«„Я БАНКРУТ І БІДАК“, ТВЕРДИТЬ ЧАРЛІ»,— волав заголовок, у той час як текст під ним повідомляв, що прем’єр-міністрів брат живе мало не в злиднях і гине під тиском невдалого шлюбу й відомого брата. В такій ситуації «без коментарів» від Даунінг-стріт видавалося ще більш неприйнятним, аніж зазвичай.
На наступних вихідних те ж саме фото з’явилося поруч з прем’єр-міністровим відпусткуванням у значному комфорті на півдні Франції — як на англійське око, за два кроки від його захирілого брата. Посил був ясний: Генрі не можна турбувати, він не вилізе з басейну, щоб допомогти. Про те, що та ж сама газета ще тиждень тому сповіщала, наскільки глибоко залучений Генрі в розгрібання фінансових проблем Чарлі, здавалося, всі забули; аж поки прес-офіс Даунінг-стріт не подзвонив редактору, щоб поскаржитись.
— А чого ви в біса очікуєте? — прозвучала відповідь.— Ми завжди висвітлюємо обидва боки історії. Ми підтримували його, незважаючи на недоліки, протягом усієї кампанії. А зараз прийшла пора трохи відновити баланс.
Так, газети в серпні були жахливі. Справді жахливі.
Погіршало. Коли новий місяць — вересень — почався, лідер опозиції оголосив, що йде у відставку, щоб дати дорогу «сильнішій руці, щоб та високо тримала наш стяг». Він завжди був аж надто багатослівний, це й було однією з причин, чому його зіштовхували,— це і, звісно ж, програні вибори. Його спекались молоді, що оточували його, у яких було більше енергії й амбіцій, вони робили свої рухи тихенько, так що він майже не й здогадувався, аж поки не стало запізно. Він оголосив про свій намір піти в емоційному вечірньому інтерв’ю зі свого округу в серці Вельсу, та вже до вихідних здавалося, ніби він майже передумав під тиском своєї досі надзвичайно амбіційної дружини,— доки не збагнув, що більше не може покладатися на жоден голос у своєму тіньовому Кабінеті. А тільки-но його не стало, як усі розсипалися у красномовній похвалі своєму скинутому лідеру. Його політична смерть згуртувала його партію ефективніше, ніж будь-який з його здобутків на посаді.
Прихід нового політичного лідера наелектризував медіа й підкинув їм сирого м’яса на бенкет. Звісно, цього було недостатньо, щоб вдовольнити їх. Лишень розбурхало апетит ще більше. Одного скинули, хто наступний?
Коли Меті отримала виклик чимдуж вертатися до офісу, вона була з мамою на кухні старої кам’яниці неподалік Кетерику.
— Але ж ти тільки-но приїхала, люба,— запротестувала її овдовіла мати.
— Вони без мене не впораються,— відповіла Меті.
Здається це пом’якшило матір.
— Тато так би тобою пишався,— сказала вона, поки Меті зішкрябувала вуглик зі скибки тосту, який щойно пригорів.— А в тебе точно нема парубка, за яким ти тужиш? — весело додала вона, піддражнюючи.
— Це робота, мамо.
— Але ж... Хіба нема нікого, з ким ти познайомилася в Лондоні й хто впав тобі в око, чи щось таке? — тиснула мама, допитливо стежачи за дочкою, поки та накладала в тарілку бекон і яйця, щойно зі сковорідки.
Відколи Меті приїхала кілька днів тому, вона поводилася навдивовижу тихо. Щось відбувалося.
— Я так хвилювалася за тебе, коли ти порвала з Як-його-там.
— Тоні, мамо. У нього є ім’я. Тоні.
— Нема — відколи він став таким дурним, щоб покинути тебе.
— Це я його кинула, мамо, сама знаєш.
Не поганий тип, Тоні, аж ніяк, проте жодних амбіцій їхати на південь, навіть з Меті.
— Тож,— пробурмотіла мама, витираючи руки чайним рушником,— у тебе є хтось? У Лондоні?
Меті не відповіла. Вона визирала у вікно, ігноруючи сніданок. Цієї відповіді було достатньо для матері.
— Лише початок, правда, серденько? Що ж, це добре. Знаєш, я так непокоїлася, коли ти поїхала до Лондона. Таке самотнє, неприязне місце. Та якщо ти знайшла свою часточку щастя, тоді я рада,— вона розмішала цукор у чашці з чаєм.— Може, з мого боку так казати несправедливо, але тобі відомо, що думав про тебе тато. Ніщо не дало б йому більшої втіхи, аніж побачити, як ти влаштувалася.
— Я знаю, мамо.
— А у нього є ім’я?
Меті струснула головою.
— Це не те, мамо.
Та мати знала краще, бачила це в її обличчі, у тому, як доньчині думки блукали деінде, в Лондоні, ще відколи вона приїхала. Вона поклала руку на плече Меті.
