— Джонні, навіть не знаю, як тобі дякувати,— захоплено сказала вона.
Та його вже не було.
Наступний день, субота, для Меті не був робочим. Відразу ж після раннього обіду вона залізла у свій старий «БМВ», заправила його бензином і спрямувала у бік Довера. Дороги були забиті, й вона проштовхувалася крізь гринвіцький натовп, що саме вирушив на закупи, поки не виїхала на А2, стару римську дорогу, яка вела від Лондона до самого серця Кенту. Та провела її через кафедральне місто Кентербері, і за кілька миль від нього Меті звернула до мальовничого села Барем. Дорожня карта не змогла допомогти їй розшукати неподалік ще менше село Норбінґтон, проте, за допомогою кількох місцевих, згодом Меті опинилася біля великого вікторіанського будинку, де серед кущів виднілася матова вивіска, яка оголошувала, що це лікувальний центр «Братерство».
На вкритій листям під’їзній алеї стояло кілька машин, а вхідні двері були відчинені. Меті здивувалася, побачивши, як навколо вільно гуляють люди і нема жодних ознак грізних медсестер у білих халатах, яких вона очікувала побачити: ті мали би патрулювати територію в пошуках потенційних утікачів. Меті припаркувала машину на дорозі й, посмоктуючи м’ятний льодяник для хоробрості, обережно пішла уздовж алеї.
Дебелий джентльмен у твідовому костюмі та з пишними військовими вусами наблизився до неї, і її серце впало. Це напевне був патрульний охорони в погоні за порушниками.
— Вибачте, люба,— сказав він чітким голосом, перехопивши її біля вхідних дверей.— Ви бачили когось із працівників? Вони не потрапляють на очі у дні родинних відвідин, але ж повинна бути змога знайти когось, коли це потрібно?
Меті, перепросивши, полегшено усміхнулася. Удача супроводжувала її: Меті обрала найкращий можливий день, щоб уникнути незручних питань. Це місце носило атмосферу радше якогось фешенебельного заміського будинку відпочинку, аніж лікувального закладу: ніяких гамівних сорочок, ніяких обмежень, ніяких замків на дверях, ніяких лікарняних запахів. На стіні в коридорі вона знайшла карту пожежної безпеки з детальним планом будинку, який Меті використала у пошуках своєї здобичі. Вона знайшла Чарльза надворі, на лавці в садку, він, сидячи під останнім жовтневим сонцем, задивився кудись на той бік долини. Це відкриття не принесло їй жодної втіхи. Вона прийшла сюди обманювати.
— Овва, Чарлі! — вигукнула вона, сідаючи біля нього.— Яка несподіванка зустріти вас тут.
Він поглянув на неї, геть не впізнаючи. Він видавався виснаженим, реакції уповільнені, так ніби подумки перебував десь далеко.
— Я... перепрошую,— промимрив він.— Я не впізнаю....
— Меті Сторін. Та звісно, що ви пам’ятаєте. Ми провели разом неймовірно чудовий вечір у Борнмуті кілька тижнів тому.
— О, вибачте, міс Сторін. Я не пам’ятаю. Розумієте, я алкоголік, саме тому я й тут, і, боюся, кілька тижнів тому я був не в тому стані, щоб багато чого запам’ятати.
Вона була приголомшена його щирістю, а він спокійно усміхався.
— Будь ласка, не ніяковійте, моя люба,— сказав він, погладжуючи їй руку, ніби старий дядько.— Я залежний. Намагаюся вилікуватись. Мав мільйон способів приховати це від усіх, та обдурив лише себе самого. Тепер я хочу видужати. Саме для того й існує цей лікувальний центр.
Меті зашарілася. Вона вторглася в особистий світ хворої людини й почувалася присоромленою.
— Чарлі, якщо ви не пам’ятаєте, хто я така, тоді ви й не згадаєте, що я журналістка.
Рука забралася, посмішка зникла, натомість з’явився вираз приреченості.
— Холера. А наче ж така мила дівчина. Гадаю, так і мало колись статися, хоча Генрі й сподівався, що мені тут дадуть спокій...
— Чарлі, благаю, повірте мені, я прийшла не для того, щоб ускладнювати вам життя. Я хочу допомогти.
— Всі так кажуть, хіба ні?
— Поки нічого не кажіть, просто дайте мені трохи поговорити.
— Що ж, добре. Я ніби нікуди не збирався.
— Ваш брат, прем’єр-міністр, був вимушений подати у відставку через заяви, нібито він допоміг вам купити й продати акції, щоб отримати швидкий прибуток.
Він помахав рукою, щоб спинити її, та вона відмела його протест.
— Чарлі, ні в чому з усього цього немає для мене жодного сенсу. Нема за що вхопитися. На мою думку, хтось навмисне хотів підкопатися під вашого брата, звинувативши вас.
— Справді? — його старі устричні очі затремтіли з інтересом.— Хто б таке зробив?
— Я не знаю. У мене є лише підозри. Я прийшла, щоб дізнатися, чи не зможете ви наштовхнути мене на щось конкретніше.
— Міс Сторін... Меті, можна називати вас так? Ви ж сказали, що ми старі друзі... Я п’яниця. Я навіть не можу згадати, як познайомився з вами. Тож чим я можу зарадити? Моє слово взагалі не має ніякої ваги.
— Я не суддя і не обвинувач, Чарлі. Просто намагаюся скласти докупи мозаїку з тисячі розкиданих шматочків.
Його стомлені очі поглянули за схили в напрямку Довера й Каналу, так ніби там лежав інший світ.
— Меті, я силкувався пригадати, повірте мені. Думка про те, що я збезчестив Генрі й змусив його подати у відставку, завеликий тягар для мене. Та я не знаю, в чому полягає правда. Я не можу вам допомогти. Я навіть собі не можу дати раду.
— Ви не можете пригадати нічого щодо покупки стількох акцій?
— Я був дуже хворий. І дуже п’яний. Є багато речей, спогадів про які я не маю.
— І ви не могли б згадати, звідки взяли гроші і що зробили з виторгом?
— Видається дуже малоймовірним, щоб у мене завалявся невеликий статок і щоб я цього не пам’ятав чи, що більш імовірно, витратив його на алкоголь. І я гадки не маю, куди поділися гроші. Навіть я не можу пропити п’ятдесят тисяч фунтів усього за кілька тижнів.
— А як щодо фальшивої адреси в Педингтоні?
— Так, про це щось казали. Цілковита загадка. Навіть коли я тверезий, то не знаю, де в Педингтоні Прейд-стріт, тож безглуздо було би припускати, що я дістався туди п’яним. Це протилежний кінець Лондона від того місця, де я мешкаю.
— Але ж ви використали її — так кажуть — для свого банку, туди ж вам надсилали й літературу з партії.
Чарльз Колінґридж раптово зареготався, і так гучно, що в кутиках його очей почали збиратися сльози.
— Меті, люба, ви починаєте відновлювати мою віру в себе. Байдуже, наскільки я п’яний, та я б ніколи не виказав ніякого інтересу до політичної агітації. Я протестую, коли під час виборів ці штуки запихають мені в поштову скриньку; а платити за це щомісяця було б образою для мене!
— Жодних друкованих матеріалів?
— Ніколи!
Осіннє листя неслося по газону. Сонце опускалося дедалі нижче, і тепле червоне світло заповнило небо, підсвічуючи Чарльзове обличчя. Здавалося, він помітно здоровішав і був задоволений.
— Я не можу нічого довести. Але, даю слово джентльмена, я не вірю, що винен у речах, які, як кажуть, я зробив.