— Хоч за часом підгадали. Якраз завтра цар волів мене бачити, хоча б це добре.
Великий каан і слухав Данила і не слухав. Поки що все, про що говорив посол, Джанібек уже знав. Тому його думки текли своїм шляхом. Але якби раптом той повідомив щось принципово нове, треноване ханське вухо зразу б звернуло увагу на нову інформацію.
Віддавати Волинь ляхам з угорцями ніяк не можна!
Навіть якщо відкинути інші доводи, то втрата Галичини та земель на півдні вже вдарила по його престижу.
Жоден м'яз не здригнувся на хановому обличчі, але серце залила чорна хвиля, коли він згадав про розгром і страту угорцями шурина Атламоша сім років тому. Він пропонував будь-яку ціну викупу, послові так і доручено було заявити: «У мого повелителя вистачить золота», — що в перекладі на звичайну мову означало: «Суму назвіть самі».
Проте брати Іштван та Андреаш Лацкфі віддали наказ про страту! Начебто на прохання воїнів! Брехня! (Якби це сталося в будь-якому іншому регіоні Угорщини, то воля рядових, дійсно, нічого б не важила, але Атламош був розбитий під селом Підгоряни в Закарпатті, а Закарпаття адміністративно входило до Трансільванії, де головною угорською силою були секеї — плем'я, що жило ще ладом військової демократії, і проти рішень сходки воїнів усього племені не могли піти навіть брати Лацкфі, старший із яких був воєводою Трансільванії, а молодший — секейським ішпаном. Секеї ж добре пам'ятали Атламошові набіги, коли татари забирали в рабство людей їхнього роду.) Не можна допустити ще однієї втрати!
Чому насмілився повстати Оурдак?
Бо він, каан, не вважається непереможним! Бо по всіх усюдах шепочуть, що чума, люті зими, голод — це кара за вчинене ним братовбивство, вбивство Тінібека. От тільки чия кара, ніяк не погодяться. Одні кажуть, що карає Аллах, інші по-старому — Тенгрі-каан.
Можна подумати, в нього був інший вихід! Можна подумати, Тінібек би його пощадив! Тайдула, їхня спільна мати, погодилася: «Якщо ти не вб'єш його, то він уб'є тебе!» Він захищався!
Насправді ці чутки розпускають мурзи, торгівлі яких перешкодили його війні з Венецією та Генуєю. Це правда, проте й ставати до бою з об'єднаними силами двох держав він не може. У разі поразки — він не житець. Але перемога... Чи вигідна йому, ханові, повна перемога Любарта, відновлення єдиного Галицько-Волинського королівства? Так само однозначно ні.
А це що?
Данило пропонує вчинити набіг на Угорщину й на Польщу? Цікаво, він уже думав про щось подібне.
— Я вирішив: підіймаю весь юрт і йду в Подільський улус.
На Поділлі немає джуту. Та є запаси. Він дасть воїнам упевненість, що їхнім родинам поки є, що їсти, — а потім поведе за здобиччю. Ні, сам не поведе — пошле. Заразом зігне в баранячий ріг нащадків Куремси, про позицію яких він не має ілюзій.
А Оурдак нехай — поки що — займає спустілі землі, невелика для нього буде радість.
Про те, що на Поділлі його чекають сорок тисяч активних шабель, Джанібек ще не знав.
Зрадник панікував. Йому було однаково небезпечно як повідомити про нові Дроздові приготування, так і не повідомити. Попередити можна було лише одним шляхом. Шляхом, уже раз використаним: послати вночі кілька стріл із записками. Кілька, бо стріла може щезнути в кучугурі, на неї можуть не зважити тощо.
Але тепер на стіні вночі не проштовхнутися, усі стежать один за одним.
Не попередити — його можуть стратити після падіння Белза. Бо нові Дроздові задумки коштуватимуть життя великій кількості поляків з угорцями — чому не попередив?
