— Єлизаре, ти непогано знаєш болота...
Гріх було б сказати, що командування ворожого війська не розуміло можливості нападу на обози.
Навпаки, назустріч валкам, що повідставали, було послано аж три корогви. (Узагалі, їх слід було залишити з обозом, утім, була підозра, що Любарт устигне зібрати війська й дати бій на підступах до Белза, тому тоді боялися послабляти головне ядро.) Зовсім не випадково дві з трьох були угорські — чого зайвий раз ганяти своїх?
Польська корогва, зібравши докупи частину возів, яку надибали, вирушила до табору. Дві інші й далі рухалися на захід. Найчисленнішу легку корогву з Марамурешті вів молодий, проте дуже ранній боярин Костя Мушат. Волохи саме так вимовляли — не Костянтин, не Кость навіть, а Костя. Такою була повна форма імені. Значно менша корогва французьких найманців рухалася за волохами. І це не дуже влаштовувало боярина.
Так, із погляду військового мистецтва воно правильно — у разі нападу легкі лучники першими стануть до бою, а коли ворог викладе на стіл свої козирі — ударять важкі лицарі зі своїми слугами.
Та навряд чи хтось ризикне атакувати отаку силу, а якщо доведеться атакувати самим... Дуже бажав Мушат людей зберегти. І не лише тому, що прочитав отаке бажання в очах воєводи. Його це корогва, його, його власні люди — і яким же гучнішим є кожне сказане Костею слово, поки така бандерія стоїть за спиною.
Тож класти її за наказом Людовика... Не було в боярина такого бажання. А за Казимировим і поготів.
Так, а це що? Управно виє вовком оцей... Петру. Навіть сам Мушат засумнівався було. Утім, виття різне буває. Услухується командир у рулади й неначе доповідь чує: «Попереду вершники, але не схожі на ворога».
За кілька хвилин повернула колона, і вигляд оцих вершників сказав Мушатові все.
Утікачі! Чоловіків із десять.
Троє з охорони, решта повідрізала посторонки й помчала дорогою на конях, що кілька годин тому були запряжені в санки.
...Місце нападу не можна було з чимось сплутати. Посередині річки, що, замерзнувши, перетворилася на дорогу, зіяла величезна ополонка. Нападники стягли докупи те, чого не взяли із собою, і підпалили.
Костя подумав, що, мабуть, саме в цьому обозі везли запас смоли чи якоїсь іншої запальної суміші, яку планували залишити тим, кого посадили б у Белзі, у швидкому падінні якого не сумнівалися.
Картина була зрозуміла навіть для не дуже досвідченого вояка — охорони мало, вона не вірила в напад, за що й поплатилася.
Із засідки закидали стрілами...
— Слід чистий. По ньому дійдемо до самого лігва, — банерет де ла Форс ще молодий — майже вся його родина й більша частина селян померли від «чорної смерті», тож він згадав про успіхи тих франко-неаполітанських лицарів, які колись пішли за Карлом-Робертом і отримали маєтки страчених ним угорських панів. Про те, що маєтки отримала одна п'ята, а чотири п'ятих — по шість футів землі на брата, — він чомусь не замислювався.
— Не треба лізти в лігво, коли невідомо, хто там, — старофранцузька і старорумунська схожі, до того ж Мушат не вперше спілкувався з Людовиковими найманцями, тож вони розмовляли суржиком.
— Там не може бути більш як десяток справних латників, решта — кутільє та просто віллани.
Костя знати не знав, хто такі оті кутільє з вілланами, але подумав, що стріла чи спис — це стріла чи спис, хоч би хто метнув, та вголос про це не сказав. Натомість промовив:
— Там далі ще вози, що відстали. Ми маємо знайти їх і взяти під охорону. Такий наказ.
— То виконуй його, а я знищу цих рутьєрів.
Мушат кивнув.
Твоя воля, твій ризик. А ми наказ виконаємо. І не більше.
Слід був дійсно чіткий. Французька корогва — п'ять лицарів, тридцять сім інших латників, із них вісім арбалетників — ішла ним упевнено.
Відверто кажучи, підстави для певності в них були — сорок два професіонали по боєздатності значно переважали навіть удвічі більшу кількість отих охоронців, що їх побили волиняни. Навіть арбалетники вміли атакувати зі списом у руці.
З якоїсь примхи природи на кризі, що скувала поверхню болота, снігу майже не залишилося, утім, слід був чіткий, та й розвідку висувати не потрібно було — усе як на долоні.
Так було видно й чорну пляму, яка росла, росла й перетворилася на мис, що відходив від берега десь на третину льє. Слід ішов повз цей півострів на відстані трохи менше як сто кроків і губився у прибережних чагарниках.
«Дитячі хитрощі!»
Зрозуміло ж, що вони зробили півколо й повернулися на цей мис. Навіть із деяких смеречок сніг упав, оголилися голки. Там засідка, там.
Де ла Форс підняв руку:
— Шикуймося до бою!
Французьке лицарство, попри численні уроки, отримані від фламандських міщан, селян та рибалок, ущемляло простий люд, незважаючи на його чисельну перевагу — навіть якщо вона була десятиразовою. А тепер усього лише удвічі. Тільки один ветеран, старий д'Алу, дозволив собі зауважити:
— Месьє, у них луки! Згадайте Кресі!
— Там були жантійоми! — прокричав у відповідь банерет, пришпорюючи коня.
Словом «жантійом» — ніхто й не думав, що колись англійською воно звучатиме, як «джентльмен», бо англійська еліта розмовляла французькою, — тоді позначали всіх, хто мав підстави претендувати, що він не простолюдин. Дворянський стан ще остаточно не сформувався (а в Англії йому й не судилося сформуватися остаточно).
Якби де ла Форсу сказали, що начебто йомени-лучники, які здобули для Англії стільки перемог, були селянами, він би здивувався.
Він устиг подумки похвалити самого себе за те, що здогадався з'ясувати, як тут узимку кують коней, і перекувати своїх, як треба.
Але радість тривала недовго.
Більшість волинян були мисливцями, та практично всі мали бойовий досвід. Хоча лицарську броню пробивала одна стріла з десяти, цього — при стрільбі із сорока шести луків — вистачило, щоби перебити або спішити половину латників.
Самому де ла Форсу стріла поцілила в око, стріла із простого, нічим не підкріпленого лука, який теоретично взагалі не міг пробити навіть просту кольчугу. Але лучникові дуже набридли різні зайди, котрі не дають просто жити, а коли стрілок, який влучає в птаха, що летить, ну дуже не любить ціль, то чи слід дивуватися, що стріла знайшла вразливе місце?
— Сті-і-і-й! — прокричав старий д'Алу. — Відступаймо! Допоможіть тим, кого придавили коні! Хто кине свого — зарубаю! Із того світу повернуся, але зарубаю!
Старий вовк не був сентиментальним, доводилося йому і своїх товаришів кидати, але тепер досвід підказував, що шанси на порятунок є, лише коли діяти єдиним кулаком.
Двоє — якісь д'О й дю Лі — не послухалися, решту стримали — одних досвід, інших звичка коритися д'Алу, який часто командував загоном, коли пан кудись відлучався.
Утративши ще двох, придавлених конями витягли, відступивши від мису на дистанцію більше від пострілу.