Колінґридж згідно кивнув.
— А, окрім нас із вами, хто ще входить до комітету?
— Канцлер казначейства, фінансовий секретар, охорона здоров’я, освіта, навколишнє середовище, економіка.
Прем’єр перелічив усіх міністрів, які були присутні. Уркгарт нічого не відповідав, змушуючи Колінґриджа виснувати логічне припущення самотужки.
— Ну, двоє міністрів скарбниці заледве могли злити факт того, що вони накосячили. Зате охорона здоров’я добряче протестувала, тож Пол Маккензі мав усі підстави. У Гарольда Ірлі з освіти завжди був довгий язик. А Майкл Семюел, як на мене, має звичку забагато красуватися в товаристві ЗМІ.
Підозри й вагання, що зачаїлися в найтемнішому закутку розуму прем’єр-міністра, почали виповзати на світло.
— Є ще й інші варіанти, Генрі, та я гадаю, що вони маловірогідні,— включився Уркгарт.— Як ви знаєте, Майкл дуже близький з Теді Вільямсом. Вони з ним обговорюють геть усе. Могло витекти й зі штабу партії. Не від Теді, я просто певен, він би ніколи... Але витік міг статися від одного з посадовців звідти. Деякі з них усе життя провели, ніби той бідний родич.
Колінґридж якусь хвилю мовчки міркував.
— Чи міг би це бути Теді? — пробурмотів він.— Він ніколи не був серед моїх найбільших прихильників: різниця поколінь,— та я витягнув його з помийки, взяв у команду. І так він мені відплачує?
— Це лише підозра, Генрі...
Прем’єр-міністр виснажено звалився у крісло, йому більше не хотілося мучитися роздумами.
— Можливо, останнім часом я покладався на Теді аж надто багато. Гадав, йому нема на що точити зуб, у нього не лишилося амбіцій, тільки не в палаті лордів. Стара гвардія. Відданий. Я помилявся, Френсисе?
— Не знаю. Ви попросили мене припустити.
— Переконайтеся, Френсисе. Робіть усе, що вам для цього треба. Хай хто це був, він мені потрібен. Я хочу, щоб йому вирвали яйця через вуха, і хай увесь Вестмінстер чує його зойки.
Уркгарт кивнув і опустив очі на манір слуги, не бажаючи, щоб прем’єр-міністр розгледів у них задоволений блиск. Колінґридж оголосив відкриття сезону. Уркгарт повернувся на болота, його ноги міцно стали у вересі в очікуванні, поки злетять пташки.
Життя в палаті громад може бути п’янким, подекуди історичним, але не нормальним. Норма — лайно. Постійні затримки на роботі, великі перевантаження, забагато розваг і замало перепочинку — все це гарантує, що довга літня перерва поманить парламентарів, як та оаза в пустелі. А поки вони чекають, терпець уривається, а нерви здають. У дні перед канікулами Уркгарт шастав коридорами й барами палати, намагаючись укріпити дух і заспокоїти сумніви багатьох рядових членів парламенту, в яких наростала тривога щодо скрипучої роботи Колінґриджа. Духом легше занепасти, аніж відновити його, тож дехто з бувалих вважав, що Уркгарт трохи перестарався: його напружені зусилля радше постійно нагадують, що прем’єр-міністр потрапив у несподівано мінливі води; та якщо це помилка з боку головного організатора, її загалом приймали за виняткову, а подекуди й агресивну відданість. Та яке це мало значення? Бриз півдня Франції манив, уже зовсім скоро він змиє всі турботи парламентарів.
Серпень був віддушиною, завдяки чому урядам і вдавалося в останні найжаркіші дні сесії поховати складні повідомлення, часто випускаючи деталі, послуговуючись письмовою відповіддю, опублікованою в «Ганзарді», об’ємному офіційному звіті парламентських процедур. Це означало, що справу було винесено в публічному акті відкрито і ясно, щоправда, вже коли більшість членів уряду прибирали свої столи й намагалися згадати, де вони поклали паспорти. Навіть якщо один чи два й помітять якусь деталь, заледве ще матимуть час чи нагоду здійняти бучу. Все там було правдою, самою лише правдою і нічим окрім правди — за умови, якщо не читати дрібний текст.
