Господар приніс до кухні столика й два стільці і засвітив зеленаву газову лампу. У пивниці знов загримотів музичний автомат, цим разом — попурі з відомих маршів, і серед них, через певні проміжки часу, перші барабанні гуки маршу Радецького, спотворені хрипкими побічними шумами, а проте впізнаванні. В зеленавій тіні, яку відкидав на білий тиньк стіни абажур газової лампи, між двох величезних сковорід із червоної міді, мрів відомий портрет верховного головнокомандувача, в білій, як цвіт весняних дерев, уніформі. Білі цісареві шати були незліченно поцятковані слідами мух, наче рясно попробивані щонайдрібнішим шротом, і очі Франца Йосифа Першого, звісно ж, і на цьому портреті неминуче порцеляново-блакитні, затінені абажуром, здавалися згаслими. Доктор, випроставши пальця, вказав на цісарів портрет.
— Ще рік тому він висів у залі! — сказав полковий лікар. — Тепер господар уже не має охоти доводити, що він лояльний підданий.
Автомат замовк. Саме тієї миті пролунали два тверді удари настінного годинника.
— Уже друга! — сказав лейтенант.
— Ще п’ять годин! — відгукнувся полковий лікар.
Господар приніс сливовицю. Двадцять по сьомій! — молотом гупало в мозку лейтенанта.
Він узяв чарку, підніс її догори і гучним, натренованим голосом, яким віддавав команди, виголосив:
— За твоє здоров’я! Ти повинен жити!
— За легку смерть! — сказав полковий лікар і спорожнив чарку, тимчасом як Карл Йозеф поставив свою на стіл повну.
— Ця смерть безглузда, — провадив доктор. — Така сама безглузда, як було моє життя.
— Я не хочу, щоб ти помер! — закричав лейтенант і тупнув ногою об плити кухонної підлоги. — І сам я теж не хочу помирати! А моє життя також безглузде!
— Тихо, не кричи! — сказав доктор Демант. — Ти — онук героя Сольферіно. Він теж трохи не помер безглуздою смертю, хоча йти на смерть з такою вірою, як він, це не те саме, що приймати її отак недоумкувато, як судилося нам з тобою. — Він замовк. — Так, нам обом. Наші діди лишили нам у спадок замало снаги, замало волі до життя, її вистачає якраз на те, щоб умерти безглуздою смертю. — Ох! — доктор відсунув чарку так, мовби відсував від себе геть цілий світ і свого приятеля разом з ним. — Ох! — повторив він. — Я втомився, давно вже втомився! Завтра я помру геройською смертю, так званою геройською смертю, цілком усупереч своїй натурі, натурі своїх батьків і всього мого роду, й усупереч волі мого діда. У великих старовинних книгах, які він читав, сказано: «Хто здійме руку на подібного до себе, той убивця». Завтра один чоловік здійме на мене пістолета, а я, другий, здійму пістолета на нього. І стану вбивцею. Але я короткозорий, я не буду цілитися. Це буде моя маленька помста. Коли я скидаю окуляри, то нічого не бачу, нічогісінько. І я стрілятиму, не дивлячись куди! Це буде природніше, чесніше, зовсім так, як треба!
Лейтенант Тротта не гаразд розумів, що каже полковий лікар. Голос докторів був йому знайомий і, коли він звик до цивільного вбрання приятеля, — постать і обличчя також. Але думки Демантові доходили до нього з безмежної далечини, з того далечезного краю, де, можливо, жив тепер Демантів дід, білобородий король єврейських шинкарів. Тротта напружував мозок, як колись у кадетському корпусі над тригонометрією, проте розумів дедалі менше. Він тільки відчував, як його свіжа віра в те, що все ще можна врятувати, поволі в’яне, як надія помалу перегорає на легенький попілець, наче нитка розжарювання над співучим полум’ям газової лампи. Його серце калатало так гучно, немов то відбивав свої лункі бляшані удари настінний годинник. Карл Йозеф не розумів приятеля. І, мабуть, він прийшов надто пізно. Йому ще багато треба було сказати. Та язик його важко лежав у роті, неначе придушений тягарем. Лейтенант розтулив губи. Вони були бліді, пошерхлі і стиха тремтіли, він із зусиллям стулив їх знову.
— У тебе, видно, температура, — сказав полковий лікар зовсім так, як він звик це казати пацієнтам. Він постукав об стіл, підійшов господар з новими чарками горілки. — А ти ж не випив ще й першої!
Тротта слухняно спорожнив першу чарку.
— Я надто пізно відкрив для себе горілку, на жаль! — сказав доктор. — Ти не повіриш, я шкодую, що ніколи не пив.
Лейтенант зробив величезне зусилля, підвів очі й кілька секунд незмигно дивився на доктора. Потім підняв зі столу другу чарку, вона була важка, рука тремтіла, й кілька крапель розлилося. Він випив одним духом; гнів спалахнув у нього в грудях, вдарив у голову, розпалив обличчя.