— Усьому свій час. Тато б не натішився тобою, серденько.
Справді? Меті сумнівалася в цьому. Вона лише торкнулася рукава того чоловіка, не більше, але провела тижні, одержима ним, лежачи без сну, підскакуючи, коли дзвонив телефон, сподіваючись, що то він. Розбурхуючи мрії, яких не слід було б мати щодо того, кому на три роки більше, ніж могло би бути її батьку. Ні, тато ніколи б не зрозумів, а тим паче не схвалив. Меті не розуміла цього також. Тож вона нічого не сказала й повернулася до своєї тарілки зі сніданком, що саме холонув.
Опозиція обрала нового лідера незадовго до щорічної конференції партії на початку жовтня. Процес вибору заміни передового обличчя, здавалося, гальванізував усіх, дав нову надію, воскресіння й визволення — дарунок, обмотаний яскравою червоною стрічкою. Партія, що зібралася докупи, вже не нагадувала ту юрму, яка програла вибори ще кілька місяців тому. Вони святкували під банером настільки ж великим, наскільки простим: «ПЕРЕМОГА».
Те, що сталося наступного тижня, коли прибічники Колінґриджа зібралися на власну конференцію, було повною протилежністю. У конференц-центрі у Борнмуті міг би царювати підйом, адже там зібралося чотири тисячі палких прихильників, та чогось бракувало. Духу. Амбіцій. Яєць. Голі цегляні стіни й хромована арматура лише підкреслювали похмурість тих, хто там зібрався.
Для О’Ніла це стало викликом. Як рекламному директору, йому поставили завдання провести конференцію й підіймати дух; натомість усі бачили, що він розмовляє з дедалі більшим хвилюванням з медійним гуртом, вибачаючись, виправдовуючись, пояснюючи — і звинувачуючи. Зокрема він напідпитку винуватив лорда Вільямса. Голова обрізав бюджет, затягував рішення, не зробив нічого. Ходили чутки, ніби той навмисне хотів, щоб конференція була непоказна, бо вважав, що прем’єр-міністру, скоріш за все, влаштують низький політ. «ПАРТІЯ СУМНІВАЄТЬСЯ У ЛІДЕРСТВІ КОЛІНҐРИДЖА» — таким був перший звіт «Ґардіан» з Борнмута.
Дебати у конференц-залі проходили за чітким, наперед встановленим планом. Понад президією висів величезний напис — «У ПОШУКАХ ПРАВИЛЬНОГО ШЛЯХУ». Багато кому він видавався двозначним. У промовах усі старалися не відступати від цієї ідеї, але задні ряди охопив гомін, з яким не зовсім вдавалося впоратися стюардам. Журналісти й політики збиралися невеликими купками в кав’ярнях і зонах відпочинку, ганяючи чаї й невдоволення. Журналісти повсюди чули критику. Колишні члени парламенту, які нещодавно утратили свої місця, озвучували своє розчарування, хоча більшість просили не посилатися на них, боячись просрати шанси бути обраними на безпечніші місця на наступних виборах. Щоправда, окружні голови не виказували такої обачності. Вони не лише втратили своїх парламентарів, а ще й зіткнулися з тим, що наступні кілька років опозиція буде на чолі місцевих рад, призначаючи мера й голів комітетів, збираючи вершки місцевого офісу.
І, як вдумливо висловився один з попередніх прем’єр-міністрів, проводилися «заходи, так, заходи», щоб довести до роздратування й відчаю найвитриваліших людей. Однією з найбільш незаперечних подій тижня мали стати перевибори, заплановані на четвер. Один з членів з Дорсет-іст, сер Ентоні Дженкінс, усього за чотири дні до загальних виборів пережив удар. Його обрали, поки він був у реанімації, й поховали в день, коли він мав складати присягу. Дорсет-істу належало провести битву ще раз. Його місце, всього за кілька миль від борнмутських зборів, мало урядову більшість майже в двадцять тисяч голосів, тож прем’єр-міністр вирішив провести перевибори під час тижня конференції. Були й такі, хто не радив робити цього, та він заперечив, що, в цілому, воно варте ризику. Розголос про конференцію забезпечив би хороше підґрунтя кампанії, а ще будуть голоси співчуття серу Ентоні (тільки не від тих, хто знав того старого гівнюка, пробурмотів його агент). Працівники партії на конференції могли взяти собі кілька вільних годин і погрузнути в дуже потрібне збирання голосів, а коли б завершили своє завдання й досягли успіху, прем’єр-міністр отримав би неймовірну втіху (й дешеве пабліситі) привітати переможця у своїй промові на конференції. Це був план. Так би мовити.
