Ох, він більше не був мудрий, цей мудрий доктор Демант! Дарма він був вільним і мужнім кілька днів, бо ось виявилося, що він не звів остаточних рахунків із життям. Не легко приготуватися до смерті. Його розумна голова, успадкована від довгої, довгої низки розумних предків, була в цьому так само безпорадна, як і проста лейтенантова, предками якого були звичайні селяни із Сиполє. Тупий залізний закон не лишав ніякого виходу.
— Я дурень, мій любий друже! — сказав доктор. — Я мав би давно розлучитися з Євою. Я не маю снаги уникнути цієї дурної дуелі. Я здуру стану героєм. За приписом кодексу честі й службового регламенту. Герой! — Він засміявся. Луна розійшлася в нічній тиші. — Герой! — повторив він і важко забрьохав туди-сюди по снігу перед брамою готелю.
В юному, меткому на щасливі розв’язки мозкові лейтенанта блиснула дитинна надія. Вони не стрілятимуться, а помиряться! Все буде добре! Їх переведуть до інших полків! І мене переведуть! Дурниця, смішно, неможливо! — тут-таки подумав він. І ось знову безпорадний, у розпачі, з порожньою головою й пересохлою горлянкою, з обважнілими стопудовими руками й ногами, він непорушно стоїть навпроти доктора, що все ходить туди-сюди.
Котра вже година? Він не наважувався глянути на годинник. Однаково хутко проб’ють дзиґарі на вежі. Він краще зачекає.
— Якщо нам більше не доведеться побачитися, — почав доктор, затнувся і за кілька секунд повів далі: — раджу тобі, покинь ти цю армію! — Потім простяг лейтенантові руку: — Прощай! Вертайся! Я впораюся сам! Салют!
Він смикнув дротину дзвоника. Всередині лунко задзеленчало. Ось уже чутно ходу. Двері відчинилися. Лейтенант Тротта вхопив докторову руку. Звичним голосом, що здивував його самого, він вимовив звичайне: «Салют!». Він навіть не скинув рукавички. Ось уже й зачинилися двері. Ось уже й не було більше ніякого доктора Деманта. Звичним шляхом лейтенант Тротта пішов до казарми, мов його тягла туди якась невидима рука. Він уже не почув, як позад нього відчинилося вікно на другому поверсі. Доктор вихилився з нього, побачив, як його приятель зник за рогом, зачинив вікно, засвітив усі лампи в кімнаті, підійшов до вмивальника, нагострив бритву, спробував її об ніготь великого пальця, спокійно, як щоранку, намилив обличчя… Він умився. Вийняв із шафи уніформу. Одягнувся, приперезав шаблю й став чекати. Він задрімав. І заснув спокійно, без снів, у широкому кріслі перед вікном.
Коли він прокинувся, небо над дахами вже прояснилося, ніжне сяйво блакитніло на снігу. Незабаром мають постукати. Ось він почув — удалині задзеленчали дзвоники на санях. Звуки наближалися і ось — замовкли. Ось пролунав дзвінок. Ось зарипіли сходи. Забряжчали остроги. Ось постукали у двері номера.
Тепер вони стояли в кімнаті, обер-лейтенант Кріст і капітан Ванґерт з піхотного полку гарнізону. Вони так і лишилися стояти біля дверей, обер-лейтенант на півкроку позаду капітана. Полковий лікар кинув погляд у небо. Немов далекий відгомін далекого дитинства, затремтів у вухах погаслий голос діда: «Вчувай, Ізраїлю! — промовляв той голос. — Наш Господь — то єдиний Бог!»
— Я готовий, панове! — сказав полковий лікар.
Вони посідали, трохи стіснено, у невеличкі сани; дзвоники задзеленчали бадьоро, гніді коні підіймали підрізані хвости й ронили на сніг великі, круглі, жовті, димкі яблука. Полковий лікар, ціле своє життя байдужий до тварин, несподівано затужив за своїм конем. «Він мене пережив», подумав доктор. На обличчі в нього не відбилося ніяких почуттів. Його супутники мовчали.
