— Куди йти треба?
— Турів Кут знаєш?
— Як не знати!
— Умова в мене була з Васильком Єськовичем — як не поспіє до міста, хай когось до того Кута шле. Скажеш — обози відстали, пошарпати треба.
Поляки ані на приступ не лізли, ані герольда не присилали, точніше, один раз під'їхав, передав наказ короля відчинити ворота, вислухав у відповідь усе, що спало на думку захисникам, і поїхав собі.
На угорців чекають.
— Можна Кадьяна взяти із собою? Він також німецькою вміє лаятися. Ну, не так, як я, але цум тейфель, доннерветтер, цюрюк — ну чисто тобі п'яний німець.
— Добре. Хоча Василько тебе знає, про всяк випадок візьми, — і протяг Єлизарові клинок. Це був один із його кордів, той, який Дрозд найчастіше брав із собою на полювання. Ніяких дорогих прикрас на ньому не було, міг він опинитись у простого німецького найманця.
Сніг дійсно валив із неба так, що витягни руку — і не побачиш пальців. Вітру, щоправда, не було, і це убезпечувало місто від штурму, бо середньовічне військо, закуте в залізо, не могло рухатися цілковито безшумно, а за такої погоди хоч хтось би, та впав. Утім, Дрозд вигнав на вали всіх, кого можна, навіть деяких жінок, що мали добрий слух.
Єлизар і Кадьян спустилися на мотузці, перейшли рів, у якому понад кригою було трохи води, і поповзли.
У таборі двох королів ніхто не вірив у можливість вилазки.
Із двох боків фортеці — річки, крига на яких порубана. Із напільного боку, підковою, вал окільного міста. Його здали без бою, бо захисників мало. До того ж відновити на ньому дерев'яні споруди не встигли. Ляхи з уграми виставили сильну заставу у проході, перебуваючи в упевненості, що подолати вкритий кригою вал можна, от тільки не можна зробити це непомітно.
Вони мали рацію. Точніше, вони мали б рацію, якби не одна обставина. Єлизар із Кадьяном доповзли до валу, поповзли вздовж нього, мацаючи руками. Як і всі середньовічні вали Східної Європи, белзький був побудований на каркасі. Половина зрубів-городень була забита ґрунтом, друга використовувалася, як житло чи склади.
Єлизар намацав приступок тієї городні, де жив раніше, — після того як став слугою ординським, переселився до дитинця.
— Ще кроків із десять! — прошепотів він на вухо напарникові.
Трохи лівіше від цієї городні збереглося кілька обгорілих уламків паль. Кадьян кидав аркан, і після кількох невдалих спроб той зрештою затягся.
Вони піднялися, зняли аркан із палі, прив'язали до нього ще одну мотузку, скинули їх обабіч отієї ж колоди, не прив'язуючи. Спустилися, Кадьян потяг за одну з мотузок, обмоталися ними — не кидати ж! — знову поповзи по снігу, біля табору вже пішли.
Середньовічні армії не знали дисципліни в її пізнішому розумінні, тогочасні джерела аж рясніють висловами на кшталт «ніхто нічого не помітив, а вороги вже були в таборі».
Так було й тепер. Ніхто нічого не помітив, а двоє ворогів були в таборі.
Русичам було страшно. Через отаку погоду в кожному наметі горів бодай невеликий, але вогник. Намети просто світилися крізь сніг, люди, що вчаділи, виходили з наметів... Натикаючись на двох німецьких найманців, вони, на щастя, майже не зважали на них. Майже — бо були два випадки, коли з ними починали якусь розмову, і обидва рази серця лазутчиків падали до самих п'ят.
— Ніхт ферштейн!
— А, німці!
— Та вони ж там, далеко!
— Та біс із ними!
— Н-ні, х-хай вип'ють! Зд...здор...здрав... круля його мосці!
Сорочки змокли, хоч викручуй!
Русичі не того боялися. Проминувши табір, вони дістали із заплічних мішків снігоступи й пішли. Тилової охорони не було. Три корогви патрулювали далекі підступи, та вважалося, що цього досить. Двійко вже віддалилися досить далеко, і снігопад послабшав, потім зупинився зовсім...
Уже майже на світанку Єлизар і Кадьян почули в себе за спиною вовче виття та собачий гавкіт. В одному хорі. Вони знали про цю небезпеку, але сподівалися, що обійдеться. Не обійшлося.
Одинадцять років війни. І «чорна смерть», що винищила третину населення. Чимало собак прибилося до вовчих зграй. І вони, ці зграї, слідували за військом.
Ще з десяток «отченашів», і сумнівів не було більше — зграя йшла їхніми слідами.
Кадьян зітхнув, зняв із плеча лук.
— Я старший, я більше пожив, — почав Єлизар, хоча голос погано його слухався.
— Боярин мене ніколи не бачив, може й не повірити. Мало в кого може корд опинитися? Та й діти мої... Жоден не вижив.
Перед Кадьяновими очима знову постала ота жахлива картина: його дружина й дітки палають, метаються, жахливі, потворні бубони, він уже молиться, щоби Бог послав і йому, — але зараза його не брала. Потім — жахлива надія — Васко, наймолодший, здається, став поправлятися. І раптом — кров на губах синочка.
— Зустрінуся з ними, а ти молитви замов. У церкві, — навіщось уточнив він, хоча замовити молитви лише в церкві й можна.
Єлизар пішов далі, здригаючись від сліз, а Кадьян зостався.
Ярош мерз на чатах (тепер його поставили вночі), а думки оберталися навколо пастки, в якій вони опинилися. Що робити? Що тут можна зробити? І, звісно, погляди на вороже військо навівали недобрі думки. А що, коли батько загине, а вони залишаться?
«Ні! Ні!!! Це сатана спокушає! Згинь! Згинь!!! Батьку, живи! Довго живи!!! Я не хочу твоєї смерті! Згинь, сатано!»
Але думка поверталася й точила, як хробак.
Василько Єськович задумливо вертів у руках воєводин корд. Десь приблизно годину тому Єлизар пройшов до цього урочища, де береги давно щезлого озера сходилися в кут, а на скелі в незапам'ятні часи хтось висік зображення тура.
Цілу годину вони вичікували — чи дійсно один Єлизар, чи хтось іде його слідами.
Пошарпати обози — воно, звісно, непогано було б. І жоден віз, який удасться захопити, зайвим не буде. Проте... Як і всі волинські бояри, воював Василько років із чотирнадцяти — і не дожив би до своїх тридцяти семи, якби воював лише мечем, а не головою.
Що зроблять у відповідь вороги? Пришлють до місця нападу легку кінноту.
Снігопад скінчився, і, за всіма прикметами, нового не буде. Піде легка кіннота по слідах, і... А в боярина всього чоловіків із вісімдесят. І, хоча навіть прості кмети знають, як бити сокирою, а як рогатиною, а в тих, у кого луків немає, є пращі, — не дурімо себе. Півста справних воїнів на цю збираницю вистачить. Однак... Наказ є наказ.