Саме тому й було прикро, що ксерокопію чернетки письмової відповіді від міністра оборони було знайдено за цілих десять днів до її публікації, вона лежала під стільцем у барі «Еніз», де члени парламенту й журналісти збиралися, щоб попліткувати. Додало замішання й те, що письмова відповідь оголошувала про намір значно скоротити територіальну армію на підставі того, що ТА не відповідає планам уряду в атомну епоху. А що зробило цю справу ще неприємнішою, це те, що чернетку знайшов кореспондент «Індепенденту», з лобі. Всі його любили, поважали, він знав, як підійти до статті. Тож коли за чотири дні це стало головною новиною на першій сторінці у його газеті, саме на старті останнього повного тижня перед літніми канікулами, люди вже знали, що новина надійна. Гармидер зовсім скоро переріс у хаос.
Порахунок прийшов від незвичного джерела. Платня територіальної армії невисока, та сама армія велика і впливова. А ще ішлося про престиж. У представницьких партіях уздовж і впоперек країни були старші члени, які з гордістю додавали до своїх імен абревіатуру ВТА — «Відзнака територіальної армії»: ті, хто відслужив, боронитимуть «терорів» до останньої краплі чорнила.
Тож коли палата зібралася, щоб владнати останні справи сесії з лідером, повітря було важким не лише через спеку середини літа, а й через звинувачення у зраді й емоційні домагання взяти слово — звісно, майже всі з них лунали з лав уряду. Опозиції заледве доводилося пітніти, сидячи позаду, спостерігаючи, ніби ті вдоволені римські леви, як християни роблять усю справу за них.
Сер Джаспер Ґрейнґер, ОБТ, МЮ і навіть дуже ВТА, був на ногах. Старий гордо виставив дбайливо випрасувану полкову краватку вкупі з важким твідовим костюмом-трійкою, відмовляючись поступитися особистими звичками, незважаючи на недостатнє кондиціювання. Він був старшим серед рядових і обраним головою. Його слова мали вагу.
— Чи не міг би я повернутися до теми, піднятої кількома з моїх поважних друзів щодо цих непотрібних і глибоко шкідливих скорочень? Чи не має лідер палати сумнівів щодо щирості його прихильників у цій справі? — він дедалі більше сердився, і білі згустки слини збиралися в кутиках рота.— Чи має він бодай якесь уявлення про шкоду, якої це завдасть уряду в подальші місяці? Чи бодай зараз дасть палаті час обговорити й змінити це рішення, бо як ні, він залишить уряд беззахисним перед звинуваченнями в несумлінності, як і всю країну незахищеною від поганих друзів.
Вигуки підтримки залунали з усіх боків, окрім передньої лави уряду. Лідер палати, Саймон Ллойд, звівся на рівні ноги й ще раз підготувався до виходу на трибуну: йому подумалося, що ліпше б її збудували з мішків піску. Він був міцним чоловіком, розважливим, та останні двадцять хвилин були гарячі, й він встиг роздратуватися, бо виявилося, що його відповідь, яку він підготував заздалегідь, не захистить його від гранат, що їх у нього кидали з його ж боку. Він радів, що прем’єр-міністр і міністр оборони сиділи обіч нього на передній лаві. Чому він має страждати сам? Він переступав з ноги на ногу, й обґрунтування його теж накульгувало.
— Мій поважний друг випустив одну деталь. Документ, який опублікували в газетах, є вкраденою власністю уряду. Вкраденою! І саме це важливіше за деталі самого документу. Якщо вже мають бути дебати, то щодо такої кричущої нечесності. Мій поважний друг є людиною честі й досвіду, і, щиро кажучи, я очікував, що він радше долучиться до мене у щиросердному осуді крадіжки важливих урядових документів. Він має усвідомити, що, поширюючи ці подробиці, він робить не що інше, як потурає крадіжці.
Це звучало добре — деякий час, поки не підвівся сер Джаспер попросити дозволу взяти слово. За нормальних обставин цього б не дозволили, але ці обставини не були нормальними. Ціла палата розмахувала порядком денним, і спікер дозволив. Старий солдат став на весь зріст, спина рівна, вуса наїжачені, а обличчя пломеніє непідробною злістю.