Вони зупинилися десь так метрів за сотню від галявини. До «зеленого майданчика» пройшли пішки. Був уже ранок, але сонце ще не зійшло. Тихо стояли ялини, гордо і рівно тримали вони сніг на гіллі. Десь далеко перегукувалися півні. Татенбах голосно розмовляв зі своїми супутниками. Старший лікар доктор Манґель ходив туди-сюди між обома партіями.
— Панове! — озвався чийсь голос.
Тієї миті полковий лікар доктор Демант неквапливо, як звичайно, скинув окуляри і дбайливо поклав їх на широкий пеньок. Проте — дивовижна річ! — він виразно бачив перед собою стежку, вказане місце, відстань між собою і графом Татенбахом і його самого. Доктор чекав. До останньої миті він чекав туману. Але все було так чітко видно, неначе полковий лікар ніколи не був короткозорий. Чийсь голос почав лічити:
— Один!
Полковий лікар звів пістолета. Він знову почувався вільним і мужнім, навіть задерикуватим, уперше в житті задерикуватим. Він почав цілитися, як колись під час служби добровольцем-однорічником, навчаючись улучати в мішені (хоча з нього й тоді був кепський стрілець). Та я ж не короткозорий, подумав він, окуляри мені вже більше ніколи не будуть потрібні. З медичного погляду це навряд чи можна було пояснити. Полковий лікар вирішив трохи розглянутись в офтальмології. Саме тієї миті, як йому спало на думку прізвище одного відомого фахівця в цій галузі, той-таки голос сказав:
— Два!
Доктор бачив усе так само добре. Несміливо защебетав якийсь пташок невідомого виду, і вдалині почулися сигнали сурми. Уланський полк саме вирушив на учбовий плац.
У другому ескадроні, як і щодня, їхав Тротта. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів перлисто зблискував білястий подих морозу. Змерзлі сурми будили сонне містечко. На звичній стоянці візники в товстих кожухах підводили бородаті голови. Коли полк дістався луки, спішивсь, і солдати, як звичайно, вишикувалися в дві шереги задля гімнастики, лейтенант Кіндерман підійшов до Карла Йозефа й спитав:
— Чи ти не хворий? Знаєш, який у тебе вигляд?
Він дістав з кишені кокетливе кишенькове дзеркальце й підніс Тротті до очей. У невеличкому блискучому чотирикутнику лейтенант Тротта побачив престаре обличчя, яке він так добре знав: палючі, вузькі чорні очі, гострий, кістлявий, великий ніс, попелясто-сірі запалі щоки і тонкі, широкі, міцно стулені безкровні губи, що, мов давній загоєний рубець від шаблі, розмежовували вуса й бороду. Тільки ці невеликі темно-русі вусики здалися Карлові Йозефу чужими. Дома, затінене склепінням батькового кабінету, дідове обличчя було безвусе.
— Дякую! — сказав лейтенант. — Я цієї ночі не спав.
Він покинув учбовий плац.
Він пішов між деревами влівобіч, де стежка звертала на шлях. Було сорок хвилин по сьомій. Ніяких пострілів він не чув. Усе гаразд, усе гаразд, сказав він собі, сталося чудо! Щонайбільше за десять хвилин прийде звідти майор Прохазка, тоді все буде відомо. Нерішуче озивалося, прокидаючись, містечко, протягло свистів на станції локомотив. Коли лейтенант дійшов туди, де стежка зливалася зі шляхом, виринув на своєму гнідому майор. Лейтенант Тротта привітався.
— Доброго ранку! — сказав майор — і більш нічого.
