Неаполь.
Відвідувачі корчми чітко розпалися на дві групи: біля вогнища, півколом, скупчилися угорці. На максимальній відстані від них, у темних кутках, — італійці.
— Плачу я, плачу, братове! — Міклош був цілком серйозний, і, відповідно до норовів тієї епохи, його слова не викликали ніякої усмішки, навіть тінню не промайнуло.
Толді був просто богатирської статури. Жартували, що один замок здався, бо захисники сприйняли Міклоша за облогову вежу. Іншого разу, коли він попросив дати його загонові катапульту, хтось спитав: «А сам не метнеш замість неї?» Жарти жартами, але оскаженілого бика він убив голіруч. Ще підлітком. Та в ту епоху нікого не дивувало, що богатир, ветеран кількох воєн, може плакати, не соромлячись.
— Плачу, бо не скоро повернуся на Дунай. А може, і ніколи! Та не повертатися ж у неволю! І ми, і батьки, і пращури наші служили вірно. Батько мій на війні загинув, обидва діди на війні загинули, із чотирьох прадідів двоє загинули, ще один ногу втратив. А що вислужили? Фаміліарами нас роблять, сервієнтами!
— Хто не знає, — уставив капелан Геза, далекий Міклошів родич: обидва слова в Римі означали раба!
Усі загомоніли, бо магнати дійсно перетворювали бідних воїнів на своїх слуг. І не лише бойових.
— Захисників престолу та батьківщини в неволю віддають баронам, та навіть і не угорцям, а зайдам якимсь, хто своїх королів зрадив, по кому у Франції чи Неаполі ешафот плаче! Я собі вирішив: наймаюся до пана нашого Папи, — Толді перехрестився, решта за ним, — церкву від розбійників захищатиму. Усе ж не рабом стану!
— Узяти ж його не можна, — вів далі гонець свою доповідь Людовикові, — бо...
— Бо його любить усе військо.
Людовик замислився. Здавалося, усе так добре підготував. У похід до Неаполя він послав бандерії баронів, які...
Хоча майже всі дістали свої маєтки від батька, він відчував, нюхом чув, навіть без доносів, — не та в них відданість, своє гнуть. Свої інтереси ставлять вище за королівські. От він і звабив баронів здобиччю в багатому Неаполі! А тих неаполітанських баронів, котрі висловили йому покірність, узяв сюди... А вони ніяк не заспокояться, щось плетуть.
І дрібне дворянство, для якого батько дещо зробив, шепоче між собою, більшого хоче. Дрібне дворянство якщо не розуміло, то відчувало, що реформи Карла-Роберта не відводять від нього загрози не лише розорення, а й закріпачення, чим і зайнялися нові пани.
Барони рубали сук, на якому сиділи, проте жадібність затьмарила розум, та не всі, далеко не всі з них устигли розібратися в угорських умовах. Не кажучи вже про те, що не став угорський народ для них своїм, рідним. Не усвідомили вони, що тепер тут — Батьківщина.
Людовик відчув потребу зігрітися, зробив жест рукою, один зі зброєносців подав флягу з вином.
Найпевніше, із Неаполя доведеться піти. Принаймні, поки що. Папа проти, Венеція, що пропустила його війська до Неаполя, сподіваючись, що він там загине, готує ножа в спину, начебто союзні Мілан із Генуєю готують те ж саме. Війська ненадійні.
Утім, якщо він виграє тут, на Русі, то можна ще поборотися за Неаполь. Слава переможця летить далеко.
Людовик-Лайош подивився на небожа, що скакав попереду. Син його сестри та французького графа. Сестру видали тоді, коли з голови батька вперше злетіла корона, могла й сама голова полетіти за нею. Тричі довелося коронуватися батькові, аж тричі! То не дивно, що потрібна була будь-яка допомога. Як і тепер. Усі вважають його, Лайошевим, спадкоємцем брата Стефана (король так і подумав латиною — Стефана, а не Етьєна чи Іштвана, як казали французи чи угорці).
Проте дружина Стефана вагітна, а він — він бездітний удівець. ВІН! Великий! І новій нареченій поки що лише тринадцять. От і довелося запросити небожа, Андре. На противагу братові. А якщо у Стефана народиться син, доведеться дати сигнал коневі. Серед коней брата є виїжджені старим половцем Котяном. Мало хто знає, що як Котян свисне, тихо свисне, майже нечутно, то кінь злякається й понесе. Так Котян їх виховує — тихо свистить, а потім лупцює що є сили.
