрахунку, як коли б решта партнерів повернула до нього свої власні карти лицем.
Аналітичний хист не повинно змішувати з простою вигадливістю, вимисливістю, бо аналітик є доконче вимислива людина, а ця остання часто буває зовсім нездатною до аналізи. Конструктивну чи комбінаційну здатність, що нею звичайно виявляється вимисливість — френологісти (я думаю, хибно) приділяють цій здатності осібний орган і вважають її за первісну силу — так часто відзначувано в людях, котрих інтелект під іншими поглядами стояв на межі ідіотизму, що на цей факт звертали увагу всі дослідники духовного життя людини. Між вимисливістю та здатністю до аналізи існує, справді, далеко більша різність, як між фантазією та уявною здатністю, але різниця ця має в собі дуже точну аналогію. Виявляється, дійсно, що вимислива людина завжди схильна фантазувати, а люди з правдивою уявною здатністю бувають завжди аналітики.
Дальша розповідь буде читачеві до певної міри мов би коментарем до поданих тут тверджень.
Пробуваючи в Парижі на весні і частину літа 18.. року, я зазнайомився там з месьє К. Оґюстом Дюпен. Цей молодий добродій походив з прекрасного, справді славного роду, але сплетіння примхливих подій звело його на таку вбогість, що енергія його вдачі скорилася перед нею, і він перестав пробиватися в світ чи турбуватися тим, щоб повернути собі маєток. Доброзичливість кредиторів полишила йому незначні рештки отчизних маєтків, і на прибуток із них, шляхом пильної економії, він спромагався забезпечити собі все доконче потрібне на прожиток, а поза цим нічим не журився. Що-правда, книжки були йому єдиною розкішшю, а в Парижі добувати їх легко.
Ми зустрілись уперше в маловідомій книгозбірні на вулиці Монмартр; а що обоє шукали там однієї, вельми рідкої і визначної книги, це нав’язало між нами міцний звязок. Ми побачились знову і знову. Я глибоко зацікавився інтимною сімйовою історією, що її він докладно мені розповів з усім щиросердям, властивим французові, коли він сам собі є темою. Я дивувався також на широченний обсяг його лектури, і над усім, я почував, що дикучий жар і животворна свіжість його уяви запалювала мені душу вогнем. Шукавши в Парижі деяких об’єктів, що були мені в той час метою, я почував, що товариство такої людини було б мені цінне понад усяку міру; і це почуття я визнав йому. Нарешті прийшло до того, що ми рішили жити з ним спільно протягом мого перебування у місті, а що мої обставини були дещо не так трудні, як у нього, мені дозволено оплачувати нашу спільну кватиру [й умеблювати її] відповідно до фантастичної хмурости наших настроїв. Це був пошарпаний часом, химерний будинок у далекій і безлюдній частині передмістя Сен-Жермен; через якісь забобони, що за ними ми не допитувались, він довго стояв порожній і в занедбанні доживав свого ветхого віку.
Коли б світові став відомий спосіб нашого пожиття в цьому місці, нас узято б за божевільних — може хоч нешкідної, принаймні, натури. Наша відлюдність була цілковита. Ми не приймали в себе нікого. Справді, місце нашого сховища я дбайливо держав у секреті від мого давнього товариства, а Дюпен уже багато літ перестав бути знаним чи знатися з ким у Парижі. Ми жили єдине сами з собою.
Це була фантазія мого друга (бо як інакше я мав би це називати?) — бути закоханим в Ніч для неї самої; і цій bizarrerie,* як і іншим його дивацтвам, я без опору піддавсь; взагалі я давався на волю його диким капризам з цілковитим безвладдям. Чорна Богиня не могла б сама повсякчас перебувати з нами; але ми мали змогу фальшувати її присутність. При першому блискові дня ми зачиняли всі масивні віконниці нашого древнього дому, засвітивши двоє свічок; насичені кріпким ароматом, вони давали тільки примарне і блякле проміння. З їх поміччю ми заглибляли душі у сни — і так читали, писали чи розмовляли, поки годинник обвіщав нам наближення правдивої Тьми. Тоді ми вихоплювались на вулиці, рука в руку, і далі проводили там наші денні розмови, або, допізна блукаючи безбач по всіх усюдах, шукали в буйних тінях і сяйвах людного міста безконечности духовних подражнень, що їх може дати спокійне спостерігання.
При цій нагоді я не міг не помітити і не дивуватись на надзвичайні аналітичні здібності Дюпена, хоча й готовий був цього сподіватись від його багатої мисли. Він сам, здавалося, діставав палку насолоду у вправах цієї здатности — може в самім виявлянні її на люди — і не вагався й охоче признатися втіхи, що з цього походила. Він хваливсь мені стиха, вдоволено підхихикуючи, що більшість людей має для нього вікна в грудях, і звичайно підпирав це твердження простими і разючими доводами своєї інтимної обізнаности з моєю власною душею. Його маніра в ці хвилі ставала холодна й абстрактна, очі втрачали будь-який вираз, а голос, звичайно прекрасний тенор, здіймавсь на високий дискант і, я сказав би, звучав капризно, гарикливо, коли б не розважність і цілковита чіткість мови. Спостерігаючи його в такому настрої, я часто роздумував над старою філософією Роздвоєної Душі і тішився уявою двоїстого Дюпена — творця і розрішителя.
Не думайте, з того, що я тут сказав, що я повідаю тайну чи пишу якого романа. Те, що я описав у французі, це був тільки наслідок подражненої, а може й хворої мисли. А втім, що до характеру його зауважень у таких випадках, приклад найкраще може передати мою думку.
Ми брели якось вночі довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояль. Очевидно замислившись, ніхто з нас не вимовив ані слова, принаймні із чверть години. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:
— Він таки хлопець дуже малий на зріст, це правда; йому б краще повелося в Театрі Вар’єте.
— Безперечно, – одказав я йому несвідомо і не зразу помітив (так глибоко був замислився), як мій бесідник дивним способом попав у лад моїм міркуванням. Але за мить я спам’ятавсь і здивувався надзвичайно.
— Дюпен, – сказав я серйозно, – це виходить за межі мого розуміння. Скажу навпрост, ви вразили мене; я заледве довіряю своїм чуттям. Як це ви могли знати, що я думаю про…? ― тут я зробив павзу, щоб допевнитись остаточно, чи справді він знає, про кого я думав.