— Від тебе, звісно ж.
— Вона дуже засмутиться, якщо їх не буде, бо я вже пообіцяв вислати. А ще я хочу, щоб телекамери зняли, як їх доставляють.
— І щоб усі знали від кого,— додав співрозмовник.
— Ми всі разом у цьому, Джеремі.
Правда, лише з твоїм іменем на картці, мало не додав Джеремі, але не зробив цього. Можна було перегнути з відвертістю. Він уже встиг звикнути до нескінченних монологів свого клієнта, як і до незвичних інструкцій і процедур звітування, яких вимагав О’Ніл. Політична партія відрізнялася від решти клієнтів: вона грала за іншими, подекуди небезпечними, правилами. Проте останні два роки роботи з ними забезпечили Джеремі та його молодій агенції більш ніж достатньо публічності, щоб він зміг придушити затяжні сумніви. Та все-таки, поки він знервовано очікував результатів, його вразив німий страх: Джеремі подумав про те, що станеться, як вони програють. Незважаючи на завіряння О’Ніла, що всі вони в одному човні, він не мав жодних сумнівів — саме агенцію зроблять цапом-відбувайлом. Усе виглядало зовсім інакше, коли вони тільки-но розпочали свою роботу й опитування прогнозували комфортну перемогу, та ця впевненість почала випаровуватися з результатами екзит-полів. Джеремі працював у індустрії образів, де репутації в’янули, ніби вчорашні квіти.
О’Ніл продовжував торохтіти, кипучий, невгамовний, аж поки їхню увагу не поглинув шестифутовий образ сера Алістера, який у цю мить тримався за вухо, схиливши голову набік. Йому щось передавали у навушник.
— А зараз, я гадаю, ми готові до перших результатів цього вечора. Знову Торбей, підказують мені. Б’є всі рекорди. Минуло лише сорок три хвилини від закриття дільниць, а я вже бачу, як кандидати збираються за спиною голови комісії. Переходимо до висвітлення наживо...
Зал зборів, Торбей. Вікторіанський, людний, вологий, відчайдушно спекотний, тріскотить від напруги. Пачки порахованих бюлетенів лежать на столах-козлах, а порожні чорні й мідні урни для голосування лежать оддалік. На сцені з іншого боку, поміж куп гіацинтів і хлорофітумів, розет і мерських регалій, зібралися кандидати. Мали оголосити перші результати, та сцена радше нагадувала сільську пантоміму, аніж вибори: обіцянка висвітлення національними медіа привабила більшу, ніж зазвичай, кількість дивакуватих кандидатів, і вони силкувалися упіймати момент, розмахуючи кульками й барвистими капелюхами, щоб лише привернути до себе увагу камер.
Кандидат від «Саншайн», з голови до ніг одягнений у ядуче-жовтий леопард, навмисне стояв просто перед представником Торі, вбраним у чорний костюм, вимахуючи великим безглуздим пластиковим соняшником. Торі, у тісному костюмі, з підстриженим заради такої події волоссям, спробував відійти лівіше, щоб уникнути цієї перешкоди, та лише наскочив на чоловіка з Національного фронту, який саме розпалював невелику колотнечу серед натовпу, здійнявши зціплений кулак на татуйованій руці. Торі, в надії вчинити правильно, але не певний, що передбачає звід правил кандидата у таких ситуаціях, неохоче ретирувався до соняшника. А тим часом молода жінка, представниця партії «За чистоту наших морів», вбрана у синьо-зелену шифонну сукню, ходила перед усіма туди-сюди, тягнучи за собою ярди тканини, що збурювалася, ніби припливна хвиля.
Мер прокашлявся у мікрофон.
— Дякую, леді та джентльмени. Я, як голова виборчої комісії округу Торбей, хотів би заявити, що голоси, віддані на виборах, розподілилися наступним чином...
— Тож ми вже маємо такі результати з барвистого Торбею,— вклинився могильний голос сера Алістера.— Уряд утримує лідируючі позиції, щоправда, зі скороченою більшістю й від’ємною похибкою, як каже комп’ютер, у вісім відсотків. Що це може означати, Пітере? — запитав диктор, коли екран перемкнувся на коментатора.
На екрані з’явилася пом’ята фігура у оксфордському твідовому костюмі й окулярах.
— Це значить, що екзит-пол майже достовірний, Алістере.
— Чудове шоу, Роджере, правда? Знову більшість. Навіть не можу передати, наскільки я схвильований. Яке полегшення! Я задоволений. Усім. Гарна робота. Дійсно гарна!
Нестримний ентузіазм голови одного з провідних бізнес-клієнтів «Грець і Шмон» вихлюпнувся в обличчя О’Ніла без жодного видимого ефекту. Товстозадий промисловець насолоджувався, пітнів, усміхався; вечір перетворювався на запальну вечірку на честь перемоги, незважаючи на те, що уряд щойно втратив перші два місця за ніч.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, Гарольде. Так, гадаю, більшості у тридцять-сорок місць буде достатньо. Але ви мусите визнати й свою заслугу в цьому,— відповів О’Ніл.— Я тут днями нагадав прем’єр-міністру, наскільки далеко за межі корпоративних внесків виходить ваша підтримка. Пам’ятаю промову, яку ви виголосили на обіді у Промисловій спілці в березні. Боже правий, це було дійсно добре, якщо ви пробачите цю крапельку богохульства, але ви справді вистрілили цією промовою і влучили точно в ціль. Безперечно, ви проходили професійну підготовку, правда ж?