Не правитиме твій рід, братику. Я ще своїх дітей нароблю, що підуть у ВЕЛИКОГО БАТЬКА, а не в його нікчемного брата! Он, Джованна вже пробувала — Карлом-Мартелом назвала. І де він?
Але спочатку треба взяти Белз. Бо це — ключ до Волині. Багато що зав'язано на долю Белза.
І ще на одну справу, таємницю з таємниць.
Із трьох жінок, які стояли на балконі палацу в Гаеті, неаполітанської фортеці, що вкотре доводила свою репутацію неприступної, бо угорці обмежилися осадою, — центральна із трьох була не просто гарна. Вона була така красива, що художники та скульптори, яким були завжди раді при неаполітанському дворі, де вже пробивалися перші паростки Ренесансу, зізнавалися, що не можуть наблизитися до такого досконалого творіння Божого, — і вони не брехали.
Звісно, такий головний убір, як корона, робить невідпорною будь-яку жінку, — але в цю закохувалися й ті, хто чітко розумів: корони йому не бачити. І навіть впливу не дістане.
Іззаду почулися кроки. Джованна, королева Неаполя та Сицилії (Сицилії — на папері), Єрусалима (тим паче на папері), графиня Провансу (а оце — реально), і не обертаючись, знала, що це її двоюрідний дядько та другий чоловік Людовик, герцог Таренту, та її фаворит — флорентієць Аччаюоллі (який став фаворитом завдяки непересічному розумові, а не тому, що його син проводить із нею ночі). Ці двоє вели переговори з папськими легатами.
Рухом голови королева відіслала фрейлін.
— Ну?
— Нас визнали невинними у смерті...
Джованна здригнулася. Вона часто кричала вві сні, згадуючи оту страшну ніч, коли її перший чоловік, Андрій, брат Людовика Угорського, вийшов уночі до відхожого місця, а один зі слуг (королева навіть у ліжку з чоловіком не може лишитися сама!), страшно посміхаючись, замкнув за ним засув, — і вона зрозуміла: навіть якщо вона спробує щось змінити, зречеться своєї мовчанки, він не підкориться наказові й не відчинить дверей.
Згадувала й зойки Андрієві, і те, як він, вирвавшись з оточення, бив у двері однією рукою, відбиваючись правицею. А от хрип, коли його душили, — вона не могла чути через товсті двері. Але чула.
Тільки придворні розуміють, що це таке — мовчати у відповідь на мовчанку. Ніхто нічого не сказав, навіть натяків не було, — а все вирішено.
А потім заколотники кричали: «Блудниця та чоловіковбивця!»
Блудниця? Та Андрій перепробував більше жінок, ніж їх було в царя Соломона! Його як назвати? Чоловікові можна? Щось трапилося — винна жінка, і нічого не трапилося — також винна жінка? На нас усіх, мовляв, Євин гріх? Можна подумати, що Єва силоміць запхала Адамові яблуко в горлянку.
— Щоправда...
— Продати права на Авіньйон, так?
Що ж, це навіть вигідно. Реально вона Авіньйоном не володіє. Там уже четвертий Папа живе. І, мабуть, не випадково попередній Климент переїхав у Авіньйон саме того року, коли її дід коронувався. Міг Папа визнати й не діда. Тому продати права, які є лише на папері, — це невелика біда.
— І ще... — вів далі чоловік королеви, — ...хоча вся вина за вбивство покладена на небіжчика Карла...
Карл, герцог Дураццо, кузен їх обох та чоловік її сестри (яку він, до речі, викрав і зґвалтував!), потрапив до Лайошевих лап, і був страчений. Відверто кажучи, не без їхньої згоди...
(Думаючи так, Джованна не могла знати, що через тридцять років і два місяці онук Карла вб'є її саму, щоби ще через шість років і собі загинути від рук змовників.)
— І Людовикові, — чоловік королеви ніяково всміхнувся: мовляв, що ж поробиш, як я також Людовик, — буде наказано вивести війська під страхом відлучення від церкви.
Це може подіяти. Власне, угорець плював на Бога, проте відлученого свої ж розірвуть.
— Утім, буде оголошено, що ти ненавиділа... Андрія... через сатанинську ману.
— Вони переконували нас, — підхопив фаворит, про якого казали, що він плебей у Флоренції й аристократ у Неаполі, — що так буде ліпше для тебе, бо для жінки ненавидіти чоловіка — гріх. А так — сатана винний!
Гріх? Що можуть знати чоловіки про те, що коїться в душі жінки, коли на неї навалюється й у неї входить не людина, а якийсь скот? А Андрій був скотом!