— Ще одну, Стіве? — спитав він у свого бездоганно вдягненого компаньйона.
Стівен Кендрик був новообраним парламентарем від опозиції, якому ще належало знайти своє місце. Він справляв суперечливе враження, бо його світло-сірий мохеровий костюм від Армані й перлинно-білі манжети контрастували з пінтою бітеру «Федерейшн», яку він стискав у бездоганно наманікюреній руці.
— Ти краще за мене знаєш, що сторонні не можуть купувати тут напої. Тим паче, я тут заледве кілька тижнів і гадаю, ще трохи зарано руйнувати свою кар’єру, я не хочу, щоб хтось побачив, що я проводжу забагато часу з кімнатним ірландським вовкодавом прем’єр-міністра. Деякі з моїх дещо суворіших колег трактуватимуть це як зраду... Ще по одній — і все! — він вишкірився і підморгнув до барменки. Перед ними з’явилися ще одна пінта темного бітеру й подвійна горілка з тоніком.
— Знаєш, Родже, я досі щипаю себе. Ніколи навіть і не очікував потрапити сюди. Дотепер не розумію — це чарівний сон чи клятий кошмар,— голос його був насичений акцентом блекбернських задвірків.— Весела штука — доля, еге ж? Коли сім років тому ми працювали в маленькій PR-агенції, хто б міг подумати, що ти станеш головним прем’єр-міністровим рохкалом, а я — свіженьким і найобдарованішим членом опозиції?
— Точно не та блондиниста телефоністочка, якою ми обмінювалися.
— Люба крихітка Енні.
— А мені здавалося, її звали Дженні.
— Родже, щось не пригадую, щоб тебе колихало, як їх усіх звуть.
Смішки нарешті пробили кригу. Коли О’Ніл зателефонував новому парламентареві, щоб запропонувати випити за старі часи, їм обом важко було відновити невимушену близькість, що існувала між ними раніше. Перші кілька раундів вони пробоксували обережно, уникаючи теми політики, яка тепер домінувала в їхніх життях. Зараз же О’Ніл вирішив зробити рішучий крок.
— Стіве, про мене, то купуй напої хоч увесь вечір, я й не від того. Господи, з тим, як ідуть нині справи у мого начальства, навіть святому захочеться випити.
Кендрик проковтнув цей початок.
— Так усе до дідька заплуталося, і так швидко — що правда, то правда. Твої ніби очкура від штанів загубили. Хай йому трясця, повірити не можу тим пліткам. Семюел лихий на Вільямса, бо той підставив його під гнів прем’єр-міністра, Вільямс погиркався з Колінґриджем, бо той просрав вибори, Колінґридж лютує через все і всіх. Всратись як чудово!
— Вони там всі вичавлені, не дочекаються, щоб утекти у відпустку. Гиркаються через те, як паркувати машину.
— Вибач за такі слова, старий друзяко, та вашому баті доведеться покласти край всій цій гризні, і чимшвидше, бляха, інакше буде погано. В мене ще, може, молоко на губах не висохло, та коли вже ширяться такі чутки, вони починають жити своїм життям. Стають реальними. Тоді на допомогу приходиш ти зі своєю потужною пабліситі-машиною, я б сказав, як той Сьомий кавалерійський у старі часи.
— Радше як останній похід Кастера,— з ноткою гіркоти відказав О’Ніл.
— У чім річ, Родже, дядько Теді чкурнув з усіма твоїми іграшковими солдатиками, чи що?
О’Ніл спорожнив склянку, сильно хруснувши зап’ястям. Кендрик, чия цікавість здолала обережність, замовив ще по одній.
— Коли ти вже спитав, Стіве,— між нами, старими друзями,— наш допотопний і значно переоцінений голова вирішив відступити за барикади. Саме коли нам треба висуватися в бій.
— А, невже я спостерігаю плач розчарованого рекламного директора, якому сказали поки що причинити свою крамничку?
О’Ніл роздратовано гахнув склянкою по стійці.
— Не варто тобі цього казати, але, гадаю, ти скоро і так про все дізнаєшся. Чув про програму розвитку лікарень, яку ми обіцяли під час виборів і яка б прирівнювала урядовий фонд до грошей, зібраних на місцях? Шикарна ідея. І ми провели б чудову рекламну кампанію, готові були працювати все літо, поки ви, падлюки-кашкетники, будете на узбережжі Куби, чи куди ви там їздите.
— Але?