На вузькій стежці не було як рухатися поряд. Лейтенант Тротта йшов позаду вершника. Хвилин за дві ходи до луки (уже чутно було команди унтер-офіцерів) майор зупинив коня, напівобернувся в сідлі й сказав лише:
— Обидва! — І потім, уже їдучи далі, радше самому собі, ніж лейтенантові: — Нічогісінько не можна було вдіяти!
Того дня полк вернувся до казарми на добру годину раніше, ніж завжди. Сурми грали, як і кожного іншого дня. Пополудні чергові унтер-офіцери зачитали солдатам наказ, у якому полковник Ковач сповіщав, що ротмістр граф Татенбах і полковий лікар доктор Демант прийняли гідну солдата смерть за честь полку.
Тоді, перед великою війною, коли відбувалися події, про які повідомляється на цих сторінках, ще не було однаково, жива людина чи померла. Коли хтось із юрби смертних відходив у вічність, інший не заступав чимшвидше його місця, щоб затерти пам’ять про небіжчика. Там, де його не стало, залишалася прогалина, і всі близькі й далекі свідки його смерті щоразу, як бачили ту прогалину, раптово замовкали. Коли вогонь змітав будинок із низки будинків уздовж вулиці, згарище довго пустувало. Бо мулярі працювали повільно й розважно, і найближчі сусіди та випадкові перехожі, помітивши прогалину, мимоволі згадували, який тут стояв будинок, на що він скидався і які мав стіни. От як тоді було! Все, що росло, потребувало багато часу задля зростання, і все, що відходило, потребувало довгого часу, щоб запасти в непам’ять. Але все, що існувало й відійшло, залишало на землі свій слід, і жили тоді споминами, як тепер живуть умінням швидко й ґрунтовно забувати. Смерть полкового лікаря і графа Татенбаха довго бентежила й зворушувала душі офіцерів і солдатів уланського полку, як і серця цивільного люду. Небіжчиків поховали згідно з вимогами військового й релігійного обряду. І хоча ніхто з їхніх товаришів не пустив, поза межами власного кола, ані пари з вуст про те, в який спосіб вони померли, одначе людність малого містечка все-таки довідалася, що обидва полягли жертвою суворого кодексу станової честі. І відтоді почало здаватися, що й кожен з офіцерів також позначений печаттю близької ґвалтовної смерті, отож для торгового люду та містечкових ремісників ці чужі панове стали ще чужіші. Тепер офіцери в очах місцевих людей були ніби незбагненні шанувальники і водночас строкато вбрані й пишно оздоблені жертви якогось далекого і страхітливого божества. Їм услід хитали головами, їх навіть жаліли. Вони мають багато привілеїв, гомоніли поміж собою «містечкові», їм вільно всюди швендяти з шаблями, подобатися жінкам, за них дбає сам цісар, наче за рідних синів. Але ось тобі — раз, два, три — ти й не зогледівся! — один із них зачепив другого яким словом — і змивай, пане, образу червоною кров’ю!
Тим, про кого таке говорили, справді не позаздрив би. Навіть ротмістр Тайтінґер, який, подейкували, в інших полках був учасником кількох дуелей зі смертельним кінцем, не той став. Тимчасом як декотрі крикуни й вітрогони поробилися тихі й маломовні, завжди неголосного, сухорлявого ласуна ротмістра опосіла дивна нетерплячка. Він більше не міг годинами висиджувати самотою за скляними дверима цукерні, поглинаючи тістечка, або сам з собою чи з полковником мовчки грати в шахи або доміно. Він боявся самоти. Він просто-таки чіплявся за товаришів. Якщо ж нікого з них поблизу не траплялося, то він заходив до першої-ліпшої крамниці й купував там непотрібну абищицю. У крамниці він довго стояв і правив марні й дурні теревені з крамарем, не наважуючись піти собі, хіба що раптом помічав за вікном якогось байдужого знайомого, на котрого тут-таки й напосідався…
Аж так змінився світ! Казино обезлюдніло. Облишено гуртові походеньки до закладу пані Резі. Ординарці били байдики. Коли хто замовляв собі чарчину горілки, йому здавалося, що саме з цієї чарки всього кілька днів тому пив Татенбах. Правда, старі анекдоти ще розповідали, тільки ніхто більше не сміявся вголос, а хіба що всміхалися декотрі. Лейтенанта Тротти тепер ніде не було видно поза службою.