І, не чекаючи на відповідь, О’Ніл провадив:
— Я сказав Генрі — перепрошую, прем’єру! — я сказав йому, наскільки добре ви говорили і що нам треба знайти більше платформ для таких капітанів промисловості, як ви. Щоб забезпечували нам погляд із забою.
— Я певен, для цього не було жодної потреби,— відповів капітан без щонайменшого натяку на щирість.
Шампанське вже встигло перемогти його природну обачність, і образи горностаєвого хутра й палати лордів почали матеріалізуватися перед його очима.
— Слухайте, коли це все закінчиться, може, якось пообідаємо разом? У якомусь затишному місці, ге? У мене є ще кілька ідей, які можуть здатися йому цікавими й щодо яких я б радо послухав вашої думки...— його очі вирячилися в очікуванні. Він набрав повний рот вина.— А щодо вистрілити точно в ціль, Роджере, скажіть, оця ваша секретарочка....
Але він не встигнув розвинути думку — О’Ніла прорвала серія вулканічного чхання, зігнувши його майже вдвічі, наливши очі кров’ю й унеможлививши будь-яку надію на продовження розмови.
— Перепрошую,— просичав він, намагаючись оговтатися.— Сінна лихоманка. Завжди підхоплюю її рано.
І ніби підкреслюючи свої слова, він трубно й басовито висякався. Момент було втрачено, промисловець відійшов.
Уряд втратив ще одне місце — молодшого міністра, відповідального за транспорт, лисуватого чоловіка, який провів попередні чотири роки, поспішаючи на кожну велику аварію на трасах по всій країні й тягнучи за собою ЗМІ. У нього склалося майже релігійне переконання, що здатність людської раси до нестримної самопожертви є невичерпною, та здавалося, це не дуже допомогло йому прийняти власну. Його підборіддя випнулося вперед назустріч нещастю, а його дружина розпливлася у сльозах.
— Ще трохи поганих новин для уряду,— прокоментував сер Алістер.— Ми зможемо побачити, як їх сприйме прем’єр-міністр, коли за кілька хвилин включимося наживо, оголошуючи його результат. А тим часом що прогнозує комп’ютер? — він ударив по кнопці й повернувся, щоб подивитися на великий екран комп’ютера у себе за плечем.— Радше тридцять, аніж сорок, на його погляд.
У студії почалася дискусія щодо того, чи більшості у тридцять місць достатньо для всього строку роботи уряду, та коментаторів постійно переривали, оскільки надходили нові результати. Тим часом у агенції О’Ніл полишив групу перегрітих бізнесменів і почав пробивати собі шлях через дедалі більшу й балакучішу юрму шанувальників, які оточили Пенні. Незважаючи на їхні протести, він швидко відтягнув її вбік і коротко прошепотів щось на вухо. Тим часом ще раз увірвалося рум’яне обличчя сера Алістера — заявити, що результати прем’єр-міністра скоро будуть оголошені. Гультяїв охопила шаноблива тиша. О’Ніл повернувся до капітанів індустрії. Всі погляди застигли на екрані. Ніхто не помітив, як Пенні швидко зібрала сумочку й тихо вислизнула.
У студії оголосили збільшення розриву між опозицією та урядом. Мало не казкова ніч. Потім прийшла черга Колін-ґриджа. Його поява викликала ще гучніше ревище відданого схвалення працівників «Грець і Шмон», більшість із яких у пориві святкування вже встигли забути будь-які політичні переконання, з якими вони прийшли сюди. Чорт, та це ж усього-на-всього вибори.
Усі дивилися, як Генрі Колінґридж помахав їм з екрана: його натягнута посмішка свідчила, що він сприймає результат дещо серйозніше, ніж його аудиторія. Його вдячна промова була радше формальна, ніж полемічна, обличчя під гримом — бліде від виснаження. Якусь хвильку люди спостерігали похмуро, майже тверезо, як він спускається з підвищення, щоб розпочати довгу дорогу назад до Лондона. Потім знову кинулися святкувати.
За кілька хвилин атмосферу свята розітнув вигук:
— Містере О’Ніл! Містере О’Ніл! Вам дзвонять.
Охоронець на рецепції тримав телефон у повітрі й драматично вказував на слухавку.
— Хто це? — гукнув О’Ніл через кімнату.
— Що? — перепитав охоронець знервовано.
— Хто це? — знову гукнув О’Ніл.
— Я вас не чую,— крикнув охоронець крізь гамір.
О’Ніл приставив руки до рота і ще раз попросив дізнатися, хто там, таким голосом і з такою гучністю, які могли б віддати належне переможній спробі на Ленсдавн-роуд.
— Це з офісу прем’єр-міністра! — крикнув спантеличений охоронець, не в змозі стримати себе й не впевнений, чи готовий він до такої уваги.
Його слова мали блискавичний ефект. На кімнату звалилася очікувальна тиша. Перед О’Нілом раптово відкрилася дорога до телефону. Покірно він рушив уперед, намагаючись підтримувати скромний і діловитий вигляд.
— Це одна з його секретарок. Вона вас з’єднає,— трепетно промовив охоронець, радий передати неймовірну відповідальність.
— Алло. Алло. Так, це Роджер...— коротка пауза.— Прем’єр-міністре! Який же я радий чути вас. Мої вітання. В такій ситуації результат справді чудовий. Мій старий батько казав, що перемога завжди солодка, неважливо яка вона — п’ять-нуль чи п’ять-чотири...
Його погляд пролетів кімнатою; кожне обличчя було звернене до нього.
— Що ви кажете? А, так. Так! Це так люб’язно. До речі, я саме зараз у агенції.