Несподівано з мису на кригу виїхало близько тридцяти вершників. Серед них було... один, два... сім професійних воїнів на непоганих конях, решта — хто на чому.
— Відходимо! — голос д'Алу гримів над болотом.
Він не сумнівався, що як він піде в атаку, волиняни втечуть на свіжіших конях (та й самі вони легші).
— У кого є арбалети — наготувати!
Мало арбалетів, мало.
Француз зазначив, що, коли він вибереться живим і чимось командуватиме, треба домогтися, щоб у кожному списові були не просто кінні стрільці, а кінні лучники.
Проте волиняни добре знали, на яку відстань б'є легкий арбалет, — а важких у вершників не було.
Не підходячи на таку відстань, вони почали обстріл, до того ж сімка воїнів стріляла на скаку, а селяни — на хвильку зупиняючись. На такій дистанції обстріл був майже безсилий, стріл у них не тисячі, утім...
Д'Алу виплюнув богохульство, коли зрозумів, що русичі цілять у коней. Далеко не всі коні були броньовані, та й закутати коня цілком у залізо не можна.
Стріли влучали рідко і з невеликою силою, але деяким коням це шкодило.
— Підіймати своїх, — ричав д'Алу. — Проб'ємося!
Але від кінця мису напереріз мчали санки.
Д'Алу все зрозумів, проте вдіяти нічого не міг — коні були стомлені, багато з них поранені.
Санки різко зупинилися, із них посипалися пішці. Точніше, лижники. Приблизно третина мала куші (більшість захопили в охорони обозу!), стільки ж — луки, решта тримала в руках дротики, які тут називають сулицями.
Назустріч найманцям полетіли стріли, знову ж — у коней. Арбалетники дали залп і також схопили сулиці, що на близькій відстані були страшніші за стріли.
...Шевалье д'О прокинувся від кошмару. Йому снилося, що не в дю Лі, а в нього кінь зламав ногу, і не він поскакав далі, чуючи лемент троюрідного брата, якого вночі вбив мороз, а, навпаки, це він сам кричить услід вершникові, що скаче геть... Прокинувся, струсонув головою, відчув потяг до вітру — і вийшов із намету... Коли він зрозумів, що д'Алу та ще троє — це не сон, то кишківник спрацював, і це було останнє, що він зробив у житті.
— Я рідко обіцяю, — промовив д'Алу, витираючи об одяг заколотого свій віденський барк. — Рідко обіцяю, та завжди виконую. Ходімо, вип'ємо за упокій душ. Тих, що достойні упокою.
— Я не спитав, — вів далі д'Ерве, — чому вони припинили переслідування, коли нас залишилося четверо.
І всі згадали, як вони прорвалися через валку пішцев, утративши більшу частину своїх, як погналася за ними легка кіннота, засипаючи стрілами... А коли вони вже попрощалися із життям, раптом почувся звук рогу, і кіннота повернула назад.
— Бо їхній командир знав, що десь не дуже далеко — легка бандерія цих, як їх...
— Волохів.
— Так. Із сотнею добре навчених кінних лучників йому не впоратися, тож треба було втікати. А з нами він зазнав утрат, проте взяв багато зброї. Віллана, дійсно, меча не навчиш, та сокир, булав, кинджалів досить. Арбалетів десяток в обозі взяли та й у нас вісім. Його загін тепер менший, але сильніший.
Чого вони чекають?
— А ти б волів, аби на приступ полізли?
Немудрящий був жарт воєводи, але реготали всі. Нерви потребували розрядки — хоча, зрозуміло, ніхто не знав таких слів.
Ляхи отаборилися, ба більше, вони, татарським звичаєм, оточили місто і свій табір валами зі снігу, водою политого, проте не намагалися штурмувати.
Чому вони не йдуть на приступ — зрозуміло. За угодою Белзький уділ має відійти до Людовика, і не після Казимирової смерті (це ще питання, хто з них першим помре чи загине!), а вже тепер.
Такий похід не може бути популярним серед польського лицарства. То, може, на днях ми побачимо волинські знамена? Спроба розбити одного Казимира, до підходу Людовика, могла й удатися. А могла й ні, один Бог знає, скільки ще корогв ховає Казимир у лісах.
Могло бути й так, що тут, під Белзом, половина його війська; ударять волиняни в неї, а тут і з'явиться друга.
Про те, що відбувалося на Поділлі, Дрозд, на своє щастя, не знав. Та вже знав Любарт.
Черговий загін входив через лучеську браму.
Людей-то досить, і добрі люди, а от харчі...
— Значить, чотири тумени.
— Ну, це менше, ніж сорок тисяч... — боярин Святослав, який допитав гінця від Офанасія, намагався хоч чимось повелителя втішити.
Князь і сам розумів, що після «чорної смерті» жоден тумен не набере десять тисяч війська, але...
Чотири тумени половців та ясів, нащадків тих, хто втік від Батия в Угорщину, та ще кілька корогв молдован послав Людовик на допомогу роду Куремси. Старший у цьому роду — темник.
Оскільки він у своїх володіннях і може русичів-брацлав'ян змусити, — куди вони дінуться, бідолашні?! — то тисяч десять він таки нашкребе. Якщо не дванадцять. Усього не менш ніж... Та таки сорок тисяч.
Якщо вони битимуться з Ордою — погано. А якщо на Волинь повернуть? У полі їх не зупиниш — ми й половини не наберемо. Один шанс — відбитися за валами Лучеська. Хоча...
Половці не люблять штурмувати фортеці, та, мабуть, із ними угорські люди є. Або навіть французи. Татари також не всю науку Чингізову позабули, камнемети в них пречудові.
— А якщо чутки, що Людовик іде на Белз, він і розпускає? А сам сюди? Половці з татарами — із півдня, Лайош із заходу?
Боярин мовчки перехрестився.
Великий степ був уражений голодом. Любартовим гінцям на кожному кроці траплялися скелети коней та худоби, що стали жертвою джуту, а люди в кочових станах нагадували живі скелети, обтягнені шкірою, тому доводилося об'їжджати якомога далі, а то може й ґереґа не допомогти. Добре, що цар у самому Сараї — не доведеться блукати всім степом, шукаючи його.
У Сараї перепліталися риси міст Середньої Азії та селищ печенігів, аланів і половців. Вальковані хати за валькованими ж дувалами сусідили із землянками та напівземлянками, потім ішли центральні квартали — кам'яні палаци, на подвір'ях стояли розшиті золотом юрти.
Боярин Данило вислухав гінців. Хоча вони привезли саме те повідомлення, якого він із жахом чекав, вигляд у нього однаково був ошелешений.