Здавалося, якась моторна чарівна рука змила з обличчя Карла Йозефа прикмету юності. В усій цісарсько-королівській армії неможливо було знайти ще одного такого лейтенанта. Йому здавалося, ніби він тепер має вчинити щось зовсім особливе, проте далеко навкруги нічого особливого не помічалося. Було цілком зрозуміло, що він мусить перевестися з цього полку до іншого. Та він усе шукав якогось тяжкого завдання. Насправді ж він шукав для себе добровільної покути. Сам він не вмів цього висловити, але ж ми можемо сказати це за нього: його невимовно гнітило, що він став знаряддям у руках біди.
У такому стані він перебував, коли сповіщав батька про наслідки поєдинку й про своє неминуче переведення до іншого полку. Він не згадав у своєму листі про те, що в зв’язку з цим йому належить коротка відпустка, бо боявся поткнутися батькові на очі. Однак виявилося, що він не знав свого старого. Окружний начальник, цей взірцевий урядовець, добре знався й на військових звичаях. І дивна річ — він начебто непогано розумівся й на клопотах і сум’ятті свого сина, що виразно проступало між рядками його листа-відповіді. У листі окружного начальника було сказано таке:
«Любий сину!
Дякую за Твоє докладне повідомлення і за Твою довіру. Доля, що спіткала Твоїх товаришів, дуже засмутила мене. Вони померли, як личить чесним мужам.
За моїх часів дуелі траплялися ще частіше і честь цінувалася дорожче від життя. За моїх часів, як мені здається, і офіцери були з міцнішою матеріалу. Ти офіцер, мій сину, і онук героя Сольферіно. Ти витримаєш з гідністю те, що мимоволі й без вини став причетним до трагічної події. Напевне, тобі шкода й залишити свій полк, проте в будь-якому полку нашої армії ти служитимеш нашому цісареві.
Твій батько
Франц фон Тротта.
Постскриптум. Двотижневу відпустку, що належить тобі у випадку переведення до іншого полку, ти, якщо забажаєш, можеш провести в моєму домі або, ще ліпше, в новому гарнізоні, щоб легше освоїтися з тамтешніми умовами.
Вищепідписаний».
Лейтенант Тротта прочитав цього листа не без сорому. Батько вгадав усе. Образ окружного начальника зріс у лейтенантових очах до майже страхітливих розмірів. Так, так, він зріс майже до розмірів образу діда! І якщо вже й перед тим лейтенант боявся показатись батькові на очі, то тепер для нього стало цілком неможливим провести відпустку вдома. Згодом, згодом, — казав собі лейтенант, — коли надійде моя чергова відпустка. Бо він був зроблений із зовсім інакшого тіста, аніж лейтенанти молодечих літ окружного начальника.