— Нічого не буде, еге ж? У мене все було готове, Стіве, геть усе. І ще до того, як ваші поспаковували б свої відерця й лопатки і повернулися у жовтні, я б уже здобув серця й уми виборців у всіх найвіддаленіших куточках країни. Наша кампанія була в повній готовності. Реклама, десять мільйонів брошур, поштова розсилка. «Місцеві лікарні знову на варті здоров’я». Але... Старий байстрюк обрубав світло. Ось так.
— Чому ж? — утішливо спитав Кендрик.— Проблеми з грошима після виборів?
— А оце вже, хай йому грець, цікавий момент, Стіве. Гроші вже в бюджеті, а брошури надруковані, та він не дасть нам їх розіслати. Він повернувся з Десятого Номера сьогодні зранку і сказав, що нічого не буде. Просто жижки затрусилися, та й по всьому. Ще й мав нахабство спитати, чи ті срані брошури будуть актуальні до наступного року. Яке дилетантство!
Він зробив ще один великий ковток горілки й глянув на дно своєї склянки. О’Ніл сподівався, що дотримався Уркгартових інструкцій не занадто впадати у нелояльність, просто професійне досадування, не більше, і трохи алкогольних крайнощів. Він досі був спантеличений. Він гадки не мав, навіщо Уркгарт звелів йому вигадати абсолютно неправдиву історію про неіснуючу рекламну кампанію й розповісти її у «Стренджерз барі», та якщо вона допоможе запхати Вільямса в лайно, він тільки «за». Ганяючи лимонну дольку по склянці, він впіймав довгий неспішний погляд Кендрика.
— То що ж відбувається, Родже?
— Якби ж я тільки знав, старий друзяко. Суцільна таємниця, хай йому. Сраний гармидер.
Зала палати громад має доволі сучасне оздоблення, її відновили по війні, потому як одна з бомб Люфтваффе не влучила в доки, а натомість недбало завдала прямого удару в серце парламенту. Та все-таки, незважаючи на свою відносну молодість, зала зберігає віковічну атмосферу. Якщо тихенько сидіти в кутку на одній з вузьких зелених лав, яскравість зникає, й рядами знову сновигають привиди Четема, Волпола, Фокса і Дизраелі.
Зала з характером, а не з вигодами. Тут є місця лише для чотирьохсот з шестисот п’ятдесятьох членів, які навіть слухати стародавні динаміки, вмонтовані у спинки лав, не можуть не схилившись набік, ніби заснули. Що вони інколи й роблять.
Дизайн нагадує церкву Святого Стефана, де сиділи найперші парламентарі, як ті хлопчики-хористи на протилежних лавах, хоча в сучасному інтер’єрі збереглося мало чого янгольського. Члени сидять навпроти одне одного, ніби антагоністи. Їх розділяють дві червоні лінії на килимі, дистанція між якими дорівнює відстані у два мечі, хоча це лише омана, адже неминуча небезпека чатує всього-на-всього за кинджал від них, на задніх лавах.
Більшість прем’єр-міністрів закінчує порубаними, посіченими чи витуреними з посади з кров’ю. Більш ніж половина членів урядової партії зазвичай гадають, що можуть виконувати цю роботу набагато краще. Ті, кого звільнили, чи ті, кому ніколи й не пропонували роботу, сидять позаду свого лідера, вимірюючи відстань між його лопатками. Напруга безнастанна. Щотижня у «Час питань до прем’єр-міністра» прем’єр-міністрів викликають на звіт — цей захід шанований лише за свою надмірність. У принципі, він дає нагоду членам парламенту отримати інформацію від лідера уряду її величності; та на практиці — це просто вправа на виживання, яка має щось спільне радше з римськими аренами Нерона і Клавдія, аніж з ідеалами парламентської демократії. Питання від членів опозиції зазвичай навіть не маскують під запити інформації: вони шукають лише, як би покритикувати, завдати шкоди. «Оце таке буде виправдання прем’єрської лажі?» — і все в тому ж роді. Так само як і відповіді, що лише зрідка спрямовані на інформування, а частіше намагаються відплатити тією ж монетою й завдати болю і приниження. А ще за прем’єр-міністрами зберігається право останнього слова. Воно надає їм перевагу в бою, ніби право останнього удару в гладіатора. Саме тому прем’єр-міністр і має виграти. І горе спіткає того прем’єр-міністра, кому це не вдасться. Напруга і жах не так уже й глибоко ховаються за впевненою посмішкою. Саме вони викликали нудоту в Макмілана, змушували Вілсона втрачати сон, а Тетчер — рівновагу. А Генрі Колінґридж ніколи повною мірою не відповідав їхнім стандартам.