— Я піду! — сказав він. — Я не можу стерпіти твоїх жартів! Я так зрадів, коли знайшов тебе. Я був у тебе дома. Дзвонив. Поїхав на цвинтар. Я вигукував твоє ім’я крізь браму як несамовитий! Я… — Він замовк. На його тремтячих губах зринали нечутні слова, глухі слова, нечутні тіні глухих звуків.
Зненацька очі його набігли теплою вологою і голосний стогін вихопився з грудей. Йому хотілося зірватися на ноги і втекти, бо його пік сором. «Та я плачу, — подумав він, — я ж плачу!». Він почувався безпорадним, цілковито безпорадним перед незбагненною силою, що змусила його заплакати. І він покірно здався їй на волю. Він віддавався блаженству власного безсилля… Він чув свій стогін і розкошував ним, соромився й насолоджувався своїм соромом. Він упав в обійми солодкого болю і, раз у раз схлипуючи, безтямно повторював:
— Я не хочу, щоб ти помер, я не хочу, щоб ти помер, я не хочу! Не хочу!
Доктор Демант підвівся, разів кілька перейшов кухню, рвучко зупинився біля портрета цісаря і заходився лічити чорні сліди мух на його уніформі, урвав цю безглузду роботу, підійшов до Карла Йозефа, тихо поклав руки на його тремтячі плечі і прихилив свої блискучі окуляри до ясно-русої голови лейтенанта. Він, мудрий доктор Демант, уже звів усі рахунки зі світом, відіслав дружину до батька у Відень, вирядив у відпустку свого ординарця, замкнув свій будинок. З моменту нещасливої пригоди він мешкав у готелі «Золотий ведмідь». Він був готовий. Відколи він привернувся до незвичної колись горілки, йому навіть таланило знаходити в цій дурній дуелі якийсь прихований сенс і бажати для себе смерті як закономірного кінця свого багатого на помилки життєвого шляху, ба навіть передчувати сяйво того світу, в існування якого він завжди вірив. Адже ще задалеко до того лиха, що його оце спіткало, йому стали близькими могили на цвинтарі і мертві друзі. Вигоріло в душі дитинне кохання до дружини. Ревнощі, які ще кілька днів тому пекучим полум’ям палили серце, обернулись на холодну купку попелу. Його щойно написаний заповіт, адресований полковникові, лежав у кишені сурдута. Він не мав чого заповідати, мало кого мав згадати в заповіті, отже, нічого не забув. Алкоголь зробив усе легким, прикре було тільки чекання. Двадцять по сьомій — час, що вже кілька днів молотом гупав у мозок товаришів, дзвенів у його голові срібним дзвінком. Уперше, відколи вдягнувся в уніформу, він почував себе легким, дужим і мужнім. Він розкошував близькістю смерті, як той, хто одужує, розкошує близькістю життя. Він підбив підсумки, він був готовий!
І ось тепер він знов стояв, короткозорий і безпорадний, як завжди, перед своїм юним другом. Так, була ще на світі юність, і дружба, і сльози, що їх проливали за ним. Він ураз відчув тугу за вбогістю свого життя, за огидним гарнізоном, ненависною уніформою, за тупістю шпитальних обходів, за важким духом зібраних в одному приміщенні й роздягнених догола солдатів, за нескінченними щепленнями, запахом карболки, поганим настроєм дружини, скупим добробутом своєї господи, за попелясто-сірими буденними й нудними недільними днями, за прикрим навчанням з їзди верхи, за тупою муштрою й за власним смутком через усю ту марноту. Крізь хлипання і стогін лейтенанта з велетенською силою пробився могутній поклик живого життя, і поки доктор шукав слів, щоб заспокоїти Тротту, його серце переповнилося співчуттям, любов спалахнула в ньому тисячними пломенями. Десь далеко позаду лишилася тепер та байдужість, у якій він прожив кілька останніх днів.
Саме тоді пролунали три невблаганні удари настінного годинника. Тротта раптом ущух. По кухні розійшлася луна тих трьох ударів і повільно розтанула в гудінні газової лампи. Лейтенант почав спокійним голосом:
— Ти мусиш знати, яка страшенно дурна вся ця історія! Тайтінґер набрид мені, як і всім. Отож я й сказав йому, що в мене рандеву, того вечора коло театру. А тоді вийшла твоя дружина, сама-одна. Мені довелося її супроводити. І саме коли ми поминали казино, вони всі висипали надвір.
Доктор прийняв руки з плечей Тротти й знову заходив по кухні. Він ходив майже нечутно, легкими, чуйними кроками.
