— Будь-що.
— Якщо я прикриватиму вас із тилу, мені знадобиться знати все, що відбувається у штабі партії.
— Ну звісно.
— Зокрема, чим займається голова. Він дуже амбіційна й небезпечна людина, грає за своїми правилами і водночас розігрує відданість прем’єр-міністру. Ви маєте стати моїми очима й вухами, Роджере, і маєте негайно інформувати мене про будь-які плани голови, які тільки почуєте. Від цього може залежати ваше майбутнє.
О’Ніл витирав очі, сякався, його хустинка мала вже жахливий вигляд.
— Ми з вами, Роджере, маємо працювати пліч-о-пліч. Вам доведеться допомагати керувати партією у складні часи. Ви — Горацій біля мосту.
— Френсисе, навіть не знаю, як вам дякувати.
— Ще дізнаєтеся, Роджере, ще все буде.
Двері грюкнули. Мортіма повернулася. І полетіла сходами нагору, шукаючи чоловіка по всіх кімнатах, аж поки не знайшла на терасі на даху, де він крізь лондонську ніч дивився на башту Вікторії, яка стояла в осяяній величі в південному кінці будівлі парламенту. Юніон-Джек маяв у м’яких потоках повітря з нагрітих вулиць. Будівля мала такий вигляд, ніби була вирізьблена з медового стільника. Уркгарт палив, нечасто таке побачиш.
— Френсисе, з тобою все гаразд?
Він розвернувся, здригнувшись, ніби здивований бачити її, й повернувся до розглядання башти Вікторії понад дахами Вестмінстеру.
— Коли ти подзвонив і сказав — щось сталося, я подумала, що тобі недобре. Ти налякав мене і...
— Там, у башті, зберігають смертний вирок Карлу І. І Білль про права. Постанови парламенту більш ніж п’ятсотрічної давнини,— він говорив, ніби не чув її чи не бачив її занепокоєння.
— Щось сталося.
Вона наблизилася, взяла його за руку. Його погляд не відривався від марева, видного лише йому десь далеко в ночі.
— Якщо пильно дослухатися, Мортімо, можна почути галас юрби за воротами.
— Ти чуєш?
— Так.
— Френсисе? — Її голос досі тремтів від занепокоєння.
І лише тоді він розвернувся до неї. Стиснув за руку.
— Дуже люб’язно з твого боку було повернутися. Мені страшенно прикро, що ти хвилювалася через мене. Ні, мені не зле, зі мною все добре. Насправді мені набагато краще, ніж було досі, вже тривалий час.
— Я не розумію. Ти ж так засмутився, коли тебе не підвищили!
— Ніщо не вічне. Ні великі імперії, ні, тим паче, слабкі прем’єр-міністри.
В голосі його вчулася неприязнь. Уркгарт простягнув Мортімі свою сигарету; вона глибоко затягнулася міцними випарами.
— Тобі знадобляться помічники,— прошепотіла вона, повертаючи сигарету.
— Здається, я вже знайшов кількох.
— Ту молоду журналістку, про яку ти казав?
— Можливо.
Деякий час вона не відповідала. Вони стояли в темряві, і їх об’єднувала ця ніч, і глухі відзвуки життів, що вирували внизу, і атмосфера змови.
— Вона не зрадить?
— Незрадливість і журналісти?
— Тобі треба зв’язати їй руки, Френсисе.
Він гостро поглянув на Мортіму, слабко посміхнувся, але посмішка швидко розтанула. В ситуації не було нічого кумедного.
— Вона занадто молода, Мортімо.
— Занадто молода? Занадто гарна? Занадто розумна? Занадто амбіційна? Гадаю, ні, Френсисе. Не для такого, як ти.
Повернулася його посмішка, вже тепліша.
— Як часто і буває, Мортімо, я твій боржник.
Вона була молодша за нього на дванадцять років, досі повна життя; роки наклали на неї кілька зайвих фунтів вкупі з елегантністю. Вона була його найближчим другом, єдиною, кому він дозволяв копирсатися в його глибинах, на кого він міг справді беззастережно покластися. Звісно ж, у них були різні життя, його — у Вестмінстері, а її... Ну, вона любить Вагнера, який ніколи не був серед його захоплень. Вона зникає на кілька днів, їздить за кордон з приятелями, щоб розділити пристрасть до «Персня Нібелунгів». Він ніколи не ставив під сумнів її відданість, як і вона його.
— Це буде нелегко,— мовив він.
— Поразка — це теж нелегко.
— Чи існують якісь межі? — запитав він настільки м’яко, наскільки дозволяло таке питання.
Він звелася навшпиньки, щоб поцілувати його в щоку, а потім повернулася в будинок, залишивши його наодинці з ніччю.
«Стренджерз бар» у палаті громад — це маленька кімнатка з краєвидом на Темзу, обшита темною фільонкою, з тихими кутками, де члени уряду можуть прийняти коктейль «Стренджер» або ж гостя не з парламенту. Там зазвичай повно людей і чуток з плітками, час від часу чиниться моральне насильство, а іноді й фізичне. Деякі з політиків просто не можуть залишатися тверезими.
О’Ніл спирався одним ліктем на бар, а другим намагався не вибити склянку з руки свого співрозмовника, до якого напросився в гості.