Кроат ніяк не підкреслив слова «для нас», проте Семенові здалося, що вони пролунали не випадково.
— Та Лайоша розбили, ми боронилися ще півроку, однак голод змусив нас здатися. А мені довелося тікати.
За інших обставин із Божираром, мабуть, було би приємно погомоніти. Одразу видно — не дурень. Але тепер треба перемовитись із Пилипком, треба — і неможливо. Бо серед слуг у наметі й угорці, і поляки стежать і за полоненими, і один за одним.
Не дадуть поговорити.
Але говорити було непотрібно...
Нічого не треба було казати старому Пилипку, бо він усе чув, зрозумів і вирішив.
Уночі, хоч варта не спала, зміг непомітно зняти з шиї амулет-змійовик — бронзовий диск, на одному боці якого святий Федір Тірон, що б'є списом змія, на звороті — просто змії. Відверто кажучи, Пилипок, успадкувавши цей оберіг від батька, а той від свого батька, довго думав, що на зображенні — Георгій-Побідоносець, аж поки отець Іван не пояснив.
Зняв і сховав у рукав. Піднявся, пішов до виходу.
— Куди?
— А то ти не знаєш.
Лях, що розмовляв нашою мовою, рушив слідом. Господи, дякую! Він не став надівати шолома. Хмари саме затулили і місяць і зорі.
Виручай, святий Федоре. Ти також був воїном.
Пилипок удав, що посковзнувся, — і змійовик, неначе маленький кістень, врізався у скроню ворога! Той і не пискнув.
На щастя, Пилипок був у білому кожусі, шапка теж біла. Він де йшов, де повз, йому допомагав брак дисципліни в середньовічному війську — навіть вартові грілися біля вогнищ і страшенно галасували.
Але, певна річ, пробратися в місто було неможливо.
Старий слуга перейшов, точніше, переповз по кризі струмок, посунувся далі, мало не зіткнувшись із волохами, і нарешті зрозумів — далі не пройти. У головному таборі, до речі, пішов якийсь галас — мабуть, знайшли тіло поляка.
Пилипок перехрестився, став на коліна, склав долоні біля рота, глибоко вдихнув морозне повітря, що аж обпалило груди зсередини.
— Зрада у вас! — його голос гримів не згірше від бомбарди. — Зрадник є! Не знаю хто, та є!
Кілька волохів послали стріли на голос, і три з них знайшли ціль.
Увесь день Дрозд мучився питанням — хто? — і лише за вечернею зрозумів (не інакше, Господь напоумив): треба думати, не хто, — так ніколи не здогадаєшся! — а про те, що він, зрадник, якщо є, може зробити. Відчинити браму? Їх було дві, і обидві влаштовані однаково — у вал уставлена дерев'яна вежа. До того ж обидві половини брам теж зроблені однаково — на кожній велике «вухо». А в це «вухо» із другого поверху вежі спускається товста колода.
Воєвода негайно наказав припасувати до брам ще й звичайні засуви, а собі загадав — ставити на перші та другі поверхи людей різних, між собою ніяк не зв'язаних.
Тоді юді одне залишається: спустити мотузку. Отже... Отже, і сам, і вірні люди мусять щоночі вали обходити. Безперервно!
Виспишся після облоги, воєводо.
Князь Кейстут нічого не приховував від своєї дружини. Бо Бирута була варта того.
Він роздягся, жестом відіслав слуг — здається, усі вірні, та й предмет розмови не такий уже і великий секрет, однак... Боги допомагають тому, хто не забув одягти кольчугу.
— Гонець прискакав. Любарт жалує мене Берестейським уділом. — Хоче, щоби ти більше йому допомагав. А ти допоможеш, — у жіночому голосі не було й тіні сумнівів.
— Допоможу. І не тільки тому, що за ним ми наступні.
— До речі, лорд Дербі, — два останніх слова далися литвинці погано, скалічила сильно, — послав Казимирові виклик на двобій, бо той мало допомагає Орденові проти нас.
— Пам'ятаю, — Кейстут притулився до стіни.
Він із Бирутою зайняв кам'яну вежу, побудовану з допомогою німецьких майстрів. Ольгерд, попри жахливий мороз, розмістився в наметі. «Не хоче бути у вежі з одним виходом. Не вірить навіть мені до кінця. Утім, не лише мені. Він НІКОМУ не вірить».
— Лорд спізнився. Англійські крижаки не поспіють до битви. Вони йдуть повільно, бо їхні луки не витримують наших морозів, то рухаються лише серед дня. А лицарі без лучників воювати бояться, тому й не поспішають. Поб'ємо ми крижаків. А потім я допоможу Любартові. — Якщо не буде пізно.
Князь зітхнув.
— Так. Але якщо Белз упаде, я поставлю Ольгерда перед вибором: або він зі мною, або я цього не забуду.
Кейстут сам повалив Явнута (якого не без підстав уважав дурнем), але не взяв влади до своїх рук, а посадив на великий стіл Ольгерда. І досі не мав підстав ремствувати. Ольгерд явно був найдалекоглядніший, найхитріший політик Східної Європи...
Можливо, не лише Східної.
Можливо, навіть не тільки Європи.
Але, траплялося, траплялося Ольгердові самого себе перехитрити, і тракайський князь боявся, що тепер саме той випадок. «Дайви не можуть увійти, поки ти їх не запросиш, та якщо вже ввійдуть, то й тобі самому буде зле!»
Ліпше мати надійних союзників, аніж ненадійних підданих, проте Ольгерд уперто гне, щоби Любарт піддався йому. Може перегнути так, що аж трісне.
— Допоможу, — твердо сказав князь тракайський і берестейський. З цієї хвилини — і берестейський.
Людовик Угорський не сумнівався, що гонець із Неаполя привіз якусь неприємну новину. Передчуття було таке. І не підвело воно, це передчуття.
— Твоя милість, мало того, що дрібною групою не можна потикатися за міські мури, уже й поодинці в місті ходити не можна, хто один кудись піде, той щезає.
Гінцеві вже змінили коня, і він їхав поряд із королем засніженою дорогою. Королівське військо виступило в похід 22 лютого, тобто з деяким запізненням.
Поряд із королем їхали охоронці, але серед них не було нікого, хто володів італійською, а зв'язковий доповідав саме нею.
— І... — гонець ковтнув слину, — ...деякі командири бандерійведуть переговори з паном нашим Папою та дуксами італійськими, щоби найнятися до них на службу. Міклош Толді Твою милість лихословить, називає так, що сором і повторювати...