— Деталь випускає саме мій поважний друг,— прогримів він.— Хіба він не розуміє, що я краще б жив поряд з пересічним британським злодієм, аніж з російським солдатом, а його політика обіцяє нам саме це?
Вибухнув гамір, на заспокоєння якого у спікера пішла ціла хвилина. Під час цього лідер палати, обернувшись, кинув відчайдушний погляд на прем’єр-міністра і міністра оборони. Вони порадилися, голова до голови, а відтак Колінґридж коротко кивнув лідеру палати. Той ще раз звівся на ноги.
— Містере спікер...— почав він і спинився прочистити горло, яке вже встигло пересохнути.— Містере спікер, ми з моїми поважними друзями уважно дослухалися до настроїв у палаті. Я маю дозвіл прем’єр-міністра і міністра оборони заявити, що у світлі заяв, висловлених сьогодні з усіх боків, уряд ще раз розгляне цю важливу справу, щоб побачити...
Що він міг побачити, здавалося, не становило жодного інтересу для інших; його слова загубилися у потужному протесті. Він підняв білий прапор. Колеги плескали сера Джаспера по спині, опозиція глумилася, парламентські кореспонденти шкрябали у своїх записниках. Серед гамору й замішання зусібіч одинокий Генрі Колінґридж сидів нещасний і зіщулений, утупившись поглядом у свої шкарпетки.
— Засмажили, ти б так не сказала? Підсмажили до клятої шкоринки,— оголосив Менні Ґудчайлд з Асоціації преси, коли Меті саме проштовхувалася крізь юрбу, що тиснулася в фойє біля палати. Меті не спинилася. По всіх кутках точилася суперечка: члени опозиції зловтішалися, оголошували про свою перемогу, тоді як прихильники уряду, зі значно меншим переконанням, намагалися приписати перемогу здоровому глузду. Та все-таки ні в кого не було сумніву, що тільки-но вони спостерігали розп’яття прем’єр-міністра.
Меті переслідувала свою здобич. Крізь «рукопашну» вона побачила високу постать Уркгарта: той з кам’яним обличчям ішов, уникаючи питань кількох схвильованих рядових парламентарів. Він зник за першими-ліпшими дверима. Меті кинулася за ним. Наздогнала його, коли він, переступаючи по дві сходинки за раз, підіймався мармуровими сходами, що вели до верхніх галерей.
— Містере Уркгарт,— захекано гукнула вона услід міністру, що намагався втекти,— будь ласка! Мені потрібно дізнатися ваш погляд.
— Не думаю, що в мене він сьогодні є, міс Сторін,— Уркгарт кинув свою відповідь через плече, не спинився.
— О, точно, ми часом не повернулися знову до «Головний організатор відмовляється підтримати прем’єр-міністра»?
Раптом Уркгарт спинився і розвернувся, стаючи віч-на-віч із задиханою Меті. Його очі яскраво спалахнули; у них не було гумору.
— Так, Меті, гадаю, ви маєте право чогось очікувати. Тож яка ваша думка?
— Насадили на рожен. Це офіційний погляд. Якщо перед цим у вогні були Колінґриджеві ноги, то, здається, скоро за ними підуть і чутливіші частини його тіла.
— Так, можна сказати й так. Звісно ж, немає нічого дивного в тому, що прем’єр-міністр скидає одяг. Але ж роздягатися на публіці...
Меті дарма чекала, щоб Уркгарт закінчив. Він не засудить свого прем’єр-міністра, тільки не відкрито, на сходах. Але якщо не було ніякого осуду, то й жодної спроби виправдання також.
— Але ж це вже другий великий витік за останні тижні. Звідки вони?
Він поглянув на неї у своїй яструбиній манері, яку вона знаходила такою непереборною і лише трішки моторошною.
— Як головний організатор, я відповідаю суто за дисципліну серед рядових членів уряду. Не варто очікувати, щоб я розігрував директора школи ще й для своїх колег по Кабінету.
Її губи затремтіли, вона важко вдихнула.
— Це йде з Кабінету?