— Хіба я таке сказав? — звів він брову.
— Але ж хто? І чому?
Він наблизився.
— О, то ви дивитеся прямісінько крізь мене, так ви робите, міс Сторін.
Зараз він уже сміявся з неї, стоячи настільки близько, що вона відчувала тепло його тіла.
— У відповідь на ваше питання: я не знаю,— провадив він,— але, безсумнівно, прем’єр-міністр доручить мені дізнатися.
— Офіційно чи неофіційно?
— Гадаю, я вже й так сказав достатньо,— мовив він і рушив далі сходами.
Та Меті не хотіла, щоб її отак відштовхували.
— Чудово. Дякую вам. Звісно ж, на умовах лобі.
— Але ж я нічого вам не сказав.
— Прем’єр-міністр запускає розслідування щодо того, хто з його колег по Кабінету зливає секретну інформацію.
Він ще раз спинився, розвернувся.
— Меті, я не можу нічого прокоментувати. Але ви набагато сприйнятливіша, аніж більшість ваших тугодумних колег. Мені здається, що це радше ваша логіка, аніж мої слова, привела вас до таких висновків.
— Я не хочу втягувати вас у неприємності.
— Але ж, Меті, як на мене — це саме те, чого б вам хотілося.
Він грався з нею, майже фліртував.
Вона поглянула на нього, її голос прозвучав хіба трішки гучніше за шепіт.
— Вам відомо набагато більше про неприємності, які я створюю. Я старанна учениця.
Вона не була повністю певна, навіщо вона це сказала. Їй варто було б зашарітися, але цього не сталося. Їй слід було б відкинути натяк, та вона смакувала його, читаючи у Уркгарта в очах.
Раптом вона схопила його за рукав.
— Якщо вже нам пустувати разом, нам варто навчитися довіряти одне одному, тож дозвольте мені прояснити одну річ. Ви не заперечуєте, що прем’єр-міністр попросить розслідування поведінки членів його Кабінету. А не заперечуючи, ви це підтверджуєте.
Прийшла його черга понижувати голос.
— Можна сказати й так, Меті. Та я не можу прокоментувати.
— Це те, що я напишу. І якщо це неправда, благаю, спиніть мене.
Вона міцніше стиснула долоню. Його рука опинилася на її руці.
— Спинити вас, Меті? Навіщо? Ми ж тільки-но почали.
Пустощі. Чи це те, до чого він прагнув? Так, мабуть, так і є, вирішив Уркгарт, продовживши підніматися сходами. Він сперся об стіну й гучно розсміявся, добряче наполохавши двох колег, що прошмигнули повз, трусячи головами. Зрештою він опинився на балконі для відвідувачів, де публіка тиснулася у рядах вузьких лав, щоб спостерігати діяльність палати внизу. Він упіймав погляд маленького й бездоганно вбраного індійського джентльмена, для якого вибив місце на балконі, й подав йому знак. Чоловік силувався вибратися з забитих публічних лав, протискаючись повз коліна, сиплючи вибаченнями на ходу, аж поки не опинився перед своїм господарем. Уркгарт дав йому знак мовчати й повів до маленького коридору позаду балкона.
— Містере Уркгарт, сер, це були найзахопливіші й вельми пізнавальні дев’яносто хвилин. Я глибоко в боргу перед вами за те, що ви допомогли мені отримати таке зручне місце.
Акцент чоловіка був насичено-субконтинентальний, а поки джентльмен говорив, його голова хиталася з боку в бік на манірний індійський лад.
Уркгарт знав, що це все нісенітниці, що навіть маленькі індійські джентльмени, такі як Фірдаус Джабвала, вважають розташування сидінь вкрай незручним, та він кивнув на знак подяки. Вони ввічливо розмовляли, поки Джабвала обережно діставав свій дипломатичний кейс зі столу капельдинера. Приїхавши, він вперто відмовлявся здати його, аж поки йому не сказали, що заборонять відвідини балкона, якщо він не залишить його на охороні.
— Я такий радий, що ми, британці, досі можемо довіряти своє майно простим роботягам,— заявив він дуже серйозно, поплескуючи кейс, щоб заспокоїтися.
— Певно, що так,— відказав Уркгарт, який не довіряв ані простому роботязі, ані Джабвалі.
Та все-таки він був виборцем, який володів різними квітучими місцевими компаніями і надав 500 фунтів пожертв на витрати кампанії, нічого не попросивши взамін, окрім особистої зустрічі в палаті громад. «Не на окрузі,— пояснив він секретареві Уркгарта по телефону.— Це справа скоріш національна, аніж місцева».
500 фунтів за чашку чаю — це видавалося вдалою угодою. Йдучи попереду, Уркгарт провів для свого гостя короткий тур — славетні мозаїки П’юджина в центральному фойє, фрески з каплиці Святого Стефана, склепінчаста дубова стеля Вестмістер-голу, яка здіймалася настільки високо й була така темна, що майже губилася для погляду. Тим кроквам було тисячу років, найдавніша частина палацу. Саме тут Джабвала попросив постояти хвильку.
— Я був би вдячний за тиху мить у цьому місці, де засудили короля Карла і виставили для прощання тіло Вінстона Черчилля.
Головний організатор у подиві вигнув брову.
— Містере Уркгарт, будь ласка, не майте мене за претензійного,— наполіг індієць.— Мої родинні зв’язки з британськими інституціями сягають корінням майже на двісті п’ятдесят років, до днів славетної Ост-Індської компанії й лорда Клайва, якого консультували мої пращури і кому вони позичили значні кошти. Як тоді, так і тепер моя родина займає престижні позиції у юридичній і адміністративній гілках індійського уряду.
Без жодних сумнівів, це була гордість, та ще слова бриніли, вимовлені Джабвалиним дзвінким голосом, а його очі вже журливо опустилися.
— Так, з часів незалежності, містере Уркгарт, той колись славний субконтинент повільно скотився до нової темної доби. Сучасна династія Ганді проявила себе як набагато корумпованіша, ніж будь-яка інша з тих, кому служила моя родина в колоніальні часи. Я належу до парсі, культурної меншини, яка не знайшла комфорту за нового раджі. Саме тому я й переїхав до Великої Британії. Мій любий містере Уркгарт, будь ласка, повірте мені, коли я кажу вам, що почуваюся більше частиною цієї країни та її культури, аніж сучасної Індії. Щодня я прокидаюся вдячний, що можу називати себе громадянином Британії й давати своїм дітям освіту в британських університетах.
— Це... так зворушливо,— відповів Уркгарт, який ніколи не був особливо прихильним до іноземців, що отримували місця в британських університетах, і вже висловлював це на кількох публічних заходах.
Він поквапив свого гостя до кімнат переговорів під головною залою, їхні черевики зацокали по стертому плитняку, а сонце кидало косе проміння крізь давні вікна, опускаючись на підлогу світляними щаблями.
— А чим конкретно ви займаєтеся, містере Джабвала? — запитав Уркгарт нерішуче, боячись, щоб його інтерес не надихнув ще один монолог.
— Я, сер, торговець, неосвічена людина, не такий, як мої сини. Я полишив будь-яку надію на це ще під час безладу індійської незалежності. Саме тому мені й довелося торувати собі шлях не розумом, а старанністю й важкою працею. Я радий заявити, що досяг успіху.