Що ж робити?
Ярош і Ганна залишилися сам на сам — уперше з того часу, як сталося оте саме.
Хлопець, як і раніше, чергував на стіні вдень — вночі не ставили, шмаркатий ще.
Але сьогодні Волчко та інші всі пішли на стіни, і вони залишилися удвох — і все якось загусло, навіть повітря, здавалося, перетворилося на щось пружне. Вони мовчки постелили собі на протилежних лавках, до півночі лежали, не сплячи, а потім одночасно встали й зустрілися на півдорозі.
Усе мовчки.
І як батькові у вічі дивитися? А, водночас, як жити без неї?!
Посольство Офанасія рухалося степом, намагаючись обходити людей. Колишній улус Ногая трохи змістився порівняно з часами легендарного напівхана. Найзахідніші землі були передані іншим темникам і частково втрачені. Тепер ядро цих земель складало Південно-Західне Поділля.
Утім, нині й ці землі значно спустіли.
Боярин похмурнів із кожним поселенням — десь залишалося із третину населення, а де й ще менше.
Тумен — це володіння, яке мусить виставити не менш як десять тисяч у похід. Не менше. Колись Ногай, користуючись тим, що його землі багаті, виставляв значно більше. А ще ж якісь загони залишалися на своїй території.
Чума та кілька голодних років серйозно спустошили Поділля. Тепер темнику Кулпі дай Бог зібрати хоч десять тисяч.
— Чи погодиться темник? — чи то боярина, чи то сам себе запитав княжий шпег.
— Як Бог дасть...
— Я молюся, — прогудів отець Тит.
Молилися всі.
А тим часом у польському таборі Божирар дійсно виявився цікавим співбесідником.
Кроат, на відміну від інших, навіть не пропонував князеві піддатися королям — судячи з усього, він дістав на це дозвіл. Натомість розмовляв лише про свою батьківщину, а князь уважно слухав: і згодитися колись може, та й узагалі цікаво. Він, до речі, не знав, що частина кроатських земель об'єднана в королівство, яке хоча й визнає своїм королем кожного з королів Угорщини, проте має чималі права, а службу сини його зобов'язані нести лише на своїй землі. При цьому значна частина кроатів живе за межами цього королівства, однак можуть просити в нього захисту.
— А Венеція душить будь-яку торгівлю, окрім власної. Тому влада Угорщини для нас менш обтяжлива. До того ж... Мало хто розуміє, що над нами всіма нова небезпека — турки.
Хто такі турки, князь Семен знав, але вважав, що турецька держава, що розпалася на багато князівств, ні для кого не становить небезпеки.
— Спочатку турки з різних князівств брали участь у міжусобицях ромеїв як союзники. Ніхто не бачив у цьому небезпеки, окрім одного... Його звали Момчил. Він починав, як звичайний розбійник, — чорні очі кроата палали, він явно захоплювався героєм своєї розповіді. — Потім був найманцем, перемагав усіх ворогів. Отримав землі, титули деспота, потім севастократора...
— Деспот — це князь? — уточнив Семен Наримунтович.
— Навіть великий князь, а севастократор уважається вищим за кесаря, тобто й за короля вищий. Він один побачив... що ці союзники у проміжках між походами не повертаються додому, а поступово, поступово... Зав'язують зв'язки з тими, хто говорить із ними однією мовою.
Семен кивнув. Така тактика була йому зрозуміла.
— І він виступив проти них! Я був там, я бачив, як прості рибалки повели човни, навантажені смолою, проти турецьких галер, і ті палали, як вогнища пекла, а піші момчилівці атакували турецьку кінноту й перемагали. Але... Інші місцеві князі — ромеї, слов'яни — об'єдналися з турками проти нього. Хоча їхніх військ було двоє на одного, Момчил був близький до перемоги, але його хтось зрадив...
Божирар помолився, те ж саме зробив і князь.