«Напевне ж, тобі шкода залишити полк», — писав батько. Чи не тому він так написав, що відчував протилежне? Чого тутешнього Карл Йозеф не лишив би з радістю? Хіба, може, оцього вікна, що дивиться на солдатське житло, самих солдатів, що ото сидять на своїх ліжках, тужливої мелодії їхніх губних гармонік і їхнього співу, давніх пісень, які бринять незрозумілою луною тих, що їх співали селяни Сиполя? «А може, треба перевестись до Сиполя?» — подумалось лейтенантові. Він підійшов до мапи генерального штабу — єдиної оздоби на стіні кімнати. Сиполє він знайшов би й уві сні. Воно лежало на крайньому півдні монархії, те тихе, те добре село. Посеред легенько заштрихованої ясно-брунатної плямки стояли тонісінькі, крихітні чорні літери, з яких складалося слово «Сиполє». Поблизу було позначено: криниця з журавлем, водяний млин, невеличкий вокзал одноколійної лісової залізниці, церква й мечеть, молодий листяний ліс, вузенькі лісові стежки, сільські путівці й самотні будиночки. В Сиполі зараз вечір. Коло криниці стоять жінки в барвистих хустинах, окриті золотом вогненної вечірньої заграви. Мусульмани моляться, простершись на старих килимах мечеті. Невеличкий локомотив лісової одноколійки посвистує в густій темній зелені ялин. Туркотить водяний млин, жебонить струмок. То була його таємна гра ще з часів кадетського корпусу. Звичні картини з’являлися як оком змигнути. А понад усім сяяв загадковий погляд діда. Мабуть, там не було неподалік кінного гарнізону. Отже, треба переводитися до піхотного полку. Не без жалю поглядали його товариші-улани з своїх коней на піхоту, не без жалю поглядатимуть тепер вони й на нього. Дід також був лише простим піхотним капітаном. Іти пішим маршем по землі рідного краю — то було майже повернення додому, до своїх селянських предків. Натрудженими ногами ступали вони по твердому ґрунті, заганяючи плуга чимглибше в соковиту плоть лану, благословенними порухами розсівали по ріллі плодюче насіння. Ні! Лейтенантові зовсім не шкода було кидати полк і, може, взагалі кінноту! Батько мусить дати на це згоду. І певно, доведеться ще подолати важкенький курс піхотної школи.
Треба буде попрощатися з товаришами. Невеличкий вечір у казино. Поставити всім по чарчині. Коротка промова полковника. Пляшка вина. Міцні потиски рук товаришів. Вони вже шепочуться за його спиною. Пляшка шампанського. Можливо — хто знає? — наостанку ще буде гуртовий похід до пані Резі: ще по келишку горілки. От якби це прощання було вже позаду! Денщика Онуфрія треба взяти з собою. Неможливо з такими труднощами звикати ще до одного імені. Поїздки до батька слід уникнути. Взагалі спробувати уникнути всіх обтяжливих і прикрих справ, пов’язаних із переведенням. Та все-таки не обминеш тяжкої, тяжкої дороги до вдови доктора Деманта.
Яка ж бо дорога! Лейтенант Тротта спробував переконувати себе, що пані Єва Демант після похорону чоловіка знов поїхала у Відень до батька. Отже, він стоятиме під дверима вілли, довго й марно дзвонитиме, дізнається віденську адресу й напише короткого, по можливості теплого листа. Так добре, що доведеться всього-на-всього написати листа. «Не вельми ж ти мужній! — водночас думає лейтенант. — Коли б не відчував повсякчас на потилиці загадкового, притемненого дідового погляду, то хто знає, як би жалюгідно ти хилявся в цьому тяжкому житті. Мужнім ти стаєш лише тоді, як думаєш про героя Сольферіно. Завжди мусиш звертатися до діда, щоб стати хоч трохи дужчим».
І лейтенант заходився повільно збиратися в ту тяжку дорогу. Була третя година пополудні. Дрібні торгівці мерзли перед своїми крамничками, ревно чекаючи нечастих покупців. З майстерень ремісників чулися звичайні й плідні звуки. Весело гупав молот у кузні, гримотів глухий бляшаний грім у бляхаря, шпарко вистукували шевці по своїх підвалах, а в столярнях дзизкали пилки. Усі обличчя і всі звуки майстерень були знайомі лейтенантові. Щодня він двічі проїздив повз них на своєму коні. З сідла він міг зазирати поза старі синьо-білі щити вивісок. Щодня міг бачити внутрішній вигляд вранішніх жител на нижньому поверсі, постелі, кавники, чоловіків у сорочках, жінок з розпущеними косами, горщики з квітами, сушню й мариновані огірки за вигадливими ґратами на підвіконнях.