— Мушу тобі сказати, — вів далі Тротта, — я зразу відчув, що має скоїтись якась біда. Я ледве озивався до твоєї дружини яким лагідним словом. І коли я потім стояв перед вашим садком, перед твоєю віллою горів ліхтар; і пам’ятаю — я ніби цілком виразно побачив на снігу, на стежці від садової хвіртки до дверей будинку твої сліди, і тоді мені набігла химерна думка, навіжена думка…
— Так?.. — сказав доктор і зупинився.
— Кумедна думка: мені на мить здалося, що твої сліди — то наче вартові… я не можу це висловити… я просто подумав — вони дивляться зі снігу на мене й на твою дружину.
Доктор Демант знову сів, пильно поглянув на Тротту й повільно промовив:
— Може, ти кохаєш мою дружину і лише сам того не усвідомлюєш?
— Я нічим не завинив у цій історії! — сказав Тротта.
— Ні, ти нічим не завинив! — потвердив полковий лікар.
— Але завжди виходить так, ніби я винен! — сказав Карл Йозеф. — Ти знаєш, я тобі розповідав, як вийшло тоді з пані Сламою. — Він урвав. Потім прошепотів: — Мені страшно, мені всюди страшно!
Полковий лікар розвів руками, стенув плечем:
— Адже й ти онук!
Тієї миті він не думав про лейтенантові страхи. Тепер йому здалося ще цілком можливим уникнути всього, що загрозою стояло перед ним. Кудись пропасти! Начхати на честь, на вище офіцерське звання, три роки прослужити з нижчим або ж утекти за кордон! Не датися розстріляти! Лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, раптом став для нього людиною з геть іншого світу, чужісінькою. І доктор сказав голосно і глузливо-весело:
— Така бридня! Честь, що метляється в отій дурній китиці на шаблі! Не можна провести додому жінку! Чи бачиш ти, яка все це нісенітниця? Чи не вирятував ти отого он, — він показав на цісарів портрет, — з борделю? Йолопство! — зненацька вигукнув він. — Підле йолопство!
Постукали. Увійшов господар і приніс дві повні чарки. Полковий лікар випив.
— Пий! — сказав він.
Карл Йозеф випив. Він не дуже добре тямив, що казав доктор, проте відчував, що Демант уже більше не був готовий умерти. Годинник вицокував свої бляшані секунди. Час не стояв. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Тільки чудо могло врятувати Деманта від смерті. Але чудес не буває — це він уже знав! Він сам, лейтенант Тротта, — фантастична думка! — з’явиться завтра там о сьомій двадцять і скаже: «Панове, Демант збожеволів сю ніч, я стрілятимуся замість нього!». Дитинно, смішно, неможливо! Він знов безпорадно глянув на доктора. Час не зупинявся, годинник безупинно вицокував свої секунди. Незабаром четверта — ще три години!
— Отже! — сказав нарешті полковий лікар.
Це пролунало так, ніби він уже щось вирішив, ніби вже твердо знав, що робити. Проте нічого він твердо не знав! Думки його, не пов’язані одна з одною, пливли наосліп заплутаними стежками в щільному тумані. Нічого він не знав! Нікчемний, підлий, дурний, залізний, могутній закон скував його і скутого посилав на дурну смерть. Він почув із зали шинку пізні звуки. Певне, там уже нікого не було. Господар бряжчав склянками з-під пива, складаючи їх під хлюпотливу воду, зсував стільці до столів і дзеленькав ключами. Треба було йти з пивниці. Може, з вулиці, зими, нічного неба з його зорями, зі снігу прийде рада й розрада? Він пішов до господаря, розплатився, повернувся одягнений — у чорному пальті й чорному крислатому капелюсі — і знову постав перед лейтенантом зовсім інакший, наче вдруге перевтілений. Карлові Йозефу він здався озброєним — куди краще озброєним, ніж колись при шаблі, в уніформі й ківері.
Вони вдруге перейшли подвір’я й коридор і вийшли в ніч. Доктор звів погляд у небо. Незворушні зорі не давали розради, вони були холодніші від навколишнього снігу. Темні стояли будинки, глухі й німі лежали вулички, нічний вітер порошив снігом, стиха бряжчали Троттині остроги, рипіли поряд докторові підошви. Обидва йшли швидко, наче поспішали до певної мети. У головах їм шугали уривки думок, уявлень, образів. Важкими і шпаркими молотами бухкали їхні серця. Без тями йшов у потрібному напрямку полковий лікар, без тями ступав за ним лейтенант. Вони підійшли до готелю «Золотий ведмідь». Зупинилися перед його склепінчастими ворітьми. В уяві Карла Йозефа зринув образ Демантового діда, срібнобородого короля єврейських шинкарів. Перед такими чи, може, набагато більшими ворітьми сидів він за свого життя. Підводився, коли біля нього зупинялися селяни. А що недочував, то нижчі на зріст селяни вигукували йому вгору свої замовлення крізь складені рупором долоні. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Двадцять хвилин по сьомій онук цього діда буде мертвий.
— Мертвий! — сказав лейтенант уголос.