Наступний день після О’Нілового вечірнього візиту до «Стренджерз-бару» проходив не дуже гладко для прем’єр-міністра. Прес-секретаря Даунінг-стріт підкосила вітрянка, яку він підхопив від своїх дітей, тож звичний щоденний брифінг для преси був низької якості й до того ж, що було навіть гірше для нетерплячого Колінґриджа, ще й затримався. Засідання Кабінету, яке почалося у звичний час, о десятій ранку в четвер, затягнулося, бо канцлер казначейства намагався пояснити, без жодних явних образ у бік Колінґриджа, наскільки скорочена більшість уряду ослабила фінансові ринки, унеможливлюючи імплементацію програми розвитку лікарень, яку вони з таким ентузіазмом обіцяли під час виборчої кампанії. Прем’єр-міністру слід було б утримувати контроль над дискусією, однак пустомолотство все тривало й вилилося в непорозуміння.
— Шкода, можливо, що канцлер не був обачнішим і дозволив нам, забігаючи наперед, взяти поспішні зобов’язання,— ядуче прокоментував міністр освіти.
Канцлер похмуро пробурмотів, що його провини нема у тому, що результати виборів виявилися гіршими, ніж очікували навіть циніки з фондової біржі,— й негайно ж пошкодував про цей коментар. Колінґридж спробував примирити сторони й доручив міністру охорони здоров’я підготувати прийнятне пояснення щодо зміни планів. Також було постановлено оголосити про зміну за два тижні, тобто під час останнього робочого тижня перед парламентськими канікулами.
— Сподіваймося,— заявив сімдесятирічний лорд-канцлер,— що доти всі уми вже охопить безрозсудність літа.
Тож засідання затрималося на двадцять п’ять хвилин, а це означало, що брифінг прем’єр-міністра з посадовцями у «Час питань» також затримувався, та і поганий настрій посприяв тому, що Колінґридж майже не слухав, про що говорили. Коли він увірвався до переповненої зали перед самим початком «Часу питань», він не був ані у всеозброєнні, як зазвичай, ані насторожі.
Та це не мало ваги, бо Колінґридж відбивав питання опозиції й приймав оплески від своєї партії з достатньою — якщо не натхненною — невимушеністю. Звичайна справа. Спікер палати, відповідальний за парламентське судочинство, поглянув на годинник і вирішив, що оскільки зосталася ще одна з гаком хвилина до закінчення сесії, то є трохи часу для одного питання насамкінець. Останнє питання на порядку денному було від одного з нових членів; саме час, подумав він, влити молодої крові.
— Стівен Кендрик,— оголосив він у залу.
— Номер шість, сер.
Кендрик швидко звівся на ноги й поставив своє питання з порядку денного, воно значилося навпроти його прізвища: «Попросити прем’єр-міністра перелічити офіційні заходи, заплановані на день». Пустопорожнє питання, ідентичне номерам один, два й чотири, які вже передували йому.
Колінґридж важко зіп’явся на ноги і поглянув на відкриту червону папку для брифінгів на трибуні перед ним. Заходився нудно й монотонно читати. Все це вже чули раніше. «Я волів би відіслати поважного члена до відповідей на питання номер один, два й чотири, наданих кілька хвилин тому». Оскільки його відповідь не повідомила нічого більшого, окрім того, що він проведе день на зустрічах з колегами-міністрами та прийматиме на обід прем’єр-міністра Бельгії, ніхто так і не дізнався нічого цікавого про діяльність прем’єр-міністра, та й не мав на те жодного наміру. Гладіаторський обмін люб’язностями скінчився, й ось-ось мала розпочатися справжня битва. Кендрик схопився на ноги з лави опозиції.
Стів Кендрик був азартним гравцем, людиною, що досягла професійного успіху в галузі, яка винагороджувала нахабність і величезні яйця. Ніхто так не здивувався, як він сам (та ще, можливо, його колишня дружина), коли йому спало на думку ризикнути своїм витратним рахунком і спортивною машиною і позмагатися за маргінальне парламентське місце. Не те щоб він очікував чи по-справжньому бажав перемоги — зрештою, уряд мав чималу більшість,— та ця боротьба за місце допомогла б створити йому бренд зі свого імені й прислужилася як соціально, так і професійно. Він би кілька тижнів був на передовицях професійних PR-часописів. «Людину з громадянською свідомістю» завжди добре тиражують у такій агресивно-комерційній галузі.
Його перевага у сімдесят шість голосів, після трьох перерахунків, стала неприємним шоком. Вона означала значно нижчі доходи й прискіпливу увагу до його рипучого особистого життя, а шанси на те, що його викинуть після наступних виборів, усе-одно лишалися. Тож навіщо обачність? Йому нема чого втрачати, окрім своєї анонімності.