Але автобуси з учасниками конференції, що поверталися з ранкових зборів, привозили повідомлення про холодність і нарікання. Місце утримають, звісно, ніхто в цьому не сумнівався — воно належало партії ще з часів війни,— та ударна перемога, якої вимагав Колінґридж, з кожним днем усе віддалялася.
Мерзота. Це буде важкий тиждень, не зовсім те святкування перемоги, яке запланували менеджери партії.
Меті прокинулася з пульсуючим головним болем. Вона глянула у вікно на пелену сірості, натягнуту на небо. З моря віяв холодний сирий вітер, мучачи чайок і грюкаючи вікном.
— Ще один день в раю,— пробурмотіла вона, відкидаючи ковдри.
В неї було небагато причин бути невдячною. Як представник провідної національної газети, вона була однією з небагатьох щасливих журналісток, яким запропонували оселитися в готелі штабу. Решта перебивалися у віддаленіших місцях і, трясця, добряче промокали, поки діставалися конференц-центру. Меті ж була однією з кількох обраних, оселених у готелі, де вона могла вільно змішатися з політиками і представниками партії. Саме це й пояснювало її головний біль: вона змішалася дещо завільно вчора ввечері. Отримала дві пропозиції, спершу від колеги, а значно пізніше — від міністра з Кабінету, який пережив відмову Меті, переключивши свою увагу на молоду жінку з PR-компанії. Востаннє їх бачили, коли вони йшли у напрямку парковки.
Меті не соромилася таких справ. Вони з колегами навмисне накачували політиків алкоголем і сплачували відповідну ціну, коли горнило перегрівалося. У політика в барі завжди одна чи дві цілі — секс або наклеп,— і такі зустрічі давали Меті чудову нагоду вихопити якусь чутку. Найбільшою проблемою було те, скільки деталей міг скласти докупи її задурманений розум на ранок. Вона витягнула ноги, намагаючись розігнати кров по тілу, і зробила нерішучу спробу трохи розім’ятися. Всі чотири кінцівки волали, що це гнилий спосіб вилікувати похмілля, тож натомість вона вирішила відчинити вікно — і цей крок вона визнала другим невдалим рішенням за цей день. Маленький готель розташувався високо на скельних вершинах, ідеально, щоб вловлювати літнє сонце, та осіннім ранком він був відкритий для гнаних вітром хмар і морських штормів. Натоплена кімната за секунди перетворилася на ящик з льодом, тож Меті вирішила, що не прийматиме жодних рішень аж до закінчення легкого сніданку.
Вибрівши з душу, вона почула шарудіння в коридорі. Доставка. Вона загорнулася в рушник і підійшла до дверей. Робота у вигляді ранкових газет лежала складена на килимі в коридорі. Меті зібрала газети і недбало шпурнула на ліжко. Коли вони хаотично розсипалися на зім’ятій ковдрі, вилетів аркуш паперу й упав на підлогу. Меті, піднявши його, протерла очі, потім протерла ще раз. Ранкові тумани розсіювалися повільно. Коли ж зрештою розсіялися, вона прочитала слова, виведені вгорі папірця: «ОПИТУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ №40, 6 ЖОВТНЯ». І ще помітнішим було написане великими жирними літерами слово «ТАЄМНО».
Вона сіла на ліжко, протерла очі ще раз, щоб переконатися. Напевне ж це не могли почати розповсюджувати разом з «Мірор», подумала вона. Їй було відомо, що партія проводить щотижневі опитування громадської думки, але призначені вони для вельми обмеженого кола: міністрів Кабінету і жменьки партійних посадовців. У рідкісних випадках їй показували копії, та лише коли вони містили гарні новини, які партія хотіла трохи поширити; в інших випадках їх тримали у найсуворішій таємниці. Два питання відразу ж вистрибнули у Меті в голові, яка швидко повертала собі ясність. Які гарні новини вірогідно знайти в опитуванні? І чому його доставили загорнутим, ніби порцію тріски з картоплею?
Поки вона читала, її рука почала недовірливо тремтіти. Партія виграла вибори кілька тижнів тому з сорока трьома відсотками голосів. А зараз рейтинг її популярності спустився до тридцять одного відсотка, на всі чотирнадцять відсотків позаду опозиції. Лавина й землетрус. Та гірше ще чекало попереду. Цифри популярності прем’єр-міністра були приголомшливі. Він на милі відставав від лідера опозиції. Десь такий самий популярний, як глист. Колінґриджа не любили більше, ніж будь-якого іншого прем’єр-міністра з часів Ентоні їдена з його божевіллям.
Меті обв’язалася рушником і присіла на ліжку. Їй більше непотрібно було питати, навіщо їй надіслали цю інформацію. Це був динаміт, і лишалося просто підпалити запал. Шкода, якої він завдасть, якщо вибухне посеред конференції партії, буде катастрофічною. Це зумисний саботаж і блискуча стаття — стаття, написана Меті, за умови, що вона отримала цю інформацію перша.