— Ні, це не так просто, — хижо посміхнулася королева. — Його святість пан наш Папа хоче тримати нас на гачку. Будь-якої миті скажуть, що цю ману начаклував ти! Або ти! Або ви обидва! Знають, що я не захочу втратити вас!
— Що поробиш, усе ж таки...
— Усе-таки вбивство? — голос королеви був страшний. — А мій син? Мій син, дитя безневинне? Хтось вірить, що він сам собою помер? Дитя!!! Моє дитя! Чоловік ваш Папа! Чоловік! — останнє слово пролунало, як лайка. — Була б на землі, крім намісника Божого, намісниця Його Матері — вона зрозуміла б мене!
— Це єресь, Джованно! — голос флорентійця тремтів.
Жінка стисла зуби, щоби не закричати. Тиша була якась недобра. Зрештою, її порушила королева.
— Що ще?
— Лайош із військами рушив на Русь.
— Щоб його там розбили! — від усього серця побажала Джованна.
Марамурешті.
Слуга — його звали Штефан — упіймав воєводу біля загону з кіньми. Треба було самому переконатися, що коней для дарунків відібрали правильних, а це нелегка наука. Штефан зігнувся в поклоні, і воєвода все зрозумів — прилетів голуб.
Воєвода відійшов убік, коли проходив повз Штефана, пергаментна стрічка непомітно перейшла з однієї руки до другої.
Богдан пройшов у палац, прочитав повідомлення, спалив його. Отже, поки його, Богдана, бандерія бере участь у поході на Белз, родич і попередник, Драгош, послав із Молдови аж кілька бандерій — у степ. Ризикує, але, мабуть, у нього прямий наказ короля.
Ще й року не минуло, як родич сидів тут, у Марамуреші. У цьому самому палаці, більш схожому на простий будинок (Богдан із військами Лайоша побував у Далмації, отож певне уявлення про палаци мав — там подекуди збереглися палаци римських намісників).
Багато-багато років дрібні волоські воєводства — часто з кільканадцяти хуторів усього — платили данину тому, хто сильніший. Поняття «хто сильніший» часто збігалося з тим, «хто ближче». Але тепер Орда, Галицько-Волинське князівство та Болгарія ослабли, а от угри посилилися. І рухаються на південь, підминаючи все під себе.
Кілька місяців тому король послав Драгоша в Молдову — так потроху стали звати землі біля однойменної річки. Послав із наказом — встановити оборону проти татар. Оборону! Так начебто це його, королівські землі.
Татари майже без бою поступилися землями до Дністра.
І Драгош заснував маркграфство. Вірний королівський слуга цей Драгош. Навіть не припускає іншого життя, аніж під Угорщиною.
Воєвода подивився на Штефана, що рухався за ним, неначе тінь.
— Мій родич і колишній наш пан справами засвідчує свою відданість королеві.
— Це добре, — самими губами усміхнувся Штефан, низенький, проте широкоплечий. — Хай тамтешні люди знають, що він — вірний слуга Його королівської милості.
Мало, мало війська дав Людовик Драгошеві. Війська потрібні в Італії й Далмації, у Сербії та Боснії. У Галичині й на Волині.
Драгош збирав війська в самих молдовських землях. Не подумавши, що тамтешні люди не для того взялися за зброю, щоби змінити татарський чобіт на угорський.
Його, Богданові, люди в маркграфстві підкажуть цю думку. Не сьогодні ще... І навіть не післязавтра. Але й не так довго залишилося чекати.
От уже більш ніж двадцять років, як волоський воєвода Бассараб погромив Людовикового батька. Страшно погромив. Битва йшла з п'ятниці до понеділка, з усього угорського війська порятувалося лише кілька чоловіків. А король виніс ноги лише тому, що перевдягтися встиг. Змучені Бассарабові вершники побачили, що серед останньої купки втікачів усі вдягнуті бідно — і пожаліли своїх коней. Тільки оцей десяток і порятувався з тридцяти чи сорока тисяч.
Отже, легкоозброєні можуть бити лицарську кінноту. Можуть!
Стала Волощина незалежною державою.
Ну так, так, так, Бассараб на папері визнає своїм батьком то угорського короля, то сербського, то царя Болгарії, то ще когось, то їх усіх разом. На папері. Але править своїми землями сам. Так буде і з ним, Богданом. Стане він, Богдан, воєводою в Молдові.
— Як там родич твій?
Жодного зайвого слова, але Штефан зрозумів.
— Я в ньому певен.
Тобто не полізе бандерія, яку довелося послати під Белз (довелося, бо не в тих силах поки що воєвода Богдан, аби бити короля Лайоша), не полізе цей загін у пекло, якщо можна цього уникнути. А дасть Бог змогу щось зіпсувати — зіпсує. Що там розповідав отой єпископ? Мовляв, у римлян була приказка: «Скільки рабів, стільки й ворогів»?
А Лайош ще й відповів — теж латиною:
— Oderint dum metuant!
А якщо я не боюся? І не я один!
Тиждень тому.
Не скачуть — летять гінці князя Любарта.
Хоча час постійних послів, що живуть роками в іноземній столиці, ще не розпочався, проте, розуміючи, що Казимир із Людовиком з'являться або зимою, або навесні, князь ще з осені надіслав посольство до Джанібек-хана. З наказом — під будь-яким приводом затриматися до початку літа. Тепер скаче десяток гінців, різними дорогами скаче — і ні один не везе жодної грамоти. Досить лише сказати послу: «Війна!» — і старий боярин Данило сам знає, що робити.
Але не лише хан вершить політику Орди.
Скаче посол до татарських князів, що правлять Поділлям. Осіле населення там великою мірою наше, проте степами Поділля кочує Орда. Точніше, частина Орди. Дехто й у наших містах осідає, особливо часто — в Переславлі, що на Поділлі. Саме ця частина буде головною силою в поході на Угорщину — якщо він відбудеться. Тобто треба улестити князів — незалежно від хана. Бо від них багато залежить. І посол туди скаче, не гонець.
...Один зі слуг ординських, посланих уперед, повертався на повному скаку і сходу звернувся до боярина Офанасія (ім'я у просторіччі все частіше вимовлялося як Опанас чи навіть Панас).
— Попереду мертве село.
— Господи, невже знову чума?
Усі стали хресне знамення творити, «отченаш» читати. І раптом побачили, що двоє інших розвідників, котрі залишилися спостерігати за селом, повертаються, до того ж щодуху.
— Там угорці пройшли!